Деконструкція жанру: джалло

Жало джалло

Говорячи про власні фільми, Даріо Ардженто зауважив одного разу: «Я роблю фільм виключно для публіки, а не для себе! Режисерам ніколи не слід робити фільми для себе, бо вони починають відчувати себе місіонерами, а кіно – це ні в якому разі не місія. Це праця і зустріч із публікою». Працюючи в рамках одного з найбільш утилітарних жанрів кінематографу –  ґорора – Даріо Ардженто перетворив його в об’єкт чистого, екстатичного естетизму, посиливши привабливу кінематографічну химерність джалло

Джалло (від італ. –  «жовтий») – бульварне чтиво в Італії із кричущо жовтими обкладинками, яке пачками видавало «Giallo Mondadori publishing house», спекулювало на різного роду людских страхах і в той же час давало те, що в мистецтві приваблює людей найбільше: секс і насильство. При цьому, джалло не обійшлося і без впливу так званих fumetti erotici, італійських коміксів із вкрай кінематографічним стилем, велика частина їхніх сюжетів спиралася саме на дешеве бульварне чтиво. По відношенню до кінематографа джалло-фільмами в Італії називали всі детективи і трилери, особливо американського виробництва, що виходили тоді на екрани.

Цю ж формулу ідеального видовищного глядацького кіно – Sex + Violence – підхопили на початку шістдесятих молоді італійські режисери, які надихалися, само собою, іноземною кінопродукцією: спершу Ріккардо Фреда, який зняв в 1957 році «Вампірів» – перший італійський післявоєнний фільм жахів, і Маріо Бава, яким трохи пізніше, в 1963 році була зрежисована картина «Дівчина, яка занадто багато знала» (очевидний кивок Хичкоку, само собою). Саме Маріо Бава є батьком жанру джалло в італійському жанровому кінематографі, жанру, який протягом 20 з гаком років був одним із найпривабливіших із точки зору глядацького інтересу не тільки в Італії, але і за кордоном, адже левова частка жанрового італійського кіно була експортною. Коло замкнулося: джалло, спочатку будучи симулякром найрозхожіших штампів американського кіно, але при цьому пропущене через сито європейських кінотрадицій, вплинуло на зародження слешерів у самих Штатах. Слешер – це в сутності джалло, очищене від візуальних та наративних вишукувань, і навіть найбільш близький до слешерів джалло «Торсо» режисера Серджіо Мартіно володіє набагато більшими художніми плюсами, ніж, наприклад, перша «П’ятниця 13-е». У той же час джалло в чималому ступені вплинуло на режисерську мову Брайана де Пальми і Пола Верґовена.

При цьому зараз в європейському кінематографі намагаються повертатися до джалло,  наповнюючи нові стрічки всіма сучасними контекстами. Бельгійські режисери Бруно Форзані і Елен Катті, які зняли трилери «Гіркота» і «Червоний колір сліз твого тіла», італієць Лучано Онетті зі стрічкою «Франческа», французькі постановники Матьє Сайлер, Франсуа Галлард і Крістофер Робін використовували стилістичні рішення джалло в своїх андеграундних фільмах жахів – джалло в ХХI столітті відчуває себе більш ніж комфортно, адже навіть із подачі Катті і Форзані з’явився термін «неоджалло».

Основні риси джалло

Вбивця в масці і рукавичках

Дуже в небагатьох фільмах цього напрямку відсутній такий вбивця. У першу чергу, цей образ підкреслює незрозумілу сутність зла і його багатоликість, адже в світі джалло у вбивці може бути як тисячі облич, так і жодного.

Закручений сюжет

У джалло практично завжди обов’язковий закручений до абсурду сюжет, який часто може бути і не зумисне смішним. Така виняткова непередбачуваність сюжету зробила багато джалло-фільмів вільними від жанрових кліше, хоча заради чергового сюжетного твісту іноді може сильно постраждати логіка.

Суб’єктивна камера

Джалло пропонує глядачеві унікальний досвід співучасті у вбивстві. Не знаючи хто вбивця, але спостерігаючи за моментом скоєння злочину, глядач по суті сам вживається в його шкіру. При цьому головною особливістю сцен насильства в джалло є їх безумовна гіпертрофованість, садистстка надмірність.

Іноземець в Італії

Один із найбільш частих персонажів у джалло. Часто герой такого типу є американцем, який приїжджає в Італію щоб відпочити або надихнутися. І саме такого роду герої беруться самостійно вести розслідування жорстоких вбивств, що відбуваються у стрічці, попутно і самі будучи одними з головних підозрюваних.

Високий рівень вмісту сексуальних сцен

Справжнє джалло не може обійтися без навмисної еротизації і об’єктивації. Секс у джалло часто виглядає як єдино можливий сполучний елемент оповіді, у якому і так відбувається експлуатація тілесного на всіх рівнях. Втім, спершу тілесне необхідно підкреслити, щоб потім його деконструювати.

Химерні назви фільмів

«Що за дивні краплі на тілі Дженніфер?», «Блакитні очі розбитої ляльки», «Коротка ніч скляних ляльок», «Будинок з усміхненими вікнами»… Якщо ви зустрічаєте фільм із подібними назвами, то знайте – це саме джалло.

Саундтрек

Музика в джалло є повноцінною частиною кінотексту. Бруно Нікола, Енніо Морріконе, Goblin, Фабіо Фріцці і інші писали для джалло пульсуючі, напружені електронні саундтреки, які підкреслювали індивідуальну суть мало не кожного персонажа.

5 головних джалло-фільмів

1964

Кров і чорні мережива

режисер: Маріо Бава
у ролях: Кемерон Мітчелл, Єва Барток, Аріана Горіні

Для Маріо Бави фільм «Дівчина, яка занадто багато знала» став насправді розминкою перед виходом картини «Кров і чорні мережива», що стала одним із найбільш знакових стрічок джалло. Відомий також під назвою «Шість жінок для вбивці», цей фільм Бави відрізняється досить простим, лінійним сюжетом, проте візуальна мова фільму гранично концентрована, насичена масою новаторських операторських рішень, які буквально через пару років стануть звичним для цього жанру.

1971

Ящірка в жіночій шкірі

режисер: Лучіо Фульчі
у ролях: Флорінда Болкан, Жан Сорель, Аніта Стріндберг

До того як почати знімати жорсткі і безкомпромісні фільми жахів із великою кількістю кривавого натуралізму, італійський режисер Лучіо Фульчі працював з джалло, і фільм «Ящірка в жіночій шкірі» найвдаліша із його робіт на цьому терені. Втім, вже в цій картині помітна відмова постановника від виразного наративу на догоду сюрреалізму, і «Ящірка в жіночій шкірі» перетворюється в досить агресивне дослідження внутрішнього світу жінки на тлі світу зовнішнього, де ці конфлікти вирішуються виключно насильством.

1971

Дивна вада пані Уорд

режисер: Серджіо Мартіно
у ролях: Едвіж Фенек, Джордж Гілтон, Іван Рассімов

Перше джалло у кар’єрі знаменитого італійського режисера Серджіо Мартіно, що стало практично відразу його класикою, відрізняється неймовірно швидким темпом розповіді. Глядач повинен бути вкрай уважним при перегляді цієї стрічки, щоб не упустити важливі деталі для розуміння того, що відбувається у, здавалося б, звичній історії любовного трикутника. Саме в цій картині присутній один із найяскравіших дуетів світового кіно – королеви джалло Едвіж Фенек і актора Джорджа Хілтона, які згодом знялися разом більш ніж у десяти картинах, у тому числі знову у Мартіно .

1974

Аромат дами в чорному

режисер: Франческо Баріллі
у ролях: Мимзі Фармер, Мауріціо Бонулья, Маріо Скачча

Для режисера Франческо Баріллі джалло «Аромат дами в чорному» стало єдиним у його кар’єрі режисера, проте залишило помітний слід в історії жанру. Героїня акторки Мимзі Фармер знаходиться у стані постійного нервового зриву, і її параноя по відношенню до всіх оточуючих перекидається і на глядача. «Аромат дами в чорному» не женеться за закрученими сюжетними поворотами, намагаючись максимально повільно затягнути глядача в задушливий кошмар великого міста.

1977

Суспірія

режисер: Даріо Ардженто
у ролях: Джессіка Гарпер, Аліда Валлі, Стефанія Кассіні

«Суспірія» Даріо Ардженто з точки зору розвитку жанру є піком джалло і вершиною творчих пошуків самого Ардженто. Багатошарове, естетично досконале, це кіно і зараз здатне розбурхати глядача своїми візуальними знахідками і огорнути похмурою атмосферою. У «Суспірію» вкладена магія справжнього кіно, для якого немає ніякої іншої реальності, крім існуючої на плівці.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: