Ульріх Зайдль – фестивальний улюбленець, але нечастий гість українського прокату. Втім, у травні 2023 року, до нас дісталася його стрічка «Ріміні». Це – еталонний фільм для автора, адже він поєднує багато мотивів, які по клаптикам той назбирував протягом років своєї діяльності. А ось які це теми і що потрібно очікувати від австрійця – ви зможете прочитати в цьому матеріалі.
70-річного автора протягом всієї кар’єри переслідували скандали. Він народився у католицькій сім’ї, яка суворо дотримувалася релігійних норм, але вже змалечку майбутній режисер втікав з батьківського будинку, щоб відвідати кінотеатр. Однак, після закінчення школи Зайдль не спішив вивчати режисерську справу і вступив на гуманітарний факультет у Відні. Тільки у 26 років у нього дійшли руки до Віденської кіноакадемії, з якої пана Ульріха успішно відрахували.
Режисер торував шлях документаліста і в кіноакадемії встиг зняти два фільми – «Сорок» (1980) і «Випускний бал» (1982). За останній режисера й вигнали та звинуватили у тому, що він знущається з життя маленького провінційного містечка. Згодом автор бере паузу довжиною у 8 років (ну, знаєте, щоб трішки підзаробити, знайти себе і просто весело провести час) та продовжує далі досліджувати австрійців в своїх документальних стрічках. Саме на етапі становлення Зайдль робить нариси тем, до яких буде повертатися знову і знову в пізніх роботах.
Ось, якщо взяти, до прикладу, перший фільм після восьмирічної перерви – «Хороші новини» (1990), то в ньому вже яскраво звучить тема мігрантів. Режисер працює з дуалістичними образами: з одного боку в нас є заможні австрійці, які читають кожного ранку газети за чашечкою ароматної кави, а з іншого боку ми бачимо жалюгідне життя іммігрантів з Південної Азії, які ці газети виробляють. У стрічці Зайдль робить акцент саме на останніх і до непристойного довго тримає фокус камери на сценах побуту азійських мігрантів у Відні. Про картину достатньо говорить її повна назва: Good News oder: von Kolporteuren, toten Hunden und anderen Wienern (Хороші новини, або: про газетників, мертвих собак та інших віденців). Стрічка гучно заявила про режисера на всю Австрію і навіть Німеччину, інспірувала хвилю дискусій на тему мігрантів та дала автору зелене світло на кілька проєктів наперед, адже отримала хороші касові збори.
У 90-х режисер робить ще кілька досліджень. В «Останніх справжніх чоловіках» (1995) Зайдль грається з темою маскулінності і шукає відповіді на запитання: «Чому австрійських чоловіків манять дружини з Таїланду і Філіппін?». Врешті-решт він приходить до висновку, що сучасний шлюб – один з видів товарообміну. В «Моделях» (1998) Ульріх натомість вдумливо показує проблеми життя жінок. Щільний графік зйомок, сексизм з боку фотографів, пошуки себе та бажання хоч на кілька миттєвостей побути наодинці – наповнюють цей фільм.
З приходом нового століття Зайдль вирішив, що потрібно щось змінювати в житті і почав знімати ігрові фільми. Але я б не спішив розділяти творчість режисера на «до» і «після», оскільки цей перехід досить умовний. Він сам говорить:
«Я не роблю різниці між ігровим і документальним кіно. Ось чому з’явився термін “інсценована реальність” (staged reality). Це означає, що люди в моєму фільмі не є акторами, але іноді грають, як професіонали. І це деяких людей дратує. Вони хочуть мислити і бачити в точних категоріях».
Режисер також продовжив дотримуватися напрацьованого стилю зйомки. Глядач(-ка) повин(-на)ен здебільшого самостійно обирати куди спрямовувати свій погляд на дальніх планах, де кадр захоплює якомога більше простору. Таким чином, фільми Ульріха Зайдля перетворюються в своєрідний акт підглядання за діями акторів/акторок. Зображуючи реальність, австрієць намагається дослідити те, що оточує сучасного йому пересічного громадянина, з чого складається його реальність і куди вона прямує.
Дебютний ігровий фільм «Собачі дні» (2001) отримав Гран-прі журі на Венеційському кінофестивалі. Він знімався протягом кількох років в найспекотніші дні літа. «Собачі дні» майстерно поєднує гру професійних акторів/акторок та непрофесійних (ви можете спробувати відгадати при перегляді фільму, хто є хто). Деякі з них навіть втілили представників тих професій, якими справді є в реальності, що тільки довершує тезу про «відтворення власного життя» в грі акторів/акторок стрічок Зайдля.
В наступному фільмі «Ісус, ти знаєш» (2003), на цей раз документальному, режисер вчергове шокує свою публіку. Він звертається до теми релігії, в стрічці знімаються сцени за участі шести вірян, які моляться в церкві. Але є нюанс – вони це роблять в голос і глядач/глядачка можуть почути все, що так турбує простих віденців. Вразливість головних героїв викликає подекуди усмішку, а подекуди ніяковіння від самого факту, що глядач чує слова адресовані Богу – і сам ніби займає його роль. В цьому весь Зайдль.
Певним magnus opus в кар’єрі режисера можна вважати його трилогію «Рай». Фільми були випущені в 2012-2013 роках, кожен на одному з ключових світових кінофестивалів. Покази відбулися на Берлінале, у Каннах та Венеції. На останній кіноподії «Рай: Віра» отримав спеціальний приз журі.
Нерідко Європа загалом і Австрія зокрема представлялася в очах країн третього світу якимось «раєм на землі», куди варто прагнути і де всім живеться добре. Ось життя в цьому раю і хоче показати Зайдль. Сама трилогія задумувалася, як один фільм, але відзнявши 80 годин матеріалу режисер зрозумів, що стрічку потрібно розділити на декілька частин, щоб охопити всі ідеї, які він прагнув передати.
Одна з таких ідей – наріжний камінь у творчості автора – тема сексуальності та сексу. Австрієць часто показує оголені людські тіла (неважливо жіночі чи чоловічі) і здебільшого ці тіла недосконалі. Якщо глядач звик, що сексуальні сцени в фільмах грають накачані та близькі до ідеальної зовнішності актор(-к)и, то Зайдль його розчарує. Сексом у фільмах режисера займаються в 90% випадків люди літнього віку і в них часто є комплекси щодо власної зовнішності.
Останні картини режисера на момент написання цього тексту – «Ріміні» (2022) і «Спарта» (2022). Перший фільм, особисто для мене, – це історія про Винника австрійського розливу, з багатьма актуальними для цієї держави вкрапленнями. Зокрема підіймається тема ностальгії за нацизмом в Австрії. Це ж є лейтмотивом стрічки «В підвалі» (2014), яка розповідала про те, які скелети ховають австрійці в своїх підвалах. Друга ж стрічка стала на сьогодні останнім скандалом в житті режисера. Батьки акторів-дітей поскаржилися, що режисер не повідомив їх, що зніматиме фільм про педофіла. Через це картину зняли з Міжнародного кінофестивалю в Торонто і вона недоотримала декілька нагород на інших фестивалях. Зайдль закінчує своє знайомство з вами на тому, з чого він починав – скандалом та нерозумінням оточуючих.
Вибрана фільмографія
Собачі дні
Hundstage (2001)
Фільм складається з шести історій, які інколи переплітаються між собою. Всі ці історії пов’язані тим, що на них зображені жителі одного містечка. Така структура стрічки дещо нагадує «Ніч на землі» Джармуша, але в Зайдля нема ніякої романтичної нотки. Він говорить про тих персонажів, яких можна частіше зустріти на вулиці вдень, аніж вночі.
Одна з історій розповідає про пенсіонера вдівця, що любить важити куплені продукти і перевіряти чи раптом не обдурили його в супермаркеті. Згодом він з’являється у сцені з хатнею помічницею, яку він просить одягнути сукню своєї покійної дружини, щоб відсвяткувати річницю весілля. Заключна сцена демонструє нам невеличкий стриптиз покоївки перед головним героєм цієї історії.
В «Собачих днях» герої/героїні часто співають. Цей спів режисеру потрібен з певною метою, тому, коли будете дивитися фільм раджу звертати увагу на те, хто співає і при яких обставинах він це робить. Подібний прийом Зайдль не раз буде використовувати, заміняючи звучання музики у своїх роботах на спів. Також у фільмі присутній ще один мотив – тваринності в поведінці людей. Фільм підводить до не дуже приємного висновку, що люди жорстокі створіння. Проте режисер в деяких історіях дає обнадійливий фінал.
Імпорт/експорт
Import Export (2007)
Знову дуальність у побудові розповіді. Фільм показує життя молодої українки Ольги, яка працює в лікарні, має дитину і мешкає в комуналці зі своєю мамою, та Пауля, який працює охоронцем, має купу боргів і проблеми з вітчимом. У пошуках кращого життя Ольга їде в Австрію і влаштовується прибиральницею в госпіталі, а Пауль навпаки вирушає в Україну і знайомиться з місцевим колоритом.
Фільм цікавий тим, яким чином європейці дивилися на Україну і зображували її станом на 2007 рік. Перш за все впадає в око суцільна російська мова. Коли Пауль приїжджає в Ужгород, то поселяється в готель «Інтурист», де в номері стоїть бюст Сталіна. Також Ольга зовсім не володіє українською, а коли до неї говорить австрієць, який наче розмовляє українською і «трішки російською», то комунікують вони за допомогою саме російської. Переглянувши фільм хочеться себе запитати: чи такою була тодішня Україна і наскільки далеко відійшла від неї Україна теперішня?
Рай: Кохання
Paradies: Liebe (2012)
Перший фільм трилогії знайомить нас з героїнями кожної з частин і зосереджує свою увагу на Терезі. Тереза повненька жіночка, покинута чоловіком, має нудну роботу і доньку-підлітка. Очевидно, що Терезі потрібен відпочинок, тому вона їде в Кенію разом з подругою. Вона вирішила шукати кохання в не зовсім підходящому місці, адже в африканській країні процвітає чоловічий секс-туризм. Якщо ви хоч раз були в Європі і стикалися з африканськими зазивалами, що хочуть постійно впарити якусь річ вам, то ви відчуєте вайб цього фільму. Протягом стрічки ці зазивали кличуть європейських туристок «мама» і намагаються продати все, що тільки можуть, – дуже часто нематеріальне.
В «Раю: Кохання» продовжується тема обсміювання чужих мов австрійцями, яке починається в фільмі «Імпорт/експорт». Австрія і Кенія – не зовсім очевидне поєднання і по ходу стрічки головні герої(-ні) досліджують одне одного, навчаючи різним аспектам власних цивілізацій. В цій картині Зайдль також постає, як художник. Чого тільки вартує останній кадр-підсумок, де сюжет цілого фільму передається за допомогою кількох напрочуд прекрасних секунд.
Рай: Віра
Paradies: Glaube (2012)
В цьому фільмі центральною особою є Анна-Марія, сестра Терези. В Анни-Марії нема дітей, вона давно не живе з чоловіком і останнім часом вдарилася в католицьку віру. Вона їздить по місту, стукає в двері австрійців, а частіше – мігрантів, – і намагається навернути їх у свою релігію. Таке місіонерство станом на 2012 рік виглядає дещо дивакувато і тому головна героїня часто потрапляє в кумедні ситуації.
Стрічка говорить, у тому числі про зіткнення двох цивілізацій: християнської і мусульманської. Це стається, коли, в дім до Анни-Марії повертається її чоловік, який за віросповіданням є ревним мусульманином. Одна зі сварок (а їх достатня кількість) з чоловіком закінчується тим, що він звинувачує жінку в «ненависті до іноземців», але насправді вона просто не хоче з ним займатися сексом.
В «Рай: Віра» Ульріх Зайдль почав експериментувати з типом зйомки і фільмує героїнь/героїв з потилиці, таким чином, посилюючи в деяких сценах ефект взаємодії персонажів з Богом. Ще один прийом, який працює на це є в сцені, де Анна-Марія молиться разом з одновірцями в своєму будинку. У ній всі під час молитви дивляться прямо в камеру (насправді вони дивляться на постать Богородиці, яка знаходиться за об’єктивом).
Роботу Зайдля можна охрестити, як есей про дві Австрії. В одній Австрії віряни-католики у квартирі вигукують: «Клянемося зробити Австрію католицькою знову». В іншій Австрії мусульманин виходить на балкон своєї квартири, включає по радіо одну з ісламських молитов і чарується величчю соснового лісу. Загалом це цікаве зображення відносин сучасної людини і віри. Однак в ньому не вистачає місця смиренню.
Рай: Надія
Paradies: Hoffnung (2013)
Заключна частина трилогії розповідає про Мелані, доньку Терези. Спочатку Мелані приїздить до Анни-Марії, але тітка відправляє її в табір для схуднення, де дівчина проводить час з такими ж підлітками, як і вона. Звичайно, стрічка наповнена проблемами 13-річних дівчаток. Вони їздять в цей табір вже не перший рік і швидше навчилися приховано красти смаколики, проводити вечірки і тікати з табору, ніж худнути. Всі діти в «Віра: Надія» страждають від ожиріння, у всіх них батьки розлучені, але всі вони знають, як дати собі раду. Прикметним в цьому плані є сцена, де одна з дівчаток дзвонить спочатку матері, а потім батькові. Дзвінок мамі – це восхваляння табору, куди вона потрапила (мама її сама туди відправила), а дзвінок батькові – це абсолютна критика рішення мами і скарги на те, як все тут погано. Сама Мелані не може додзвонитися до матері в Кенію, щоб розповісти про свої переживання. Розрив в комунікації між поколіннями і проблеми, що виникають звідси, відчуття самотності – є одним із ключів до розуміння сучасної Австрії за Ульріхом Зайдлем.
Лейтмотивом трилогії Зайдля є відсутність чоловіків в сучасному австрійському суспільстві. Австрійські жінки повинні шукати прихистку від самотності десь далеко в Африці, або ж у вірі. У випадку з Мелані, мова йде не про однолітка, а про вже старого лікаря, що поводиться, як сором’язливий хлопчина. А коли дівчинка питається «чому» неможливий їхній зв’язок, лікар не знаходить нічого кращого, ніж відповісти: «Тому що». Якщо в перших двох частинах героїні стикаються з жорстокістю зовнішнього світу та в силу свого віку виглядають приреченими, то в останній частині головня героїня страждає від зіткнення з внутрішнім світом і тому є надія, що її чекатиме інша доля.
Ріміні
Rimini (2022)
В «Ріміні» є все класично зайдлівське. Тема мігрантів? Авжеж. Тут вони майже не живі, статичні декорації для головного героя, окрім фінальної сцени, де ці статуї оживають повною мірою. Проблема батьків і дітей? Та, будь ласка. В фільмі присутня дискомунікація батька і доньки, яку автор оминав в своїх попередніх роботах. Самотність? Звичайно. Річі Браво, головний герой стрічки, створений для ностальгії. Сам він не ностальгує, не має часу, але його життя ґрунтується на ніжно-солодкій минувшині. В такій атмосфері Браво мандрує курортним містечком в Італії та дає концерти жіночкам за 50-ть. Він постійно комунікує з кимось, але я б назвав його радше одинаком.
Також режисер додає в фільмі цікаву лінію батька головного героя. Цей дідусь живе в будинку для літніх людей, але має міцну любов до нацизму, співає пісеньки Третього Рейху і не цурається салютувати. Він є ще одним символом історії в фільмі і грає важливу роль в наступному фільмі Зайдля «Спарта», де мова йде про брата Річі Браво. Таким чином, глядач бачить три покоління: найстарше живе минулим; середнє живе в сьогоденні, хоч і оточене здобутками минулого; а наймолодше будує зовсім інше життя, направлене в майбутнє. Австрієць постарався на славу, зробивши кінострічку менш жорстокою, ніж зазвичай, а кінокритики охрестили її ледь не найкращою в кар’єрі Ульріха Зайдля.
