Недалеке майбутнє. Рік тому Україна перемогла у війні, Схід очищений від окупантів та терористів. Переможна ейфорія швидко лишилась в минулому, якщо взагалі була: на екрані бачимо саме спустошення та нечисленних самотніх людей, що існують на непридатних для життя територіях, хтось за інерцією, хтось – намагаючись завершити жахливу післямову війни. Але ці зусилля видаються марними. Екологічна катастрофа отруїла землі та води Донбасу, ніби тут відбувся справжній апокаліпсис, не біблійний, а суто реалістичний, техногенний і від того – ще пригнічливіший. За словами однієї з героїнь, на очищення від радянського минулого та наслідків російської пропаганди знадобилися роки, на очищення ж землі підуть десятиліття. Або й більше.
Професійних акторів у стрічці немає – мовчазного головного героя на ім’я Сергій грає Андрій Римарук, колишній розвідник та учасник фонду «Повернись живим». Сергій та його друг Іван (Василь Антоняк, доброволець батальйону «Айдар») страждають на ПТСР, працюють на заводі та, неспроможні остаточно повернутися до мирного життя, відточують бойові навички, вправляючись у стрільбі – втім, і ці вправи у перші ж хвилини фільму обертаються імпульсивною сваркою та нервовим зривом, що підкреслюють хиткий емоційний стан героїв. До того ж, на загальному зборі працівників американський власник, який нагадує орвеллівського Старшого Брата, з екрана оголошує, що завод скоро буде зачинено – нібито для модернізації та реконструкції, але це однаково означає втрату робочих місць. Деякі речі не змінюються і в 2025-му – незадоволені нинішнім станом речей дорікають ветеранам. Починається хаотична бійка на тлі кадрів з «Симфонії Донбасу» Дзиґи Вертова, що з’являється на екрані після короткого звернення Старшого Брата та утворює короткий, але промовистий контраст загальній атмосфері антиутопії. Внутрішній надрив Івана поглиблюється, і Сергій лишається один. А невдовзі він приєднується до волонтерів «Чорного тюльпану», які розшукують загиблих на місцях бойових дій.
З «Чорним тюльпаном» пов’язані найтравматичніші епізоди – протоколювання решток тіл, понівечених насильницькою смертю та довгим перебуванням у вологій землі. Такою ж до невпізнаваності мертвою видається і територія, де людина губиться на тлі індустріальних пейзажів та безкраїх поганих доріг. Сама отруєна земля виявляє ворожість, і мова тут не лише про численні досі не знешкоджені міни: у вступі, який спостерігаємо ніби через тепловізор, невідомі б’ють когось по голові прикладом та ховають жертву у нашвидкуруч викопаній могилі, де колір тепла людського тіла поступово згасає, змішуючись з холодною землею. Вступна сцена задає настрій усьому фільмові – життя йде, життя вже пішло, останні мешканці виглядають примарами у спорожнілих та розграбованих багатоповерхівках, а неможливість простих побутових речей тільки підкреслює перманентний режим виживання: наприклад, в одній зі сцен Сергій миється у ржавому промисловому ковші, розпаливши під ним багаття та наповнивши водою з цистерни. Скидається на те, що кинути все та поїхати – не просто хороший, а єдиний можливий варіант. Але герої не їдуть і цим віддзеркалюють ірраціональну надію та оптимізм, що живлять українське суспільство з 2014 року.
Можливість нового сенсу та сподівання входять у картину разом із лінією волонтерів «Чорного тюльпану», чия місія – завершити війну загиблих, повернувши їхні непоховані рештки рідним. Волонтерку Катю грає Людмила Білека, що, як і її героїня, була парамедичкою на фронті. Любовну лінію Сергія і Каті можна було б передбачити, якби їхню першу зустріч не супроводжувала болісно довга сцена, де патологоанатоми методично розбирають привезене «Чорним тюльпаном» тіло. Почуття, що дають сили, а не руйнують зсередини, у постапокаліптичному світі видаються неможливими, тому любовна сцена, що відбувається просто у фургоні-морзі серед мертвих тіл, стає кульмінацією та переводить історію в нову якість. Лікувати цілий регіон, що, зазнавши глобальної катастрофи, перетворився на окремий світ, та водночас протистояти його руйнівному впливу, можна тільки завдяки маленьким індивідуальним речам, без яких вигорання, втеча чи самогубство неминучі. Тому фінал «Атлантиди» бере історію у візуальні рамки, продовжуючи і розкриваючи по-новому мотив погляду через тепловізор: на початку ми бачили, як тепло йде, наприкінці – як воно примножується.
Перемога «Атлантиди» у венеційській секції «Горизонти» – не тільки справедливе визнання видатних чеснот картини, але й важливий акцент українського голосу на найважливіших світових кінофестивалях. При цьому меседж картини універсальний як для міжнародної, так і для української спільноти. На Донбасі відбувається масштабна катастрофа, що має численні аспекти та матиме незліченні наслідки – потужне нагадування про це не завадить і європейцям, і тим українцям, що бачили війну лише у поганому патріотичному кіно, але якимось чином від неї «стомились». Окупований Схід – Атлантида, яку не можна поховати під водою, яку підіймати з дна доведеться цілій країні, бо інакше всі жертви виявляться марними. Олег Сенцов, звільнений з російського полону у той самий день, коли «Атлантида» отримала нагороду у Венеції, нагадав про те, що перемога далеко – а фільм Васяновича нагадує, що спадок війни триватиме довгі роки після перемоги. Звучить безрадісно, як сама «Атлантида», але коли персонажі стрічки віднайшли надію серед похмурого постапокаліпсису, то ми точно не маємо її втрачати.
Я вже втомився чекати на цей фільм. Де його можна подивитися? Будь лаааска підкажіть
Стрічка вийде у широкий прокат 5 листопада. Раніше її можна буде переглянути онлайн на Одеському кінофестивалі (з 26 до 28 вересня)