Говорити чи писати будь-кому про нову стрічку Дрю Годдарда може видатися пасткою. Це, по суті, стосується кожного проекту сценариста та режисера «Залишится в живих», «Хижі в лісі» чи «Монстро», адже всередині цих фільмів\серіалів центральною залишається певна таємниця. Цього разу Годдард теж спромігся здивувати цікавою зав’язкою, яка неминуче пов’яже його з творчістю Квентіна Тарантіно. Щоб обійтися без спойлерів, ми вирішили підняти три келихи віскі, що відзначають три проміжних стилі, прийоми та теми «Поганих часів у «Ель-Роялі», що звісно знавав і хороших часів. Чому три і чому віскі? Кажуть, що у найгіршій хаті тричі наливають. Віскі ж – улюблений напій персонажа Джеффа Бріджеса, тому можна скуштувати і нам.
За ретро!
Перш за все, «Погані часи у «Ель-Роялі» запам’ятовується завдяки своєму витонченому стилю. На екрані події відбуваються наприкінці 1960-х, по телевізору крутять промови президента Річардаі Ніксона, а костюм-трійка все ще вважається найкращим одягом для джентельмена. Врешті-решт, не останнім здобутком делікатного відтворення епохи Дрю Годдард зробив музичний автомат, який влучно промовляє більшість слів за часом мовчазних головних героїв. У саундтреку знайшлося місце і Ніні Сімон, і The Animals, і навіть неймовірно популярним Bee Gees. І хоча в останніх звучить не Stayin’ Alive, яка дуже пасувала би цьому фільму, режисер жонглює музичними жанрами не гірше за ретромана Джеймса Ганна у вже покинутих «Вартових Галактики». Та не музикою єдиною. У фільмі повно цікавих інтер’єрів, дорогих килимів. Головний герой – готель Ель Рояль – представляє із себе поділений на два штати зріз двох культур, одна з яких стримана Невада та розпусна Каліфорнія, де можна вживати алкоголь. Маркетинг позиціонує фільм як нео-нуар, та це лише почасти правда. Дрю Годдард зняв жанрову суміш, яка довго переварюється і, зрештою, вибухає наприкінці, коли Ель-Рояль і справді не знав гірших часів.
За тарантизацію кіно!
Пам’ятаєте часи, коли Квентін Тарантіно вистрілив своїм «Кримінальним чтивом» у саме серце кінематографу та поцілив настільки потужно, що деяких кінематографістів не відпустило і досі? Довгий час у це коло намагалися записати Гая Річі та Метью Вона, яким таки вдалося вирватися у самостійний кінопростір після звинувачень у лінивому плагіаті. Дрю Годдард ніколи не був помічений у подібних махінаціях. Втім, «Погані часи у «Ель-Роялі» – це той самий Квентін, який високо закатав рукава по самі лікті, аби не забруднитися у крові. Годдард напружує дуже довго, тому глядачу варто бути готовим до некомфортного хронометражу у майже дві з половиною години. За цей час Джон Гемм буде тривало інспектувати готель на предмет «жучків» та камер. Однак, Дрю Годдард не Тарантіно, тому його small talk не такий захоплюючий та цікавий, але разом із тим після довгих планів деякі сцени вибухають несподіваними та гучними ударами по макітрі чи пострілами із рушниці. Все, як у Чехова і за законами жанру. Не вдається уникнути порівнянь із нещодавньою «Мерзенною вісімкою». Щоправда, у готелі всього лише 7 головних персонажів і кожен із них неперевершено знищує все навколо своєю харизмою протягом відведеного часу. Кріс Хемсворт красується оголеним торсом на постері не просто так. Актор хоч і з’являється наприкінці фільму, але грає ключову роль у розбірках між персонажами, які за класикою детективу не ті, ким себе видають. Хемсворт навіть пританцьовує так само, як свого часу це робив містер Блондин у «Скажених псах». Всі вищезазначені теми, які перегукуються з творчістю Тарантіно, жодним чином не роблять честі режисеру, але, все ж таки, як приємно, що про його спадщину ніхто не забуває.
За спогади про В’єтнам!
Цей тост уособлює у собі два попередніх, адже у ньому насправді пояснюється, чому режисер веде мову з 1969 року і що всі ці речі навколо не є відволіканням уваги від пустоти, яка утворилася від нестачі меседжу. До того ж, Квентін Тарантіно теж цікавиться темою 60-х та 70-х у своєму наступному фільмі «Одного разу в Голлівуді». Дрю Годдард розкидає підказки на кожному шляху про фінал стрічки і, зрештою, роз’яснює, навіщо потрібні соул-співачка, пастор та працівник готелю з наркотичною залежністю. Кожен із них виконує свою роль, яку грав протягом всього фільму, щоб врятувати своє життя. Годдард несподівано робить доволі банальну мораль, що війна – це погано, від вбивства людей не оговтаєшся, але при нагоді і сильному бажанні можеш спокутувати свої гріхи.
