Berlinale stories: «Земля блакитна, ніби апельсин» та «Мінамата»

А також «Ніколи рідко іноді завжди» та «Ширлі» у щоденнику з берлінського кінофестиваля

Земля блакитна, ніби апельсин

the earth is blue as an orange, реж. Ірина Цілик

Фільм Ірини Цілик про сім’ю, що живе в прифронтовому місті, міг би бути надривним антивоєнним маніфестом. Але авторка пішла іншим шляхом: її кіно замість лякати – обіймає, навіть змушує забути про війну в бекграунді. Задокументовані героїні (а чоловіки тут з’являються тільки епізодично й здебільшого в юному віці) обеззброюють добротою й щирістю. Одна з них, Мирослава, також знімає кіно про свою велику сім’ю, і ця подвійна перспектива залишає знаки питання після сцен: які з них спостережені Іриною Цілик, а які – поставлені операторкою-початківицею?

Сюжет складається з нарізки спогадів упродовж приблизно року. Глядачам дозволяють побачити й щоденні прояви любові, й значущі події випускного чи вступу. Цей доступ до інтимних переживань поглиблює камерність історії сім’ї Гладких-Трофимчук. Тотальний затишок подекуди переривається нагадуваннями, що всі вони залишилися в рідній Красногорівці, «червоній зоні». Вибухи, що звучать, як салюти; діти, що напам’ять знають, як поводитися з міною; буденне занурення в погріб, де тісно й весело; випадкові мелодії з різних інструментів – повсюдний сюр реальності, бо інакше показати війну неможливо.

Мінамата

Minamata, реж. Ендрю Левітас

Джонні Депп у ролі фоторепортера журналу Life Юджина Сміта їде в японське селище, жителі якого заробляють рибальством. Місцеві страждають на страшну хворобу, що проявляється порушеннями мовленнєвої та рухової системи – аж до повного паралічу. Попри те, що декому відома справжня причина каліцтв – забруднення води промисловими ртутними відходами – вірять у це не всі й неохоче. Ім’я Юджина Сміта вже достатньо відоме в 1970-х, щоби одними тільки фотографіями зробити розголос проблеми та виправити те, що можливо.

Із невідступним алкоголізмом, у супроводі ПТСР (що в кіно показаний очевидними флешбеками з війни) та з незмінними вибриками творчої особистості – Джонні Деппу не допомагає зіграти Юджина ані борода, ані кучері. На екрані знову п’яний дивак, образ якого спробували поглибити біографічною довідкою з Вікіпедії. Патетичні фрази про фотографію анітрохи не рятують цей провал.

Та, схоже, у «Мінамати» було одне завдання, і його режисер виконав бездоганно. Ретроспектива фотографій Юджина Сміта, документальні кадри та перелік екологічних катастроф у титрах – лякають. Історія одного зі сотень випадків хімічного забруднення, що ламали життя й залишили невиправні шрами, викликає тремор перед наслідками кожного нашого вчинку.

Ніколи рідко іноді завжди

Never rarely sometimes always реж. Еліза Гітмен

Сімнадцятирічна Отем робить тест на вагітність, і результат виявляється позитивним. І хоча понад усе їй хочеться зробити його негативним, у рідній Пенсильванії аборт дозволений тільки за попередньою згодою матері або батька. Спершу Отем не хоче розповідати про це нікому, але згодом таки зізнається своїй кузині. Вона без зайвих слів (буквально – акторки тут узагалі небагатослівні, все залишається в поглядах, і так буде до кінця фільму) збирає речі та їде з Отем до Нью-Йорка, де закон відрізняється.

Упродовж усієї історії персонажка Сідні Фланіган доволі стримана в емоціях – вона прийняла рішення й тримається за нього попри все. Тим сильніше відгукується кульмінація, де вона ненадовго показує свої переживання світові. Скупість діалогів між героїнями залишає багато запитань (насправді ми навіть не впевнені, чи кузини вони, чи це чергова брехня). А їхнє безумовне підкорення обставинам дає універсальну відповідь: так має бути. Зрештою, ця підліткова сувора відданість зворушує незгірше від типових прийомів.

Це кіно – антонім «освітнім» відео про жахи аборту, що показують у школах і на консультаціях у лікарнях. (Недарма шматочок одного з таких показують і Отем, що викликало драмедійну реакцію в залі). Можливість вибору й можливість знайти підтримку – завжди.

Ширлі

Shirley, реж. Джозефін Деккер

Розі Немстер із чоловіком Фредом приїжджають у будинок Ширлі Джексон – американської авторки романів жахів минулого століття. Спершу це має бути нетривала зупинка, доки Немстери знайдуть житло, а Фред влаштується працювати в університеті, але гостини затягуються на місяці. 

Ширлі, яку грає Елізабет Мосс, – тутешня легенда, геніальна, але безумна відьма, що не виходить із дому. Її характер нестерпний, і зрештою цей образ чудово доповнює низку неприємних героїнь, що дедалі частіше з’являються в кіно. Розі, яка регулярно залишається наодинці з письменницею, потерпає від її коників, від сексистських випадів чоловіків і від вагітності врешті-решт. Істерія суне поступово, подекуди раптово виплескуючися. Глядачі постійно провалюються у візії та рефлексії Ширлі – оповідання звучить ненадійно та рвано.

І хоча ґрунт тут доволі міцний, феміністичний вислів виходить сильнішим, ніж трилер, а за переродженням Роуз слідкувати цікавіше, ніж за історією самої Ширлі. Сирувату конструкцію рятує вдалий гумор і м’язиста акторська робота. Джозефін Деккер викликає бажання починати Ширлі Джексон: атмосферою з одного боку, нерівним сюжетом – із іншого.

Інші тексти з фестивалю

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: