73-й Берлінський кінофестиваль ще до початку оголосив про свою солідарність з Україною та Іраном. Цьогоріч у програмі рекордна кількість українського кіно та дві українські кінодіячки в журі.
На церемонії відкриття звучала промова Президента Зеленського та заклики на підтримку Ірану. Втім, дуже швидко про всі ці напряжні світові проблеми забули – почався фільм-відкриття – легка ексцентрична комедія «Вона прийшла до мене» з Енн Гетевей, Пітером Дінклейджем та Марісою Томей у головних ролях.
текст: Соня Вселюбська, Наталія Жук, Алекс Малишенко
«Вона прийшла до мене»
She Came to Me, реж. Ребекка Міллер
Алекс Малишенко
Фільм-відкриття – це завжди про зірок і майже ніколи про мистецтво. Так сталося і цього разу. Стрічка Ребекки Міллер розповідає про трьох героїв/героїнь, які мають ту чи іншу ментальну хворобу.
Геніальний оперний композитор (Дінклейдж) страждає на депресію та «блок», вийти з якого йому допомагають лише сильні сексуальні переживання. Одне з них він проживає з капітанкою баржі (Томей), серед проблем якої – сталкеринг внаслідок тривалого перегляду романтичних фільмів. Дружина композитора, психотерапевтка (Гетевей), теж дещо дивна: вона одержима чистотою настільки, що витрачає вільний час на прибирання з домробітницею у виконанні Йоанни Куліг («Холодна війна»), а через деякий час всерйоз задумується щодо постригу у монахині.
Якщо вам здається, що вже на рівні персонажів притягнуто за вуха – о, вам не здається. Теж саме стосується і подій на екрані, які окрім поганої логічної зв’язки пропонують нам спробу в актуальність, вся суть якої у тому, щоб оженити повнолітнього Ромео з неповнолітньою Джульєтою.
Це свято ескапізму дуже іронічно пасує до церемонії-відкриття, де до того говорили про світові проблеми (зокрема російську агресію). Нагадує таку знайому нам реакцію «стурбованої» міжнародної спільноти: ми вас послухали, а тепер – гайда займатися своїми важливими проблемами білих людей.
Наталія Жук
Дисклеймер: Зазвичай у мене витончений кіносмак, але «краса в очах того, хто дивиться».
Отже, я подивилася фільм-відкриття Берлінале і… він мені сподобався! «Це ж лютий крінж! Пародія на абсолютно усі кліше ромкомів! Та ще й з повісткою, яка недоладно стирчить!» Безсумнівно!
Я навіть і не знаю, з якої саме внутрішньої чи зовнішньої причини, але так вийшло, що я змогла ідентифікуватися буквально з кожним/кожною персонажем/персонажкою стрічки: від головного героя (Пітер Дінклейдж) – композитора з writer’s block і до його меланхолійного французького бульдога, якому, здається, усе на цьому світі остогидло, включно з необхідністю кожного ранку обирати куди йти на прогулянку: наліво від дому чи направо.
Все строкате товариство персонаж(-ок)ів любить та ненавидить одне одного протягом двох годин з жартами, драмами, музикою і танцями, сварками і примиреннями. А разом з ними це можуть робити і глядачі та глядачки, які втомилися від серйозного кіно.
«Пластикове небо»
White plastic sky, реж. Тібор Баноцкі, Шаролта Сабо
Ми думали що це про екологію, а виявилося, що знову про кохання. Цього разу – постапокаліптичне, щемливо ніжне, трагічне та нібито з самого початку приречене на невдачу.
За сюжетом стрічки, земля настільки екологічно виснажена, що людству доводиться збудувати штучний купол, щоб насичувати середовище киснем. За це відповідають спеціальні плантації дерев. Всі жителі та жительки Будапешту, по досягненню 50 років, мають задонатити своє тіло для перетворення його у дерево за спеціальною процедурою. Втім, зробити це можна і раніше.
Кожен кадр «Пластикового неба» естетично прекрасний та змістовно наповнений до краю, ніби ті оази, в яких вирощують дерева з сердець людей. Водночас, стрічка виконує дуже корисною функцію. Під час перегляду вам, рано чи пізно, напевно захочеться показати фільм певній людині у вашому житті і побачити, що з цього вийде. А, якщо людина, якій вам раптом захочеться показати цей фільм, вже сидить з вами поруч, то просто візьміть її за руку (за її згоди, звісно) і тримайте до кінця сеансу.
Якщо нас, все ж таки, чекає апокаліпсис та екологічна катастрофа, то саме такий фінал, який показано у цьому фільмі, я би обрала особисто для себе.
Уявіть, що Грета Гервіг вирішила зняти «Цілком та повністю». Це і буде «Злочинець» – дуже бадьоре і досить веселе кіно про girl power, нестандартні таланти, що передаються спадково й активізуються після ритуального поїдання тортику за давнім сімейним рецептом.
Тут поєдналася квірна coming of age стрічка з чорною комедією та боді хоррором. Цілком свідома сама себе, вона цитує Кінга, обох Кроненбергів, Гуаданьїно і хто знає ще з кого. Незважаючи на доволі калейдоскопічний та «забористий» набір оммажів, штампів, неочікуваних і, досить часто досить безглуздих сюжетних поворотів, ця стрічка дихає підлітковим задором, може похизуватися по-справжньому яскравим центровим жіночим перформансом та створює приємну в цілому, і захоплюючу атмосферу. Цьому не заважають ні ріки крові, ні поїдання пульсуючих сердець.
«Злочинець»
Perpetrator, реж. Дженніфер Рідер
Blackberry
реж. Метт Джонсон
Коли в синопсисі говорять, що нам «покажуть історію створення, підйому і краху корпорації Blackberry», в уяві автоматично проноситься 1001 «виробнича драма» від «Соціальної мережі» до «Джобса» та «Офісу».
Замість цього на екрані з’являється група нердів у дивних костюмах (один з них з пов’язкою на голові), камера починає метушитися між обличчями героїв, а діалоги нагадують суміш стендап-комедії з драмами Шекспіра. Згодом виявляється, що перед нами один з наймиліших і найвинахідливіших фільмів основного конкурсу.
Створений командою друзів дитинства Blackberry – це справжній оммаж тим гікам, які винаходять смартфон не тому, що це зручно і практично, а тому, що таке було у «Стар Треку» та у нього прикольно клацають кнопочки.
У світі, імовірно, через століття, розповсюджується вірус, який вражає шкіру та дихальні шляхи. Білі люди у протигазах відправляють заражених повільно помирати у пустелі. Там же, у клітці, опиняється темношкіра героїня (дебютантка Маджені Хуссейн). ЇЇ воля до життя сильніша за грати і вибравшись, вона вирушає у довгу подорож, де так і не зустріне доброту, на відміну від смерті та божевілля.
Абсолютно брутальне кіно, яке є прекрасним і рідкісним прикладом того, як радикальна форма згладжує різкість політичного посилу. Це майже німе міфологічне есе на тему расизму та природи людської доброти. У фільмі вимовляється не більше 10-ти реплік незрозумілою мовою. Проте, найгучніше тут говорить саме кіномова, яка разом із локацією, звуком і деталізованістю режисури викликають небувалу глядацьку увагу як для сеансу о дев’ятій ранку.
«Тиха міграція»
Quiet migration, реж. Мален Чой
Часто на фестивалях типу Берліна варто звертати увагу на копродукції декількох країн. «Тиха міграція» – це дансько-південно-корейський фільм, який розповідає про хлопця корейського походження Чалі. Той працює на коров’ячій фермі у прийомних батьків.
Данське село у фільмі Чой виглядає вкрай похмуро, а сам герой страждає від расистських висловлювань оточення, карикатурного прийомного батька і, звичайно ж, невгамовного бажання знайти своє місце. Плівкове зображення робить сетинг ще меланхолійнішим, несподівано трансформуючи його у щось більш артхаусне та сюрреалістичне.
Майже три години розміреного та вбивчого для іпохондриків екскурсу у будні клініки жіночої гінекології. Глядач(-к)ам представляється спектр нескінченних захворювань і незручностей, які відчуває жіноче тіло. А чоловіки тут виконують переважно функцію наляканого спостерігача і співчуваючого, якщо взагалі наважуються показатися у цьому місці.
Фільм наповнений людською силою та взаємною повагою. Сама документальна частина чудово справляється із метою зацікавити. Приємно дивує рівнем прогресивності не тільки у самих підходах до пацієнток, а й банально освіжає знання про останні технології та можливості медицини.
«Наше тіло»
Our body, реж. Клер Сімон
«Одного дня ми скажемо одне одному все»
Someday We'll Tell Each Other Everything, реж. Емілі Атеф
«Одного дня ми скажемо одне одному все» той фільм, який активно претендує на звання найкрінжовішої стрічки фестивалю. За сюжетом цієї красивої, але безжальної до логіки подій стрічки, 19-річна Марія живе на горищі свого хлопця у НДР та запоєм читає «Брати Карамазови» достоєвського. Прогулянка з книжкою приводить її до ферми Хеннера, про якого нам встигли не один раз розповісти, що він знає як вразити жінку. На практиці виявляється, що ці знання – це доторки до інтимних частин без дозволу, удушення та агресивний секс.
Аб’юзивні стосунки Хеннера та Марії активно косплеять «Останнє танго у Парижі», а все тваринне єство старшого чоловіка виправдовується його любов’ю до літератури. Він читає, отже глибока та десь там цікава особистість. А щоб глибина була осяжніша, у будь-якій незрозумілій ситуації він п’є водку – один в один як герої улюбленого роману Марії. Так і хочеться сказати, що начитаються своєї російської літератури, а потім і поводяться як росіяни.
Драма стрічки не просто висмоктана з пальця, а взята з однойменного роману Даніели Крін, який став бестселером. Ба більше, Атеф не один рік боролася за його екранізацію, хоча і зізнавалася, що читала його давненько. Ну що ж, було б непогано перечитати перед тим, як витрачати ресурси на створення цього твору.
«Суперсила» з тих фільмів, про які доволі складно говорити серйозно. Половину фільму ми бачимо як Шон Пенн п’є горілку з тоніком та питає у людей, що вони думають про Зеленського. Коли ж у них нарешті стається очна зустріч, то світ Шона моментально ділиться на «до» та «після».
З цього моменту раз на 20 хвилин нам обов’язково нагадуватимуть про захоплення американського актора нашим Президентом, а розбавляє це все переказ останніх років історії України, поодинокі поїздки Шона на фронт чи місця прильотів, і синхрони Андрія Єрмака (не менше 7 разів, а то і всі 10).
Водночас, цей фільм, який навіть міжнародні кінокритики вважають мало не пропагандою, дуже класно просуває українську адженду. З екрану (а потім і на прес-конференції) Шон Пенн закликає дати Україні зброю, а путіна називає маленьким забіякою (little bully). «Суперсила» насправді підкупає своєю наївною щирістю, особливо, якщо перестати думати, що цю стрічку треба дивитися українцям та українкам. Навпаки, не треба, а от американським чи європейським глядач(-к)ам це може багато чого пояснити про нас.
«Суперсила»
Superpower, реж. Шон Пенн та Аарон Кауфман
