Мій рік Селінджера
My Salinger Year, реж. Філіп Фалардю
Джоана (Маргарет Кволі) переїздить із Берклі до Нью-Йорка, щоби виконати свою мрію та стати письменницею. З текстами нічого не виходить, і тому вона береться за роботу літературної агентки. Її начальниця (Сігурні Вівер) віддає їй одного з найвідоміших клієнтів – Джерома Девіда Селінджера. Не читавши «Ловця в житі», Джоана пізнає світ Великого Яблука крізь романтичні стосунки з новим бойфрендом та важку працю в літературному агентстві, яке от-от допоможе Селінджеру випустити старе оповідання в новій обкладинці.
Фільм-відкриття Берлінале цьогоріч не зраджує традиціям попередніх. Це легке та хороше кіно про амбітну дівчину, яка оточена харизматичними персонажами та літературними жартами. «Мій рік Селінджера» – це «Диявол носить Прада» за сюжетом та будь-яке кіно із «Санденсу» за настроєм. Його приємно дивитися пізнього вечора, а зранку воно легко вивітрюється з голови. Такими історіями класно відкривати великий європейський кінофестиваль, який переповнений тригодинними сімейними драмами та історичними байопіками. Стрічку Філіпа Фалардю варто радити прихильникам Селінджера. Головна героїня сакралізує все культове для американців: від офісу The New Yorker до письменниці Джуді Блум. А про одного з головних авторів XX століття у фільмі з’являється безліч цікавих деталей. Кіно взяло за основу однойменний роман Джоан Ракоф, яка, власне, переказала свою історію в книзі. Фалардю лише зробив наголос на кількох подіях задля драматичного ефекту. У результаті вийшло зворушливе кіно про сентиментальне «follow your dream» – і в тебе все вийде. Приємним бонусом буде танець Маргарет Кволі у фіналі стрічки. Сподіваюся, що її ім’я ще неодноразово побачимо в титрах на головних ролях.
Сіль сліз
The Salt of Tears, реж. Філіпп Гаррель
Люк приїздить із провінції до Парижа, щоби вивчитися на столяра. Ця мрія з’явилася в нього завдяки наполегливій роботі батька, який багато важить для свого сина. Щоправда, неочікуване знайомство протагоніста із дівчиною на вулиці вносить свої корективи. Люку сподобалася незнайомка, але вона відмовляє йому в сексі. Тому головний герой шукає романтичних пригод деінде.
Мізогіністична стрічка Філіпа Гаррель починається із класичного «a boy meets girl» – застарілого тропу, який у «Солі сліз» підкріплюється ще й клавішною музикою. Чим далі у ліс, тим більше режисер співчуває своєму протагоністові. Чого не скажеш про глядачів у Берліні, які на преспоказі гучно сміялися з недолугих спроб Люка переспати з кимось із жінок. Гаррель, ймовірно, хотів зробити таку собі позачасову історію (тому й використав зернисту чорно-білу плівку) про майстерного коханця, якому зайва маскулінність затьмарила очі у взаєминах із милим батьком. Але співчувати головному герою аж ніяк не виходить. Постійно заважає голос за кадром, який зрідка коментує думки Люка. Підключайте сюди ще й туполобість усіх персонажів, які радше користуються хіттю, ніж логікою. Останньої таки бракує у фільмі. Штучні емоції, бридкий протагоніст та примітивний сюжет заводять у хащі безглуздого проєкту, який щиро хотів розповісти про кохання та трагедію, а вийшов одним із найнеприємніших досвідів Берлінале.
Дау. Наташа
реж. Ілля Хржановський
Оля та Наташа працюють у буфеті Інституту. Здебільшого вони обслуговують клієнтів, наливаючи їм шампанське та готуючи кашу з рибою. Потім вони залишаються вдвох, п’ють багато вина, горілки та пива. Гуляння продовжуються й у квартирі Олі. На вечірці Наташа займається сексом зі вченим Люком Біже. Цей зв’язок із іноземцем не проходить повз радари слідчих служб.
Прем’єра «Дау» в Берліні відкрила очі на локальність цього проєкту, адже за ним у медіа слідкували переважно росіяни. І як виявилося, виправдати його повністю поки що не може жоден журналіст. До показу потрібно бути готовим, адже секс справжній, і зґвалтування пляшкою з-під коньяку викликає справжній дискомфорт. На преспоказі відчувалася напружена атмосфера, але після перегляду залишається риторичне «Для чого нам це все?». Викривальну чорнуху про Радянський Союз знімав ще Олексій Балабанов і теж умів майстерно шокувати свого глядача. Для Хржановського «Дау» грає ту саму роль, але незрілість задуму не зрослася з масштабами. Кількарічне проживання людей у спеціально побудованій локації не відчувається в «Дау. Наташа». Це можна списати на камерність історії головних героїнь, які рідко виходять за межі буфету та квартири Олі. Проєкт Хржановського можна вважати вдалим експериментом, у якому акторки виправдовують свої жертви «в ім’я мистецтва», як вони говорили про це на конференції. Втім, як кіно «Дау. Наташа» неминуче програє серйознішим висловлюванням, які не падають у розфокус та тримають межу, коли потрібно вирізати зайве з плівки.
