Транзит
Virus Tropical, реж. Сантьяго Кайседо
З Колумбії привезли «Персеполіс без Персеполіса» – таке враження складається від чорно-білої анімації «Тропічний вірус», яка теж являє собою екранізацію графічного роману. Як і «Персеполіс» Маржан Сатрапі, «Тропічний вірус» Павер Паоли – автобіографічна історія про життя дівчинки. Втім, між ними є разюча відмінність: у житті дівчинки, якою була Павер Паола, не відбувається нічого визначного. Ні тобі революцій, ні релігійних заборон, ні хоча б поганенької травми. Словом, нічого з того, що робить таким вартісним «Персеполіс».
Найдраматичніший момент, здається, припадає на самий початок мультфільма: до Паоли приїздить бабуся для того, аби власноруч проколоти дитині вуха. Для новонародженої Паоли ця «родинна традиція» не минула дарма, словами героїні: «Це показало мені, що все у моєму житті вирішують інші люди». Це перший і єдиний само-психотерапевтичний висновок за весь фільм. Решту сюжету складають стосунки із сестрами та ляльками Барбі, спорадичне вживання наркотиків, малювання та перший секс. Словом, наочна ілюстрація того, як виростають авторки коміксів у Латинській Америці.
Задля справедливості визнаємо: у цієї анімації є і сильні сторони. Мультфільм намальований вільно, захопливо і різноманітно. Графіка «від руки» змінюється акварельними фрагментами та комп’ютерним 2D. За переходами ліній і текстур хочеться стежити невідривно. Тож якби сценарій дорівнявся картинки, глядач отримав би цілком гідний мультфільм для будь-якого віку. Наразі ж лишається сподіватися на те, що цільова аудиторія «Тропічного віруса» (14+) дивиться на екран із іншою оптикою та знайде у мультфільмі саме те, за чим приходить до кінотеатру.
Аміко
Amiko, реж. Йоко Яманака
У секції Форум показали «Аміко», історію про таку собі японську Амелі, яка закохалася у хлопця зі школи. Спільного у Аміко з Амелі – зачіска, співзвучне ім’я та дивакуватість. Хоча японська героїня – не майстер добрих справ. Вона повністю поглинута своєю закоханістю та робить багато кумедних дурниць.
«Аміко» також схожа на бюджетну версію «Субмарини», зафільмовану на камеру телефону у вільний від школи час. Власне, така манера зйомки з купою вигадок «на колінці» – найбільша чеснота стрічки. Вона додає стрічці шарму та легкості. Однак, навіть з хронометражем трохи більше години, «Аміко» здається затягнутою. Сюжет вмістився б у насичену короткометражку, не розгубивши найкращі вигадки режисерки та її подруги – головної акторки.
Трава
Pulipdeul, реж. Хон Сан Су
Подивилися стрічку класика південнокорейського кіно Хон Сан Су – «Траву» з позаконкурсної програми Форум. За своєю формальною складовою фільм нагадує «Каву та сигарети» Джармуша. «Трава» так само складається із простих епізодів, чорно-біла та акцентована на людях, які сидять у закладі за столиком. Історії об’єднані не лише місцем дії, а ще й дівчиною, що принишкла у кутку зі своїм макбуком, спостерігає та занотовує. Виявиться, що вона доповнює діалоги відвідувачів, додумуючи те, що сховано від нас, їхні невимовлені переживання та почуття.
За столиками говорять про кохання та смерть, кіно та театр. Можна припустити, враховуючи швидкість, з якою працює Хон Сан Су (три стрічки цього року), що навколо цих точок зараз обертається його життя, а він бере камеру та грає з ними у свою гру. Цим Хон і підкуповує. Зрештою, це сакральна мрія багатьох синефілів – зробити з життя кіно та час від часу його фільмувати. Ймовірно, тому Хон захоплює невелику, але надзвичайно віддану касту шанувальників. Бути в ній чи поза нею – справа ваша.
Але поза цією невеликою групою людей у «Трави», як і в решти його фільмів, є інша, універсальніша цінність. Буденне життя з усіма його прикростями та радощами змінюється в залежності від того, як про нього думаєш. Хон додає магії в рутинне, демонтуючи звичні конструкції мислення на шматочки, пропонуючи нам захопливий пазл. Однак, щоб не знудитися від перегляду, треба принаймні мати бажання його скласти.
