Роман Василя Шкляра «Чорний ворон» – один із тих творів сучасної української літератури, які, на щастя, не страждають на зайву плакатність у зображенні давніх подій української історії. Та й з точки зору літературної якості книга значно перевершує більшість нинішніх українських бестселерів, продовжуючи класичні літературні традиції. Тим примітнішим здається результат перекладу книги на мову кіно, якщо врахувати, наскільки часто сучасне українське кіно на історичну тематику ставало заручником не стільки надмірних авторських амбіцій, як неможливості артикуляції травм минулого й актуальної проблематики.
Майже десять років тому в пресі вперше з’явилися чутки про можливу екранізацію роману, режисером планував стати знаменитий поляк Єжи Гоффман, а сам фільм міг перетворитися в масштабний епос з міжнародним акторським складом. Потім, у першу чергу через те, що Гоффману не сподобалася книга Василя Шкляра, проєктом був зайнятий режисер Олег Туранський. «Коли я отримав проєкт у свої руки, від команди Туранського нам залишили тільки деякі відеопроби, сценарій, певний каст і жодного відзнятого епізоду. Тут вже, самі розумієте, три роки проєкту, багато хто вже тоді працював у інших місцях, над іншими стрічками», – зізнавався режисер Тарас Ткаченко під час фінального етапу зйомок «Чорного ворона».
Зрештою, масштабним епосом став «Захар Беркут», а екранізація твору Василя Шкляра після довгих виробничих проблем вступила у вирішальну фазу своєї реалізації. Безперечно, такий тривалий процес виробництва не міг не позначитися на підсумковому результаті фільму, який цьогоріч нарешті вийшов в широкий прокат грудня.
«Чорний ворон» – важке для сприйняття кіно, що місцями не вміє говорити зі своїм глядачем адекватною візуальною мовою. Сам автор книги, Василь Шкляр, читає закадровий текст у фільмі монотонним гнітючим голосом, і раціональної необхідності в цьому художньому прийомі по суті немає. Автор озвучує те, що пізніше показується у фільмі, і ці повтори збивають ритміку стрічки. Адже розповідь і без того надзвичайно насичена.
Режисер Тарас Ткаченко екранізує книгу не дослівно, до того ж повністю відмовляється від нелінійної оповіді, властивої роману. Там, де письменник міг дозволити собі довгі ліричні відступи та більшу увагу до другорядних персонажів, режисер чітко концентрується на жанровій характеристиці своєї картини. Він максимально щільно насичує подіями сюжет і робить свою картину доступною глядачеві, який не мав можливості ознайомитися з романом.
Саме ця сюжетна щільність стає палкою на два кінці для сприйняття картини. Фільм прагне сказати водночас усе й одразу, але не тлумачить принаймні те, що персонажі, які вбиті в одній сцені, в іншій – уже будуть живими й неушкодженими. Але недолік навіть не в цих стрибках оповідання, а в тому, як режисер лінійно підносить глядачеві історію. На жаль, ніякої індивідуальної кіномови в «Чорному вороні» немає – візуальна складова мало відрізняється від телевізійної картинки середнього рівня, і лише якісно прописані персонажі утримують інтерес глядача до перегляду фільму. Слово, що найкраще характеризує весь фільм – поверхневість, нехай недурна й талановито зіграна, а місцями навіть і знята з розумом. Але все ж таки це зовсім не дотягує до багатошаровості роману, хоча сам фільм, власне, багатослівний.
Причому, негативні герої – Юхим і Птіцин – завдяки жирності акторської подачі запам’ятовуються куди сильніше за всіх позитивних, що зайняті боротьбою за праве діло. Утім, це вже здається часто вживаним тропом у сучасному українському кіно – зображення ворога в гіпертрофованому, гротескному ключі, із тотальним укрупненням всіх його негативних рис. І ця гіпертрофованість сприймається цілком природно в «Чорному вороні», де ідеологічна складова займає перше місце. Режисер, змінюючи книгу, утім не зміг перекроїти ідеологічний фундамент, без якого суть книги остаточно згубилася б у сюжетному місиві картини.
Узагалі, спрощення літературного першоджерела ніяк не можна назвати чимось позитивним, навіть якщо ця книга має складну структуру й винятково неперекладні на кіномову прийоми. Серед нещодавніх екранізацій сучасної української прози достатньо компетентною можна було б назвати «Дике поле», знятою за «Ворошиловградом» Сергія Жадана – той фільм намагався не гнатися за амбіціями. Тоді як «Чорний ворон» намагається одночасно бути серйозним авторським висловом і пригодницьким бойовиком. У першому він не особливо звершується, а в другому таки виглядає трохи краще ніж «Таємний щоденник Симона Петлюри» або «Крути 1918», що вже є неабияким досягненням.
