1984 рік. «Дюна» Девіда Лінча провалюється у кінопрокаті. Для постановника, який і так не прагнув працювати з блокбастерами, це стає останнім дзвоником: варто облишити. Тому він звернувся до давно написаного сценарію «Синього оксамиту» – детективного нуару про чоловіка, який знаходить вухо в траві та хоче дізнатися, кому воно належить. Режисер описує фільм як загадку про темряву й любов та подорож під красивою поверхнею (a trip beneath a beautiful surface). Кажучи «красива поверхня», Лінч, імовірно, має на увазі ідеалістичне зображення зразкового передмістя, а от любов та темряву кожен має відшукати сам.
За продюсування фільму взялася компанія Діно Ді Лаурентіса – італо-американського продюсера, який відповідальний водночас і за стрічки про Кінг Конга та Ганнібала Лектора, і за творчість Федеріко Фелліні. Девіду Лінчу дали шість мільйонів доларів на зйомки, що небагато з урахуванням гонорарів Кайла Маклахлена, Дені Гопера та Ізабелли Росселіні. Довелося урізати заробітню плату самому собі, щоб зняти кіно. Натомість Девід Лінч отримав повну свободу на знімальному майданчику та право на фінальний монтаж. Це саме те, чого йому бракувало на зйомках «Дюни».
Задум стрічки виник ще в 1973 році задовго до будь-яких кастингів. Спочатку Лінчу подобалася назва фільму – «Синій оксамит», також йому хотілося бачити у фільмі відрізане вухо, яке лежить у полі, а врешті-решт однойменна пісня Бобі Вентона сформувала настрій картини. Ідеї захопленого режисера не поділили актором, яких він запросив зніматися. Гелен Мірен, Гарі Дін Стентон, Стівен Беркоф та Молі Рінгвальд відмовили Девіду Лінчу через натуралістичне зображення насилля у фільмі. Але ті, хто погодився, відчували шалений ентузіазм. Зокрема, після прочитання сценарію Деніс Гопер подзвонив режисеру і сказав, що він і є бридкий гангстер Френк Бут.
Для Гопера це був шанс повернутися в категорію затребуваних акторів – після репутації пияка в Голлівуді. Це спрацювало: він отримав номінацію на «Оскар» наступного року після виходу «Синього оксамиту». Щоправда, за інше кіно – «Команда зі штату Індіана». На жаль, не так пощастило Ізабеллі Росселліні. Після перегляду фільму Лінча з нею відмовилися співпрацювати агенти, а черниці з її старої школи в Римі сказали, що будуть молитися за неї.
Деніс називав Лінча бойскаутом за його ентузіазм на знімальному майданчику. Ледве вдасться знайти інтерв’ю актора або акторки, які не відгукувалися позитивно про співпрацю з автором «Твін Пікса». Кайл Маклахлен став справжнім талісманом режисера в наступних проєктах, Лора Дерн і далі з’являлася в його стрічках. Із Ізабеллою Росселіні режисер зав’язав роман після зйомок.
Важче давалася не робота з акторами, а монтаж. Перша версія тривала чотири години, коли за контрактом потрібно було здати дві. Лінч вирізав кілька сюжетних ліній, які пізніше увійшли на колекційне видання на честь 25-річчя фільму.
На тестових переглядах відразу після здачі фільму продюсери отримали невтішні результати. На одній із карток-відповідей від глядача написали «Девіда Лінча потрібно застрелити». У Лос Анджелесі та Нью-Йорку глядачі масово залишали зали та вимагали повернення грошей за квиток. Відомий американський кінокритик Роджер Еберт поставив фільму одну зірку. Через 24 роки він назвав Лінча видатним режисером, але зневага до «Синього оксамиту» залишилися. Втім, позитивних рецензій теж було вдосталь. Наприклад, Джанет Маслін з The New York Times назвала фільм «миттєвою культовою класикою».
Прем’єра фільму відбулася на кінофестивалі в Монреалі, далі кіно попрямувало до програми Фестиваль фестивалів у Торонто. За перший вікенд стрічка не назбирала й мільйону доларів, але ситуацію поправило «сарафанне радіо». Ходили історії про те, що чоловік втратив свідомість, вийшов із кінотеатру, але повернувся, щоби додивитися кіно. Такі міфи лише підбурювали до перегляду. За 15 тижнів прокату «Синій оксамит» назбирав понад шість мільйонів доларів. Справжня слава прийшла до фільму після виходу на відеоносіях, що часто трапляється з культовим та «опівнічним кіно» – низькобюджетними стрічками для дорослих, де смішне тісно пов’язане зі страшним.
Оскільки жанрово кіно балансує між психологічним трилером та нуаром, має сцени сексуального насилля, там навряд можна шукати геги. Але творчість Лінча завжди була відкритою до інтерпретацій. Зокрема, реакція глядачів на Френка Бута варіюється від жаху до істеричного сміху. Режисер знімає свою відповідальність перед реакцією глядача, тому й незрозуміло, як реагувати на мерзенного персонажа Френка. Він є гангстером-психопатом із кисневою маскою, який у сексуальних іграх обирає роль маленького хлопчика.
Кілька епізодів фільму Девід Лінч відтворив на основі дитячих та юнацьких спогадів. Зокрема, сцена з Росселліні, яка голою з’являється на ґанку. Цей епізод режисер згадує й у мемуарах, й у фільмі «Девід Лінч: життя в мистецтві» (David Lynch: The Art Life). Тоді він побачив, як із темряви до нього вийшла гола жінка з ротом, повним крові. Цю картину маленький Девід запам’ятав на все життя. Тож він зображує передмістя таким, яким його пам’ятає, через що воно не здається вигаданим та химерним. Ще одна річ, яка вплинула на репрезентацію передмістя «Синього оксамиту» – дитяча книга «Гарні часи на нашій вулиці» (Good Times on Our Street) 1945 року. Без неї не було б такою ані «Степфордських дружин» (The Stepford Wives), ані «Субурбікону».
Глядачів вабить цей світ маленького містечка в штаті Північна Кароліна. Аудиторія отримує досвід сну наяву, яким славиться Девід Лінч. «Синьому оксамиту» судилося стати культовим принаймні тому, що від такого сну не виходить відвернути погляд, навіть коли дуже хочеться. І повторити цей трюк нікому не вдалося. Хоча деякі намагалися – наприклад, Лана Дель Рей, переспівала Blue velvet, надихаючися творчістю Лінча.
