Нині Алекс Ґарленд зарекомендував себе як режисер інтелектуальних трилерів «Ex Machina» та «Анігіляції». Але у 1996 році йому пророкували славу відомого письменника. Коли у 1996 році вийшов його дебютний роман «Пляж» – у медіа його називали найкращою репрезентацією покоління X у сучасності. Навіть епітафія тепер вже Нобелівського лауреата Кадзуо Ісігуро голосно мовила про талант Ґарленда як пророка у світі літератури. Однак Алекс спробував себе у кінематографі і йому сподобалося. Можливо, від нього варто очікувати ще книг, але не у найближчому майбутньому. Є думка, що насправді письменник перекваліфікувався у режисери завдяки екранізації власного роману. Втриматися від порівняння неможливо, адже за адаптацією «Пляжу» стояв у 2000 році сам Денні Бойл зі своїм сценаристом Джоном Ходжем, який допоміг йому адаптувати першу та другу частину «На голці». Це вже звучить багатообіцяюче, еге ж? Кіно втричі окупило свій бюджет у 50 мільйонів, але залишилося доволі непомітним у фільмографії Леонардо Ді Капріо та Тільди Свінтон. І власне цьому є пояснення.
VS
Сюжет
У книзі Ґарленда події починалися у Бангкоці та швидко перемістилися на острів недалеко біля Сайгону. Молодий гульвіса Річард приїхав до азійської країни в пошуках пригод. Він, звісно, знаходить їх, коли напівбожевільний Даффі розповідає про райський острів і дарує детальну карту розташування цього нового Едему. Даффі знаходять мертвим наступного ж дня, а Річард знайомиться із парою французів Етьєном та Франсуазою, з якими і вирушає на пошуки острова. Після прибуття ці троє лишаються з місцевим населенням, постійно курять траву та ловлять рибу. Але їхні сутички із главою поселення Сел досягають точки кипіння, коли острів’яни дізнаються правду про Річарда: він показував карту ще кільком людям у Бангкоці. Тому Річард хоче покинути острів, але наштовхується на опір не лише своїх друзів, але й корінних мешканців острова.
Роман Алекса Ґарленда був сумішшю «Серця темряви» Джозефа Конрада та «Володаря мух» Вільяма Ґолдінга. Але гіпнотичний настрій різко змінювався важливим місцевим контекстом. Пляж слугував метафорою війни США у В’єтнамі та цієї деталі практично немає у фільмі Бойла. Режисер взагалі перетворив історію Ґарленда на романтичну драму, а не трилер, і позбувся дуже важливих тонкощів, які тримали б сюжет докупи. Наприклад, у книзі після смерті Даффа Річард постійно бачив його на пляжі у вигляді примари. Поступово навіть звик до нього. Читачу так і не стає зрозуміло, чи помер Даффі і чи взагалі існував. Він перетворився на дух або ж навіть частину свідомості самого Річарда, якому снилися з ним надзвичайно криваві кошмари. У фільмі Денні Бойла Даффі з’являється в одному кошмарі Річарда з референсом на В’єтнамську війну, але зроблений таким незграбним чином, що краще б цього епізоду у стрічці не було.
Кіно Бойла рухається дуже швидко у порівнянні з книгою, намагаючись вмістити навіть якісь незначні епізоди, але забуваючи про логіку персонажів. Тобто у результаті виходить начебто і справжня екранізація Ґарленда, але позбавлена глибини. «Пляж» має вигляд прогулянки від сцени до сцени, які не скріплені внутрішнім переживання Річарда, який потроху втрачає здоровий глузд і свідомість від неймовірної кількості скуреного канабісу та дієти з рису і риби. У фільмі немає ще й двох важливих моментів: рутинної роботи поселення і поділу їх на професії, які власне і межують жителів острова на умовні касти та будують конфліктні ситуації між ними. Також немає кульмінаційної сцени отруєння, про яку варто згадати детальніше.
Книга Ґарленда майже позбавлена гострих кутів та конфліктів, але розкручується під самий фінал до шекспірівської трагедії. Річард займається ловлею риби разом із Етьєном та Франсуазою, але отримує завдання від ватажка острова Сел про нову роботу – моніторинг новоприбулих на сушу, якщо такі рано чи пізно з’являється. Після однієї з вилазок накурений Річард повертається у справжнісіньке пекло. Мало не кожен житель острова отруївся кальмаром і тому повсюди чути блювотні позиви та прохання про допомогу. Головний герой ледве знаходить у собі сили витримати побачений жах, але допомагає лише Франсуазі. Як результат, він отримує невдоволення Сел, яка і починає прискіпливіше ставитися до протагоніста. У фільмі ж цієї сцени не просто немає, але й за сценарієм Ходжа Сел закохується у Річарда та займається сексом з ним в одному з епізодів. Таке спрощення не пояснює ні жодного конфлікту наприкінці, ні власне бажання Річарда покинути острів.
Персонажі
«Пляж» Денні Бойла намагався зберегти всіх головних героїв стрічки, але разом із тим втратив їхню культурну ідентичність та мотивацію. Окрім вищезгаданого роману Сел та Річарда, у фільмі з’явилася романтична лінія між головним героєм та Франсуазою. Алекс Ґарленд добряче погрався з нервами читача, який хотів роману між ними. Вони кілька разів цілувалися і рятували один одного протягом книги, але ж у фільмі сценарій Ходжа поєднує їх у пристрасному романі завдяки лише одній сцені. Кіно намагається сконцентруватися на Річарді, який у виконанні Ді Капріо, лише дивується навколишній красі та викрадає серця персонажок. Етьєна та Франсуазу режисер постійно губить у кадрі, але згадує про їхню важливість наприкінці фільму, так і не давши їм розкритися на повну.
Ідеальним кастинговим рішенням можна назвати хіба що Тільду Свінтон у ролі Сел. За її обличчям ніколи не розгледиш її думок і вона вкрай часто користується цією можливістю. Наприкінці фільму їй дають пістолет, аби вона вистрілила у персонажа Ді Капріо. Так би мовити, зіграла з ним в односторонню російську рулетку. Можливо, таким сценарним рішенням Бойл хотів нагадати про існування «Мисливця на оленів», де Роберт де Ніро відмовляв свого товариша у В’єтнамі грати у цю небезпечну гру. Втім, цільові аудиторії цих фільмів аж ніяк не перетинаються, тому ми можемо лише вигадувати собі паралелі. У цьому пострілі Сел розкривається якнайкраще. Її особисті почуття вступають у сутичку з утриманням морального авторитету серед жителів острова, але вона спускає гачок, аби лише видихнути (але не зрадіти) холостому пострілу.
Актори дійсно стараються зробити своїх персонажів багатогранними та живими, але сценарій Ходжа постійно спростовує їхні спроби. Другорядним персонажам взагалі не залишається часу на хоча б кілька кмітливих діалогів з Річардом, Етьєном та Франсуазою. У результаті всі набутки Ґарленда витрачаються у фільмі на пом’якшення гостроти характерів та спробу підігнати типажі під харизму акторів.
Фінал
Про останній акт стрічки варто поговорити детальніше, адже він ставить крапку в історії з пляжем і окреслює головну ідею, яка протилежна від книги. У Едем персонажів вриваються в’єтконгівці і по суті женуть головних героїв назад по домівках. Втім, «Пляж» Алекса Ґарленда кардинально відрізняється інтонацінаційно та візуально і після прочитання навряд чи можна уявити собі цю картину на великому екрані. В’єтконгівці приносять скалічені тіла мерців, яких нещодавно зловили і провокують мешканців на страшенний гнів, який потім перевтілюється у справжнє дикунство. З мерців починають лізти нутрощі, які кілька жителів у єдиному пориві починають їсти. Зрозуміло, що у такому оточенні Річарду вже залишатися не можна. Цей рай втрачено і повернути хороші спогади не вийде.
Стрічка Бойла рухається у протилежному напрямку, адже Річард на останніх кадрах отримує фотографію від Франсуази про хороший час разом на пляжі. Але хороший час неможливий у романі через те, що відбувся справжній горор і забути про канібалізм вже не вдасться. Легка прогулянка Бойла по тексту неабияк розчаровує прихильників Ґарленда і досі. Звісно, із зрозумілих причин неможливо зняти детальну екранізацію, хоча якийсь час роман хотіли перетворити у серіал. Та жоден рейтинг R не здатен передати того божевілля, яким годують читача гіперболізовані епітети автора. «Пляж» видається чимось водночас примарним та недосяжним з одного боку, а з іншого був цілком притомним планом американського уряду занести свої цінності та винести максимальну вигоду з В’єтнамської війни. Ґарленд достеменно передає цю радість від першого заїзду і острах від завершення цієї етапної точки в історії США. Він лише зашифрував її в історію про підлітків, які опинилися у чужій країні, і під недозрілою маскулінністю показує наслідки покоління X. Шкода, що Денні Бойл цього в тексті не побачив і зняв типовий голлівудський блокбастер.
