♥ donate
Пошук
Close this search box.
Пошук
Close this search box.

Найкращі з кращих: улюблені Пальмові гілки редакції Moviegram

Пригадуємо, чия нагорода стала чимось більшим за формальний фестивальний тріумф

Летять журавлі

1957

Прем’єра фільму Михайла Калатозова «Летять журавлі» на Каннському кінофестивалі 1958 року відзначила собою початок відлиги в радянському кіно. Стагнація кінематографу, викликана сталінським режимом і шаблонним та обмеженим соцреалізмом, закінчилася після смерті Сталіна. Настає довгоочікуване полегшення. Війна позаду, люди сповнені надій і жадають змін – час переосмислити минуле і рухатися в майбутнє, де буде (трохи) краще. Михайло Калатозов – кінематографіст із досвідом, який починав свою кар’єру ще в двадцятих роках, будучи оператором, – замість звичних для себе патетичних і героїчних історій, обирає для нового фільму побутову і скромну військову драму Віктора Розова «Вічно живі».

«Летять журавлі», під стать своїй назві, – поетичне, вільне, нездоланне і життєстверджуюче кіно, яке, подібно легкому подиху вітру, освіжило голови й серця радянських і зарубіжних глядачів. Може здатись, що банальна історія двох закоханих під час війни – доволі знайома, але завдяки віртуозності одного з найорганічніших дуетів «режисер-оператор» в історії, Калатозов-Урусевський обрали експресивне і абсолютно новаторське художнє рішення, що й зробило фільм таким унікальним. Адаптувавши п’єсу Розова, Калатозов створив вічно актуальний гуманістичний і антивоєнний гімн, в якому найжахливіші речі – це війна (ніби невидима і десь далеко), втрата близьких і коханих людей і неможливість повернутися до колишнього життя. У той же час, «Летять журавлі» ніби весь пронизано надією на кращі часи, співчуттям і емпатією до ближнього, коли ціна перемоги рівноцінна болі від власних втрат.

Роботі Сергія Урусевського позаздрив би і сам Еммануель Любецкі – оператор під час зйомок винайшов кілька операторських прийомів і механізмів, використовував переважно ручну камеру і знімав довгі безперервні кадри. За допомогою надширококутного 18мм об’єктива він підкреслив «повітряну» назву фільму і емоційний політ власної суб’єктивної камери. Але головною зіркою фільму можна сміливо вважати Тетяну Самойлову – першу брюнетку радянського кіно. Її нетипова зовнішність, цілісність і сила характеру, сексуальність і тендітність викликали бурю емоцій не тільки у звичайних глядачів, а й у Пабло Пікассо та Микити Хрущова. І якщо великий художник був у захваті від радянської актриси, то генсек прокоментував її героїню більш стримано: «Та повія вона звичайна, ось і все».

«Ідеологічно хибний фільм» на думку партії, частково завдяки молодому Клоду Лелушу (який під час екскурсії Москвою випадково потрапив на зйомки фільму і розповів про нього пізніше президенту Каннського кінофестивалю) в 1958 році потрапив до головного конкурсу Канн і заслужено виборов єдину для Радянського Союзу (і, пізніше, всіх пострадянських республік) Золоту пальмову гілку. Фільм Калатозова згодом став культовим як серед глядачів, так і серед кінематографістів та кінокритиків. Ця щира, візуально і драматургічно досконала стрічка (цього року виповнилося 60 років з моменту прем’єри) доводить, що формула «стиль = сенс» можлива.

 

Летят журавли

режисер: Михайло Калатозов

жанр: військова драма

у головних ролях: Тетяна Самойлова, Олексій Баталов, Василь Меркурьєв

рік отримання золотої пальмової гілки: 1958

Варто згадати: «Солодке життя» Федеріко Фелліні (1960); «Леопард» Лукіно Вісконті (1963); «Апокаліпсис сьогодні» Френсіса Форда Копполи (1979); «Весь цей джаз» Боба Фосса (1980); «Бартон Фінк» братів Коенів (1991); «Смак вишні» Аббаса Кіаростамі (1997).

Виконувач обіту

1962

Віра людини в бога, безумовно, має суто індивідуальний характер, оскільки і прихід до віри буває абсолютно різним. Із настільки ж різних причин людина може розчаруватися у своїй вірі, втім, не завжди вміючи відокремити інститут церкви від того чим є віра, згідно з Біблією*.

У своєму другому повнометражному фільмі «Виконавець обітниці» за п’єсою Алехандро Діаса Гомеса бразильський режисер Анселмо Дуарте порівнює смиренну віру фермера Зе з лицемірною і навіть безжальною суттю церкви, яка прагне будь-що-будь займати чільну позицію навіть у світських державах. Головний герой фільму, фермер Зе, дав обітницю примарі, що йому явилась. Багато в чому він зрівнюється в картині з Ісусом, хіба що суспільство навколо стало ще огиднішим стосовно таких, як він, – людей, готових на будь-які самопожертви. По суті виявляється, що хоча такого роду сакральна жертва й не потрібна нікому, крім її виконавця, та все ж ця людська решта дивиться на неї добре що не з презирством, але часто просто з неприхованою байдужістю.

Про таких, як Зе, в народі кажуть «свята простота». Саме існування таких людей змушує вірити хоча б в якийсь абстрактний гуманізм, якому завжди протиставляються чарівні і до жадібності привабливі пороки. І зовсім не обов’язково, щоб на кожен порок був свій пророк – достатньо всього лише одного, який пройде через всі кола земного пекла, прекрасно розуміючи, що воздасться йому аж ніяк не тут і можливо навіть не за життя. Головне, щоб такий святий простачок не втратив зрештою своєї надихаючої віри. Психологічна драма Анселмо Дуарте не виглядає памфлетом, оскільки режисер б’є по нервових точках усього актуального йому суспільства, при тому що й за сорок із гаком років мало що змінилося у церковних та громадських справах.

*«Здійснення очікуваного і впевненість у невидимому. Новий Заповіт (Євр. 11: 1)» 

O Pagador de Promessas

режисер: Анселму Дуарте

жанр: драма

у головних ролях: Леонардо Вільяр, Жеральдо дель Рей, Жоау Ді Сорді

рік отримання золотої пальмової гілки: 1962

Софія Швагер

Париж, Техас

1984

1984 рік. Травень. Каннський фестиваль. Саме виходять дебютний фільм Ларса фон Трієра «Елемент злочину», джармушівський «Дивніше, ніж в раю» і не менш дивний «Париж, Техас» Віма Вендерса, який отримує Золоту гілку.

І в цьому фільмі все не таке, яким воно здається. Париж постає не у Франції, а в глибині Америки. Час рухається не вперед, а повертається назад, прямуючи за самотнім чоловіком, який разом із коханою жінкою втрачає будь-яке бажання жити. Переживання великого сильного почуття стає деструктивним. Неймовірна пригода, якою стало спільне життя Тревіса та Джейн, закінчується так само раптово, як і починається. Спраглі одне до одного, вони врешті-решт не можуть витримати всю силу власної жаги, яка стає більшою за них самих, поневолює. «Вона сказала йому, що мріє втекти. Це було все, про що вона мріяла, – втеча». Та чи можлива вона тепер? Як би не хотіла Джейн змінити все, віддаваючи своє тіло іншим, розірвавши всі зв’язки з рідними та друзями, змінивши місце проживання, вона не перестає подумки бути з Тревісом. Більше того, він стає єдиним, про що вона може думати, постійною точкою повернення. «Я так сильно хотіла його побачити, що навіть не сміла його уявляти».

Панорамуючи над широкими безмежжям американських штатів, Вендерс йде слідом за маленькою загубленою людиною, підкреслюючи її неможливість втекти від самої себе і від того, що вона відчуває. Разом із медитативним саундтреком Рая Кудера, йому вдається створити тонку і щемку картину втечі без можливості повернення, загубленості, в якій неможливо знову знайтись. І моменту, коли межу перейдено і втрачене ані повернути, ані забути.

Paris, Texas

режисер: Вім Вендерс

жанр: драма

у головних ролях: Настасья Кінскі, Гаррі Дін Стентон, Дін Стоквелл

рік отримання золотої пальмової гілки: 1984

Таксист

1976

У 2016 році фільму Скорсезе виповнилося сорок років. Стрічка жодним чином не постарішала і не розгубила своєї актуальності. Завдяки своїй темі втраченого покоління в особі колишнього ветерана Тревіса Бікла «Таксист» скидається на пульсований гнів суспільства, що ось-ось вибухне у розпачі та тотальній недовірі до влади. За 40 років практично нічого не змінилося. Соціум так і не навчився довіряти, влада так і не навчилася слухати. На екранах кінотеатрів пануюють супергерої у строкатих костюмах і наводять порядок у своїх Всесвітах. Однак Тревіс займався цим і без костюму ще до того, як це стало мейнстримом. Щоправда, він змінив зачіску пересічного нью-йорківця на кричущий ірокез, але від цього в нього анітрохи не поменшало відчуття справедливості.

Власне я вважаю, що «Таксист» можливо не найкращий з усіх переможців Канн, адже є і гіпнотичний «Апокаліпсис сьогодні», і культове «Кримінальне чтиво», але такого актуального кіно годі і шукати. Скорсезе зробив щось невловиме – фільм-сон про страшну деградацію цивілізації крізь призму Нью-Йорка з його брудною політикою, проституцією та безсонням головного героя. Додайте сюди щепітку неонового світла, незграбність персонажів у побудові стосунків та неймовірну Джоді Фостер. Для неї роль Айріс у «Таксисті» стала акторським проривом. Зрештою, фільм схожий на особисте висловлювання про людську порожнечу, що сидить в кожному і не зникає з пострілом у ворога. Мартін Скорсезе зарядив інакший (кінематографічний) постріл точно в ціль і справедливо отримав у нагороду Золоту пальмову гілку.

 

Taxi Driver

режисер: Мартін Скорсезе

жанр: драма

у головних ролях: Роберт де Ніро, Джоді Фостер, Сібілл Шеперд

рік отримання золотої пальмової гілки: 1962

Варто згадати: «Апокаліпсис сьогодні» Френсіса Форда Копполи (1979), «Весь цей джаз Боба Фосса (1980), «Кримінальне чтиво» Квентіна Тарантіно (1994), «Дядечко Бунмі, який пам’ятає свої минулі життя» Апічатпонга Вірасетакула (2010), «Любов» Міхаеля Ганеке (2012)

Фотозбільшення

1967

Є стрічки, які ніби йдуть у комплекті із визначенням – «лауреат Золотої пальмової гілки», та фільмові Антоніоні додана вартість не потрібна. Власне, іноді складається враження, що про нагороду частіше забувають, аніж згадують. «Фотозбільшенню» й без того вистачає малих і великих чеснот, від найкращої кіноадаптації творів Хуліо Кортасара до однієї з ключових картин, що діагностували нежиттєздатність Кодексу Гейза, добірки цензурних настанов, що понад 30 років були фактичним стандартом виробництва.

Звісно, пантеон стрічок, більших за власні найпринадніші нагороди, не обмежується «Фотозбільшенням», але кожна з таких заслуговує на окрему увагу. Можливо, саме з них складається та історія кіно, що написана не датами і преміями, а кількома поколіннями потужного глядацького досвіду. У «Фотозбільшенні» некомунікабельність, титул співця котрої носить Антоніоні, набуває специфічних обрисів браку залученості у світі джазу й медіа – згідно з Вікіпедією, таке писали The New York Times про стрічку в 1966-му, і годі й казати, наскільки актуальність цих слів підвищилась зараз. Образ фотографа Томаса, для якого кар’єрні й особисті успіхи в якийсь момент стають менш важливими за гру в уявний теніс, перетворився на леймотив, що надихає (чи вірніше сказати демотивує?) таких самих «зайвих за власним бажанням» героїв аж до сьогодні. Зважаючи на відстороненість фільму Антоніоні, Золота пальмова гілка, видана за рік до травня 1968-го, видається іронічно-пророчою. Втім, за великим рахунком, будь-яка нагорода – такий собі невидимий м’ячик з «Фотозбільшення», що існує тільки якщо визнати гру реальною.

Blowup

режисер: Мікеланджело Антоніоні

жанр: драматичний трилер

у головних ролях: Девід Геммінгс, Джейн Біркін, Ванесса Редґрейв

рік отримання золотої пальмової гілки: 1967

Варто згадати: «Апокаліпсис сьогодні» Френсіса Форда Копполи (1979), «Кримінальне чтиво» Квентіна Тарантіно (1994), «Життя Адель» Абделатифа Кешиша (2013), «Зимова сплячка» Нурі Більге Джейлана (2014), «Біла стрічка» Міхаеля Ганеке (2009), «Секс, брехня і відеоплівка» Стівена Содерберга (1989) placeholder Blowup режисер: Мікеланджело Антоніоні жанр: драматичний трилер у головних ролях: Девід Геммінгс, Джейн Біркін, Ванесса Редґрейв

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

0 0 голосів
Рейтинг статті

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі