«Правило двох стін» американця Девіда Гутніка – документальний фільм про українських митців та мисткинь, які продовжують працювати у Львові під час повномасштабної війни. Стрічка запремʼєрилася на кінофестивалі «Трайбека» у Нью-Йорку, де отримала спеціальну нагороду журі – приз за роботу в галузі прав людини.
До цього Гутнік зняв ігровий фільм Materna, де показав чотирьох жінок, яких поєднав випадок у підземці. Картину добре прийняли на «Трайбеці», де вона здобула дві нагороди та п’ять номінацій.
«Правило двох стін» показали на 14-му Одеському міжнародному кінофестивалі одночасно у національному та міжнародному конкурсах. Напередодні ми зустрілися з героєм та героїнею фільму – директоркою Львівського Муніципального Мистецького Центру Ляною Мицько та репером «Паліндромом» (Степаном Бурбаном) і поговорили про процес зйомок у Львові, їх улюблені фільми та як відчути тих, хто паразитує на темі України.
фото: Дмитро Щербина
Ляно, ви вже писали в своєму Інстаграм про те, як раптово отримали пропозицію зніматися. Але як ви на це погодилися?
Ляна Мицько: Тоді це виглядало дуже дивно. Девід [Гутнік] надихнувся моєю цитатою з інтервʼю у Washington Post, десь знайшов мій номер та зателефонував. Він приїхав знімати кіно про центр (Львівський Муніципальний Мистецький Центр, – Moviegram) і про мене зі словами, що я – його сюжет.
Перші два тижні, які він був у Львові, він вже закохався в Степана [Бурбана] і зняв його з Бобом Бассетом (харківський митець, засновник арт-студії зі створення шкіряних масок у стилі техно-романтизму, – Moviegram). Далі Девід казав кого би хотів додати і я направляла, – як це сталося з художницею, яка виступила анонімно.
Ну і, звісно, паралельно він просто сидів біля мене і запитував: «А хто це, а хто це?». Так в нього і вийшло кіно про діяльність українських митців та мисткинь. Так само він знайшов і продюсерів, і учасників команди з України.
Це кіно не про нас, а про нього. Але він ніколи не перебуває в кадрі, просто такий парадокс
З яким запитом він прийшов на початку? Чому він, режисер зі Штатів, хотів знімати про україн(-ок)ців?
Ляна: Ми бачили його стрічки дуже високої якості, коли він надсилав нам свої роботи, щоб довести, що він режисер, а не якийсь там маніяк.
Степан Бурбан: Я був приємно здивований, коли він намагався відрекомендуватись. У нього є фільм, де знімався Рорі Калкін, який грає головну роль у «Володарі хаосу» (швецько-британський біографічний трилер режисера Юнаса Окерлунда про події норвезької блек-метал сцени початку 1990-х років, – Moviegram).
Ляна: Я взяла Степана сюди заради цих коментарів, бо я цього не пам’ятаю.
Степан: Для мене це був такий ще вау-ефект, що ми зараз знімаємося в кіно чувака, який дотичний до Голлівуду. До великого прекрасного Голлівуду.
Ляна: Але виглядало це само по собі дуже просто. Це не нагадувало процес зйомки фільму, скоріше групку людей в маленькому колі, яка знімає щось. Хоча його метою зняти це кіно був, я підозрюю, пошук відчуття власної ідентичності.
Як він нам сказав, його батьки – євреї з Чернівців. Але через те, що його бабуся розмовляла російською, він думав, що вона з росії і дотична до цієї «великої культури». І тут в його світі стається просвітлення. Він розуміє, що завжди помилявся. І бабця його, насправді, не росіянка. Він хотів цю лінію, до речі, додати у кіно, – і мені цікаво, чи він її додасть..
Все його оточення в Брукліні було російськомовним. І тільки приїхавши сюди, особливо, коли я забороняла йому говорити російською біля нас, він почав розуміти, що тектонічна плита всередині нього зсунулася. Він поїхав звідси більшим українцем, ніж приїхав.
Степан: Це кіно не про нас, а про нього. Але він ніколи не перебуває в кадрі, просто такий парадокс. Він розказує про своє українське коріння, є закадрові тексти, фото, дитячі особливо, але з нами його в кадрі немає.
Коли війна сталася, зрозуміло, що тут відбувся реактивний вибух. Ті, хто не був зацікавлений, – ті поїхали, бо тут відносно небезпечно. А ті, хто хотів далі вкалувати і щось робити, – вони тут залишилися і робили більше норми. Девід був цим вражений.
Ляна: Згадала епізод, коли ми втікали від повітряної тривоги. Ми йшли в бар і почала вити сирена. Він почав бігти по вулиці незрозуміло куди, а я кажу: «Девід, Девід, біжи в церкву!». Він забіг у церкву, бо там реально було сховище, і в тій церкві була репетиція хору. Девід був тоді під таким враженням! Казав, що зараз ці люди теж творять культуру і це так неймовірно. Але священник заборонив нам знімати.
Які ще були яскраві моменти, якщо ми вже пішли за конкретними спогадами?
Ляна: В якийсь момент він мене втомив. Не приходив на зустрічі на сьому ранку, але завалився з усією знімальною групою під час генерального прибирання в арт-центр. Це було майже на початку і я навіть злякала хлопців, бо задала не дуже привітний тон і накричала на Девіда. Але він швидко знайшов контакт з кимось мʼякшим, Степаном, наприклад.
Степан: Заставляв мене реп читати. Коли він прийшов з хлопцями знімати епізод про мене, то це було десь три тижні від початку повномасштабного вторгнення. Я ще не міг зрозуміти що робити, куди рухатися, але він змушував мене зачитати пару треків «Паліндром», які десь почув. Це було дуже дивно, тому що я розумів, що якимось чином оживаю, ніби він допоміг мені повернутися в музику.
Ляна: Я згадала ще кумедний момент зі зйомками та галичанами, коли ми з художницею Богданою Давидюк клеїли англомовні постери з написами по типу: «Памʼятники архітектури як і ми не ховаються, їм просто соромно за те, що відбувається». Прибігли люди та викликали поліцію на нас, як на диверсантів. Довідка Іванова (Володимир Іванов – оператор фільму, – Moviegram), що він зі Збройних Сил, дозволила нам спокійно знімати у Львові.
Памʼятники архітектури як і ми не ховаються, їм просто соромно за те, що відбувається
Як ви почувалися від того, що ви не просто розповідали свої історії для фільму, а і впливали на формування ідентичності майже незнайомої вам людини?
Степан: Особисто я сприймав це, як просто черговий чувак приїхав у Львів і пізнає Україну та її біду. Думав, що це буде така репортажна робота, яку викидають на YouTube, що я десь за півроку її там побачу. Ну, може, CNN зацікавиться. Для мене це виглядало як дитячий садок, коли пісочниця не по розміру. І я ще цьому всьому допомагаю відбуватися.
Ляна: Я відсотків на 80 думала, якщо чесно, що цього фільму не буде. Що це просто роз’їдеться, можливо, якимись кадрами чи рілсами в Інстаграм.
Цьогоріч на Берлінському кінофестивалі був показаний фільм Шона Пена «Суперсила», який він планував як док про президента-коміка Зеленського, а довелося вже знімати під час повномасштабної війни. У мене було відчуття двогодинної експлуатації теми війни зіркою, яка до цього навіть не знала що таке Україна. У вас не було такого відчуття з Девідом?
Ляна: Такі люди дуже відчуваються. Зазвичай вони приїжджають з місією врятувати світ. І це відкрито артикулюють. Мене такі люди дуже вибішували, тож я одразу старалася з ними не мати справ.
А таких приїжджає більшість. Я вже жартувала зі своєю коліжанкою психіатринею, що буду брати її на всі зустрічі.
Тут, у Львові, ніби присутнє відчуття війни, тому вони вважають, що коли приїхали сюди, то вже дотичні до всього, що відбувається в країні. Бо ближче їх зазвичай не підпускають.
Був період, коли в місті було багато людей з інтернаціонального легіону (Інтернаціональний легіон територіальної оборони Збройних сил України, – Moviegram), яких з якихось причин не брали безпосередньо у бойові дії. Вони дуже хотіли допомогти, тому залишалися жити в Гранд-готелі. Тут я вже переставала їм вірити.
У випадку з Девідом – все було дуже професійно. В нього було чітке розподілення бюджету, чітко поставлена місія, професійна команда, та мета, яку він вимучував разом з нами.
Тут, у Львові, ніби присутнє відчуття війни, тому вони вважають, що коли приїхали сюди, то вже дотичні до всього, що відбувається в країні
Степан: Стосовно відчуттів до Девіда, то є якийсь елементарний рентген. Якщо ти рефлексуєш своє життя і сам розумієш про себе щирий ти чи ні – можна проаналізувати іншу людину за такими ж критеріями. І Девід нагадував мені мене в часи університету, коли я бігав з фотоапаратом і знімав якусь дипломну роботу. Іноді він нагадував мені дитину: своїм ентузіазмом, який настільки домінує над ним, що його ніби хтось за ниточку веде.
В ньому була помітна щирість, він через неї відкривався і це мене підкупало. Коли ми могли випити по пиву в барі, ми починали говорити про кіно, яке він любить, про музику. А потім зовсім скотилися в якісь особисті речі про сімʼю, бо він чекав тоді на народження дитини. Коли ми прощалися після останньої зйомки, то обіймалися вже як рідні. Таке відчуття складно підробити.
В який момент ви зрозуміли, що це буде не щось репортажне, а якесь дуже і дуже серйозне кіно?
Ляна: Я зрозуміла, коли, фактично через півроку Володя (Іванов) і Міша (Закутський) – технічне забезпечення фільму, наші «Оператор і Звук», – зустріли нас в Києві на концерті «Паліндрома» в Малій опері та сказали, що вони будуть зараз знімати, бо фільм продовжується.
Степан: У нас був жарт, що ми прокинемося одного дня, а в нас Девід на кухні чекає, щоб далі знімати.
Але коли після цього дозйому я подивився фінальний монтаж, я зрозумів, що це вже досить серйозно. І жодним чином не для YouTube.
Ляна: Цей бар (бар «Правда Craft Mission» у Львові, – Moviegram), в якому ми зараз, був певною точкою збору людей, які переїхали у Львів. І коли ми дивилися перший драфт я одразу писала Девіду: «Додай, що ось цей чоловік повернувся» чи «Допиши, що він пішов на фронт». Тут сиділи наші друзі з Довженко-центру, приїжджав друг з Азовсталі. Це дало Девіду розуміння тих вагомих слів, які є в фільмі, де сказано: «Як можна знаходити можливість радіти життю, коли в тебе в країні відбуваються такі речі?»
І трошки не про «Правило двох стін». Який ваш топ фільмів на сьогоднішній день – в умовах життя під час великої війни?
Степан: Рік тому, коли мені було дуже важко погодитися, що в моїй країні велика війна, я не міг не те, що щось дивитися, – я не міг навіть увімкнути музику. Але в одну ніч я увімкнув «Містера Біна» і це так відволікало, наче занурило в дитинство. Такий, можливо, не дуже здоровий момент ескапізму був і він допоміг.
Досі хочеться те, що дає відчуття надії, але такої, як у «Втечі з Шоушенка». Або ж відчуття затишку, бо воно зараз дуже розмазане. Або ж відчуття затишку, бо воно зараз дуже розмазане. Навіть якщо ти тут, у Львові, а не зі зброєю в руках – у тебе в голові немає затишку.
Ляна: Степан записує всі фільми, які він дивиться.
Степан: Це звичка, яка залишилася з університету, – я вчився на режисурі.
Мені згадуються, до речі, нові фільми, які вийшли за останній рік.
Це «Чоловічий рід» Алекса Гарленда і новий фільм [Девіда] Кроненберга, який не такий вже і новий по своїй суті, бо в нього є однойменна картина, але 1975 року. Я взагалі фанат Кроненберга.
А якщо ще додати в цей топ серіали – це «Чорнобиль» від HBO.
Ляна: Так, це і мій топ теж.
