Навесні 2014 року двоє хлопців із села Мишко та Лев вирушають на морський тральщик «Черкаси», щоби проходити службу. Під час втечі Януковича до Росії та загострення подій на Майдані, команда судна змушена чинити опір. Російські офіцери одне за одним захоплюють українські кораблі, але тільки «Черкаси» до останнього не здаються ворогу. Воєнну драму режисер Тимур Ященко створив за мотивами реальних подій і користувався консультаціями капітана Юрія Федаша, який безпосередньо взяв участь у спротиві. Кіно «Черкаси» – це фікція, що спирається на реальність, тому кількома порадами капітана автори стрічки все ж знехтували.
За словами Юрія Федаша, у команди не було часу співати «Воїни світла», ніхто не палив у каютах і ніхто не заливав бетоном бензобак. Утім, задля загострення драматургії, Тимур Ященко залишив ці епізоди в сценарії. «Черкаси» не здаються прісним поетичним кіно, яке грається в образи та ледве формує висловлювання. Його цікавіше обговорювати в контексті воєнної драми, яка дедалі дужче переважає в українському кінематографі. Популярність «Дюнкерка», «1917» та «Кіборгів» свідчить про те, що в аудиторії є запит на таке кіно. Але чому ж тоді «Позивний «Бандерас» та «Іловайськ 2014. Батальйон Донбас» не стали хітами прокату? І тут, найімовірніше, відіграє важливу роль переконливість.
«Черкаси» мають багато ресурсу та медіапідтримки для того, щоби привернути до себе увагу. Крім прем’єри в Одесі та показу на Варшавському кінофестивалі, їм добре допомогло «сарафанне радіо». Але кіно не може підкорити одним лише розголосом. Головна перевага стрічки Тимура Ященка над подібними у своєму жанрі полягає в невидимості меж між вигадкою та реальністю. Глядачі добре пам’ятають події весни 2014 року та знають, що жодних баталій у стилі «Піратів Карибського моря» не відбулося. Тим сильніший ефект виникає від несподіванок у сюжеті.
Додає балів до позитивного враження і сценарій Тимура Ященка та Роберта Квільмана. Мова персонажів варіюється від суржику до української, подекуди звучить російська, щоби додати автентичності побаченому, адже на флоті перехрещуються різноманітні типи людей із різним походженням. Найбільше виділяються промови командира судна, якого грає Роман Семисал. Його українська не ріже слух, а лексика не схожа на шаблонну кальку з промов командирів військових кафедр. Те ж стосується й мови Лева та Мишка. Їхні діалоги не мають жодного зайвого слова і вказують на міцну дружбу, навіть якщо ми не завжди бачимо їх поряд в одному кадрі.
На відміну від будь-якої голлівудської воєнної драми, «Черкаси» не можуть показати масштаб та екшн. Звісно, це пояснюється реальними подіями, у яких жодних великих баталій не відбувалося. Але «м’ясо» цьому фільмі й не потрібне. Насамперед, стрічка Ященка – це історія взаємин між людьми, які потрапили в непередбачувану ситуацію й мусять прийняти чийсь бік, а не блокбастер про тертя корабельного заліза. Навпаки, конфлікти в стрічці працюють у зв’язці з розміреним темпом, що дозволяє перепочити від саспенсу та не відволікатися від подій. Повільні проходи судна зняв оператор Юрій Дунай, який майстерно зафільмував на воді кожен кадр так, що не виникає «морської хвороби». Подорож тральщика нагадує «Вулкан» Романа Бондарчука, який теж відкривається зйомкою судна зверху. Втім, на цьому подібності завершуються, адже режисер не творить міфу навколо команди міноносця.
Попри великі зміни в монтажі з часу прем’єри на ОМКФ, «Черкаси» впоралися з тим, що не вдалося багатьом українським блокбастерам. У фільмі олюднюються всі без винятку персонажі. Навіть росіяни не постають абсолютним злом, вступаючи в конфлікт з українцями. Затягуючи своїх персонажів у безвихідну ситуацію, режисер налаштовує правильну оптику, адже ми знайомі з їхнім минулим, бачили їх у радості й у горі та розуміємо виклики, які вони взяли на себе. Як результат, співпереживати їм хочеться не лише через анексію Криму та захоплення судна, але й через можливу загрозу смерті. Власне, це ще одна причина, чому «Черкаси» – це не екранізація подвигу чи пам’ятник героям. Це історія про здатність не здаватися. Кожна подія в історії України так чи інакше перегукується з цією темою, але вперше маємо кіно, яке з використанням жанрових інструментів та ненав’язливим патріотизмом не схоже на держзамовлення.
