«Вулкан»: ні зарплати, ні президента, ні міліції

Видатний ігровий дебют Романа Бондарчука

Обережно, спойлери!

Лукас (Сергій Степанський) – перекладач та водій місії ОБСЄ, яка шукає доказів російської агресії в Україні. У безкраїх херсонських степах трапляється, за словами одного з героїв, «total clusterfuck»: машина ламається, а мобільний зв‘язок зникає. Лукас рушає на пошуки місця, звідки можна зателефонувати по допомогу. А коли невдовзі повертається, бачить, що місія десь поділась, хоча ключі від машини лишились у нього. Розгубленого героя прихищає Вова (Віктор Жданов), дивакуватий старий, що живе з матір‘ю та дорослою донькою Марушкою. Лукас прагне забратись геть, але майже одразу втрачає на випадковій вечірці гроші, телефон і документи. А згодом бачить по ТБ, що місію розшукують і підозрюють одного з її членів у співпраці з російськими спецслужбами – отож, назад дороги немає.

Ігровий дебют знаного документаліста Романа Бондарчука («Українські шерифи», «Діксіленд») майстерно оперує глибоким знанням реального матеріалу. Бондарчук – справжній співець Херсонської області, де відбуваються дії і «Вулкану», і згаданих вище документальних хітів, тож ексцентричністю стрічка завдячує колориту віддаленого українського регіону, загубленого десь у Дикому полі. Якщо посилання до історичної назви місцевості нагадає про екранізацію «Ворошиловграду» Сергія Жадана, зрежисовану Ярославом Лодигіним, на асоціативному рівні матимете рацію. Лукас скидається на вкрай інтровертну версію Германа, літній Вова, що знає всі писані та неписані правила місцевих, подібний до жаданівського Кочі, а любовна лінія Лукаса та Марушки віддалено схожа на стосунки Германа та неповнолітньої Каті. Втім, твори мають значно глибшу відмінність у лейтмотиві: «Дике поле» формулює меседж «Ворошиловграду» як «Захищай своє», а «Вулкан» цілком міг би запропонувати слоган-антонім – «Захищайся від свого».

Звісно, тонка стрічка, що раз по раз межує з магічним реалізмом, не артикулює цю ідею так прямолінійно, та це однаково вчувається у напруженій атмосфері. Власне, край, у в‘язких реаліях якого загрузає Лукас, живе ніби на вулкані, що може вибухнути будь-якої хвилини та з численних причин. Чи то дамбу підірвуть і 16-метрова хвиля поховає усіх, хто не заготував Ноєв ковчег, чи то втрапиш до незрозумілих людей у формі та зі зброєю, що блукають степами, чи то станеться вторгнення «іхтамнєтов», яких так і не розгледіли бундючні спостерігачі ОБСЄ. Навіть без зовнішніх загроз ця оманливо млява замкнена екосистема виявляється напрочуд хижою, здатною і з‘їдати власних мешканців у тільки їм зрозумілих конфліктах, і водночас міцно тримати прикутими до сонця, степів та водосховища.

Роздвоєність реалій виражена і в стосунках з буремними подіями сучасної України. З одного боку, чоловіки краю регулярно йдуть захищати Батьківщину в зону АТО/ООС, а в домі Вови, також ветерана, на почесному місці бачимо фото з Майдану. З іншого – все це залишає обмаль сліду в усталеному бутті, пошрамованому радянськими та пострадянськими реаліями. Наприклад, в одній з найпромовистіших сцен стрічки камера з верхньої точки спостерігає за карикатурними мєнтами, що йдуть собі геть з торбами, напханими продовольчим хабарем. Камера повільно відлітає, і ми бачимо дах літньої кухні, для надійності перекладений плакатами Тимошенко, Януковича і затиснутого між ними Ющенка – отак прагматично на Херсонщині закінчується протистояння політичних лідерів, що колись сколихнули країну. Або ж Вова на закид Лукаса – мовляв, хіба ж ти боїшся тих самих мєнтів, ти ж був на Майдані й на війні! – розважливо одказує: «Майдан був там, війна – там, а тут – Дике поле. Призвичаюєшся – живеш, не призвичаюєшся – не живеш». Хіба було по-іншому в 90-ті? Хіба було по-іншому хоч колись?

Соціальний абсурд, вертикаль суспільства, що спирається на негласні угоди значно більше, аніж на закон, та провінція, повна прихованої загрози, викликають у пам‘яті образи картин Сергія Лозниці. Напружена подорож Лукаса в автобусі римується з подібними епізодами у «Лагідній» та «Донбасі», ледащі корумповані поліцаї нагадують своїх колег зі «Щастя моє» та тієї ж «Лагідної», а пробиття покришок автобусу, повного пасажирів, люди зі зброєю, що нечутно з‘являються з полів, та сцена жорстокого побиття Лукаса мілітаризованими молодиками змушують пророчити героям справжнє пекло. Якого так і не стається, адже згадані стрічки Лозниці піддають нищівній критиці російський матеріал, а «Вулкан» препарує український. Власне, українськість повністю формує дух фільму: завдяки їй характерних національних рис набуває навіть магічний реалізм, і навіть міражі цих степів співають українську пісню. Як Вова і Лукас у фіналі сягають самого дна водосховища, де поховане затоплене селище, так і Роман Бондарчук пірнає вглиб Херсонської області. Аналогію можна розгорнути ще далі – врятований Лукас приходить до тями та бачить самого себе, а «Вулкан» наприкінці дивиться на цілісіньку країну як на власне дзеркальне відображення.

Картина Бондарчука розповідає універсальну для сучасної України історію – звідси спорідненість із мотивами «Ворошиловграду», звідси впізнавані характерні герої другого плану, частина з яких – непрофесійні актори, що грали самих себе. «Вулкан» можна вважати досконалою вправою з візуальної антропології, адже ця історія могла відбутися в будь-якому селищі Півдня та Сходу, а її загальні обриси легко перенести на будь-який український регіон, де так само не мають, за влучним висловом героїні фільму, «ні зарплати, ні президента, ні міліції». В який куточок країни не зазирни – скрізь знайдемо провінційну млявість, що за потреби вмить обертається на загартовану рішучість. Скрізь зустрінемо недовіру поліції, і скрізь для неї знайдуться причини. Скрізь матері намагаються втримати синів поряд сумішшю любові та провини. Скрізь земля триматиме міцніше за них. Скрізь переплелися залишки радянських міфологем і міфічні залишки нацистських армій. Скрізь можна лишити піджак із паспортом і грошима, не знайти піджак, загубити себе – чи знайти – і лишитися назавжди. Зрештою, скрізь відбувається химерне становлення самосвідомості народу, що за якимось майже стихійними примхами відкидає якісь прикмети нового часу, якісь – всотує, а якісь підміняє невмирущими примарами минулого. Словом, «Вулкан» – певне, найбільш український фільм за останні роки. Гучна заява? Ідіть в кіно та перевірте.

Вулкан
2018
режисер: Роман Бондарчук
жанр: драмеді
у головних ролях: Віктор Жданов, Сергій Степанський, Христина Дейлик

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

останні матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: