Рецензія не містить спойлерів та ідеологічних домішок пізнього капіталізму та була написаною виключно з просвітницькою метою.
Пролог. Що це таке?
«Товариш Детектив» – телесеріал 2017 року, творці якого – Браян Гейтвуд і Алессандро Танака, – невідомі широкій аудиторії. Питання: «Хто це, трясця його матері»? (у кращих традиціях дубляжу фільмів з матюками для українського прокату) виникатиме ще не раз. Воно стосується режисера усіх шести епізодів Ріса Томаса та всуціль румунського акторського складу. Якщо імена Флорін Пьєрсік, Корнеліу Уліч, Олівія Ніце та Діана Владу для вас не набір волоських звуків, ви:
- живете у Румунії
- фанатієте від сучасного кіно усього пострадянського блоку
- шукали той фільм із Маршалом Метерзом, який виграв «Оскар», але випадково натрапили на «Емінеску проти Емінема» (2005)
- насправді розбираєтесь у румунському мейнстрімі та арт-хаусі та всі вищенаведені здогадки та претензії вас ображають
За задумом творців, шестисерійний пранк – це втрачений пропагандистський серіал, у якому розкриваються найкращі риси комуністичної поліції Румунії вісімдесятих років, яка протидіє капіталістичному маніякові. Тому дублювання серіалу і поширення його серед англомовної аудиторії – частина метанаративу, який розмиває жанрові визначення пародійного трилера, бадді-муві та мок’юментарі. Час від часу у кадрі оповідачі з глядацького крісла кінозалу говоритимуть про культурне значення румунської агітки, її вплив на світовий кінематограф та те, чи справді Стенлі Кубрик був фанатом втраченого скарбу.
Amazon Video – хитрі капіталісти, яким, у першу чергу, потрібні продажі та трафік, тому у «Товариші Детективі» головні ролі переозвучували такі різнокаліберні селебріті як то Ченніг Тейтум, Джозеф Гордон-Левітт, Дженні Слейт, Нік Офферман та Хлоя Севіньї. «Багато зірок, та в небі, багато золота, та в землі, а за пазухою гроші на всяк час хороші» (укр. нар. мудрість).
Частина І
Що лежить на поверхні
Мета-сюжет: Політична верхівка комуністичної Румунії у вісімдесятих оплачує телевізійний пропагандистський серіал. Ченніг Тейтум і Ко знаходять його, дублюють і показують нам, поціновувачам мейнстріму, які навіть і не чули про такий шедевр історичного значення.
Макро-сюжет: бухарестська поліція в особах Грегора Ангеля (Пьєрсік-Тейтум) та Йосифа Бачу (Уліч-Гордон-Левітт) шукають таємничого вбивцю, який якимось чином пов’язаний із капіталістичною змовою з метою знищити підвалини комунізму в Румунії. Остання – країна комунізму, який переміг, усі живуть щасливо, але не без гріха. Є тут і алкоголізм, і торгівля наркотиками, але всі ниточки ведуть до американського посольства як джерела зла. Політагітка із «людським обличчям», так би мовити. Не важко здогадатись, що у ній, як і в будь-якій заангажованій формі мистецтва, перемагає добро.
Частина ІІ
Сміттярка, з якої їсть глядач
Славой Жижек, якому нещодавно виповнилось 70 років, на жаль, ще не проаналізував «Товариша Детектива», тому доводиться бруднитися у «помийній ямі сьогоднішньої ідеології» власноруч.
Авторський задум, окрім ґеґу, який затягнувся на шість серій, цілком невимушений. Як стверджують самі автори, вони росли у час, коли кожен хітовий голлівудський фільм вісімдесятих був пропагандистським – від «Роккі» до «Червоного світанку». Намагання зробити реверс-версію зараз, кажуть Тейтум і сценаристи, водночас смішно і актуально. Тобто, усім зрозуміло, що «холодна війна» не припинялася ніколи, були моменти потепління та похолодання. Втім, ми зараз настільки ідеологічно безсилі, що єдиний метод історичної протидії ідеологічному тискові, який спричиняє фетишистський відступ від реальності («Звичайно, я знаю, але..»), – це жарт, пародія, викривлене з обох сторін дзеркало. Лише у стані тролінгу можна водночас залишатись серйозним та не дискредитувати себе як джерело сенсів.
Справедливе питання, яке пронизує ідеологічний фронт «Товариша Детектива»: де сміятись? Ґеґи усередині одного велетенського ґеґу ранжуються від банальних та пародійних до неймовірно смішних та ідеологічно витончених (а подекуди, для пострадянського глядача, до болю тонких). Цей баланс між товстим тролінгом та висловлюванням, сформованим у жанрі пародії, тримає увагу глядача від пілотної до останньої серії.
Вистьобується все, що так чи інакше має стосунок до ідеологічної парадигми чи капіталізму, чи комунізму: від голлівудських кущів журавлини – до заходу, що згниває уже яке століття поспіль.
Частина ІІІ
Асоціативно-розстрільний ряд
Роккі 4
реж. Сильвестр Сталлоне, 1985
Найбільш сюрреалістична історія франшизи так чи інакше виринає у голові після пародійних капіталістів «Товариша Детектива». Американсько-радянське протистояння у всесвіті «Роккі» має настільки комічний вигляд, що аж непристойно. Наприклад, перед боєм Аполло Кріда (Карл Везерс) з Іваном Драго (Дольф Лундгрен) звучить не американський гімн. Джеймс Браун влаштував справжнє шоу перед рингом: із фігурами, блискучими штуками та дядьком Семом. А хепі-енд забезпечує перемога Америки із феноменальною промовою Роккі Бальбоа, від якої зааплодував сам Горбачов. Як цей вищир американської мрії можна сприймати серйозно?
Смертельна зброя
реж. Річард Доннер, 1987
Настільки американська стрічка, настільки можливо, якщо не вигадала усі можливі кліше бадді-муві, то принаймні продемонструвала їх найбільш яскраво. Депресивний Мартін Ріггс (Мел Гібсон), ентузіаст-напарник Роджер (Денні Гловер), вбивства, погоні, саспенс, алкоголізм. А більше і не треба.
Червона спека
реж. Волтер Гілл, 1988
Настрієво «Товариш Детектив» найбільше схожий на цей бойовик часів пізньої «холодної війни». Капіталізм у Америці настільки прогнив і розбух, що його метастази проникають у комуністичний світ. От лише ідеологічно капітан Іван Данко у виконанні Шварценеггера лишається добіркою стереотипів та ґеґів. Хепі-енд «Червоної спеки» радше схожий на наївний фінал «Зеленої книги»: ми не такі вже й різні, кінець фільму.
Справжній детектив
шоураннер Нік Піццолато, 2014
Якщо якийсь серіал і може постібати найбільш серйозний детектив усіх часів і народів (за статистикою цитатників Растіна Коула), то хіба що втрачений румунський комуністичний шедевр. Йде мова саме про перший сезон, у якому ставки на нігіліста у виконанні Метью МакКонахі зіграли на користь деконструкції жанру бадді-муві. Втім, чесно дивлячись у драму, яку нам подає Піццолато, хочеться перевести її у фарс: увесь ніцшеансько-шопенгауреівський дискурс і пафос так і проситься на сковорідку пародій. «Товариш Детектив» міг би спокійно взяти собі за слоган переробку: «Найжорстокіший звір у природі – це капіталіст». Хоча, це було б надто товсто. Треба подумати, що б зробив Ленін.
Мертвий сезон
реж. Савва Куліш, 1968
Невідомо, чи автори румунської адаптації знали про перший радянський серіал на тему «холодної війни». Невідомо, чи Ченніг Тейтум був в курсі того, що на ролі у «Мертвий сезон» брали естонських акторів, а потім Олександр Дем’яненко дублював Донатаса Баніоніса. Невідомо, але так багато історій створення спільні для обидвох серіалів, від задуму до постпродакшну, що донос на «Мертвий сезон» стає обов’язком.
Місце зустрічі змінити не можна
реж. Станіслав Говорухін, 1979
Радянська версія бадді-муві з Висоцьким-Жегловим. Культовий фільм для мінімум трьох поколінь людей-сучасників: тут і цікава для підлітків сюжетна інтрига, рольова модель та образ «жорсткого міліціянта», і смачна ідеологічна начинка для старшого покоління, яке шукає виходу сублімованій тязі до справедливості. Пафосний і безкомпромісний серіал про шкідників, паразитів і просто добрих комуністів. Сміятись із нього досі проблематично, але, на щастя, не для Amazon Videos.
Маленька Віра
реж. Василь Пічул, 1988
Герої «Товариша Детектива» часто говорять про те, як американська музика та капіталізм перетворює дівчат на повій. Звичайно, що жоден тест Бекдель румунська агітка не пройде. Попри постійне повторення фрази про «рівність статей» у СРСР, про роль жінки і капіталістичну отруту у машині говорять саме чоловіки Йосиф і Ангель. Цілком в дусі пародійної американської журавлини, еге ж? «Маленька Віра» – це тверезий і серйозний погляд на прогнилий союз, де «Моральний кодекс будівника комунізму» уже остаточно вицвів, а загальнолюдські проблеми, загорнуті в ідеологічну в’язницю, перетворюються на поколіннєві травми.
Брат
реж. Олексій Балабанов, 1997
Вимушений у переліку фільм із так званих «великих російських стрічок». «Брат» скидається на моторошне нагадування, що «холодна війна» ніколи не закінчується: сила у американських грошах, тому головний герой у виконанні Бодрова несе альтернативну справедливість у вигляді правди. Що має на увазі Балабанов, формуючи персонажа таким чином, невідомо: показ пострадянського розладу чи неймовірної жорстокості у період ідеологічної засухи (коли боротьба триває, проте на пропагандистський ґрунт комунізму іще не засіяли зерна православ’я). У будь-якому випадку, перемагає «хороший хлопець» Данило Багров із чесним обрізом у руці, полишаючи розбещені бари та МакДональдси. Іронічно?
