Содерберг прибирає з жанру фільму-катастрофи будь-яке передчуття катарсису, із медичною прискіпливістю відтворюючи механізм світової пандемії, і меншою мірою грішить різноманітними експлуатаційними прийомами. Проте, Содербергу не вдається позбутися їх до кінця, й у картині є надто сентиментальна лінія взаємин між батьками й дітьми, що абсолютно вибивається зі загальної нейтральності авторського погляду на світову епідемію. Спільною рисою стало порівняння все ж вигаданої «Зарази» зі сьогоднішньою ситуацією. Однак, лише таку схожість можна списати на більш тверезий авторський підхід до теми епідемії, і з конкретним урахуванням наукових досліджень і даних. Ніякої зайвої міфології там, де в ній немає суттєвої потреби.
У плані кіношної заримованості фільм Стівена Содерберга вкрай далекий від тієї ж «Епідемії» (Outbreak) Вольфганга Петерсена, що й до сьогодні виглядає еталоном стандартного голлівудського високобюджетного опусу, що купається в ефектних кліше. До «Зарази» ближчі й ідейно, і в кіномові, насамперед, «Нитки» (Threads) Міка Джексона та «Гамбурзька хвороба» Пітера Флейшмана – мінус крен до фантастики й горору.
Вірус є головним героєм фільму, а не люди. Звісно, люди також важливі, з перетину їхніх історій Содерберг створює глобальну картину світу, в якого забирають ґрунт під ногами – у вигляді звичних правил, норм і моральних настанов. Із калейдоскопічною швидкістю змінюються країни, де відбувається дія картини. Поза цим, «Зараза» буквально заряджена ледь не екзистенційним жахом, насамперед, через моторошну реалістичність демонстрації загальної безвиході й безпомічності. Содерберг, не зриваючися на патетику, лише фіксує швидкий крах цивілізаційного співіснування між людьми, між країнами, між офіційними інституціями, між громадянським суспільством і політикумом. Вірус, що несе невідворотну й болісну смерть, у певний момент перетворюється на засіб маніпуляцій, на інструмент тотального сумніву й недовіри, на певний тригер анархістської революції. Не усвідомлюючи цього, герой Джуда Лоу, блогер Алан, хоче запустити цю революцію, займаючися поширенням недостовірної інформації та розсіюванням паніки.
«Зараза» взагалі сприймається як кіно, народжене в чашці Петрі: оператор регулярно фокусується на суто другорядних деталях, кольорова гама фільму наводить асоціації чи то з моргом, чи то з блідими й не надто вдалими знімками, чомусь забракованими. Зірки першої величини виносяться в мішках для трупів за межі кадру з такою стрімкістю, що в глядача не виникає шоку через їхнє швидке зникнення. Содерберг безжалісно, з хірургічною точністю й іноді цинізмом ріже героїв, кадр, сюжет – не зупиняючися надовго ні на кому й ні на чому конкретно, насправді рухаючися за хаотичною логікою вірусу, що передається від одного героя до іншого.
Як у культовому «Трафіці» (Traffic), що досліджував механізм наркобізнесу з усіх можливих точок зору, «Зараза» має сміливість відтворити з майже документальною точністю не тільки механізм розповсюдження небезпечних вірусів, але й те, як працює чи не працює – залежно від регіону – система охорони здоров’я. З одного боку, режисер розповідає про звичайних людей, які в умовах кризи вимушені залишитися наодинці зі своїми проблемами й ризиком померти. З іншого – глядача ставлять усередину системи, показуючи її крихкість перед обличчям загальної загрози.
У концепті своєї стрічки Содерберг мимоволі спирається на фундаментальну працю Пітера Бера про так звану «соціологію долі» в нових умовах після епідемії атипової пневмонії у 2003 році. «У моєму визначенні моральна щільність лише вказує на віру людей у доленосну спільність із іншими людьми, а також на феномен емоційного зараження, коли почуття – у цьому випадку почуття страху і тривоги – пронизують колективне життя», – пише Бер. І якщо в «Заразі» колективний жах був на шляху до його подолання, людям, які пережили пандемію COVID-19, доведеться на практиці пережити немало того, що раніше тільки бачили в кіно й читали в книгах.
