12 фільмів «Молодості»

Найцікавіші фільми київського кінофестивалю 2018 року

Спадкоємиці

Las herederas, реж. Марселло Мартінессі

На Берлінале приз Альфреда Бауера отримують стрічки, що, на думку журі, відкривають нові перспективи у кіно – за останні роки такий отримувала Агнешка Голланд і Лав Діаз. Утім, дебютний повний метр парагвайського режисера Марселло Мартінессі отримав нагороду, ймовірно, не лише за нову перспективу, але й за чесне зображення дійсності суспільства своєї країни. Історія про двох закоханих літніх жінок, які змушені боротися з бідністю, продаючи цінний спадок, стала водночас універсальною і доволі особистісною. Джей Вассберг з Varietyпише, що Мартінессі фокусується на своїх героїнях так, щоб навколишній світ лишався нечітким та розмитим. Соціальний коментар режисера приніс у Берліні ще й нагороду ФІПРЕССІ, а Ані Брун – Срібного Ведмедя як найкращій акторці.

Обличчя/Рило

Twarz, реж. Малгожата Шумовська

На думку численних критиків (серед яких і наша редакція), Гран-прі Берлінале цілком заслуговувало Золотого ведмедя – настільки ядучою, винахідливою і збалансованою вдалася нова робота Малгожати Шумовської, однієї з найталановитіших сучасних польських режисерок. Дія відбувається у польській провінції, характерні риси якої можна знайти і в численних українських селищах – побутовий конформізм, заробітчани та патріархальна релігійність.

Штангіст

реж. Дмитро Сухолиткий-Собчук

30-хвилинна стрічка розповідає про спортсмена, його життя та перемоги. Однак не варто зводити фільм Сухолиткого-Собчука до рядової спортивної драми. Режисер розповів виданню CutInsight, що до основних зйомок зафільмував стрічку двічі – із виконавцями головних ролей, влаштовуючи провокації та моделюючи ситуації, а також зі статистами, аби відпрацювати композиції кадрів. Так, спортсменів грають реальні спортсмени, Валентин Васянович («Рівень чорного»«Присмерк») продюсує, а Сухолиткий-Собчук переводить власний минулий досвід важкоатлета на мову кіно. Режисер знайшов потрібних спортсменів з вмінням «рвати» і «штовхати» штангу по-справжньому, а цьому не навчишся за кілька місяців підготовки до фільму. У тому ж інтерв’ю режисер каже, що «Штангіст» може видатися історією ціни перемоги, але тільки на перший погляд – ну що ж, ми вже заінтриговані достатньо, аби чекати цієї прем’єри не менше, аніж показів програми «Фестиваль фестивалів».

Обскуро бароко

Obscuro Barroco, реж. Евангеліа Краніоті

Документальна стрічка Краніоті приголомшила глядачів все того ж Берлінале і поїхала додому з премією «Тедді», який вручається стрічкам, що так чи інакше торкаються теми ЛГБТІ. Це дуже темний погляд на нічне життя Ріо-де-Жанейро, зафарбований у червоний та зелений кольори. Абсолютно поетичне кіно органічно змішує трансгендерну субкультуру із бразильськими антиурядовими протестами. Режисерка Евангеліа Краніоті у 2015 році вже знімала «Екзотику, еротику тощо», де вправно переплітала сексуальність та революція. Цього разу її висловлювання на тему дискримінації досягло мети ще влучніше.

Місяць Юпітера

Jupiter holdja, реж. Корнел Мундруцо

Цього угорського режисера можете пам’ятати за неформатним трилером «Білий бог», де героями нарівні з людьми були собаки, що повстали не менш рішуче за своїх родичів з «Собачого острова» Веса Андерсона. «Місяць Юпітера» мав менший успіх за свого попередника: минулого року в Каннах його лишили практично без уваги, ті ж, що помітили, лишили здебільшого ядучі відгуки. Стрічка може видатися омажем «Синові Саула» Ласло Немеша – схожа манера рухомої камери, що майже не полишає героя, практично та сама кількість стресових подій на хвилину. У «Місяці Юпітера» йдеться про сирійського молодика, якого важко поранили при нелегальному перетині кордоні, після чого він віднайшов у собі неконтрольовану здібність літати.

Ми вже писали про «Місяць Юпітера» у минулорічних звітах з Каннського фестивалю.

2020 Безлюдна країна

20/20 Deserted Country, реж. Корній Грицюк

Фабула псевдодокументальної стрічки Корнія Грицюка звучить, немов той анекдот: Україні дали безвіз, тож більшість населення покинуло країну, але є й ті, хто залишились. Про них, власне, Грицюк і знімає комедію, сповнену іронічного підтексту у найкращих традиціях американських мок’юментарі. Чи достатньо смішним виявиться експеримент режисера, або ж видасться меланхолійним висловлюванням про міграцію, перевіримо на «Молодості» вже за кілька днів.

Зелений туман

The Green Fog, реж. Евен і Ґейлен Джонсони, Ґай Меддін

Іще один експериментальний витвір Гая Меддіна та Евена і Ґейлена Джонсонів, з якими канадієць працював над «Забороненою кімнатою». Цього разу режисери взялися за препарацію фільмів, що так чи інакше пов’язані з туманним Сан-Франциско. Та найбільше нова стрічка припаде до смаку прихильникам «Запаморочення» Альфреда Гічкока, адже режисери надихалися переважно цим класичним трилером, сповненим фірмового саспенсу. І хоча у «Зеленому тумані» лишився тільки один кадр з творіння Гічкока, не радимо пропускати це кіно нікому, хто полюбляє старі стрічки з детективним шармом. До того ж, «Зелений туман» – збіса смішний фільм: локації авторам пасували, а от діалоги ніяк не хотіли складатися у своєрідний ремейк «Запаморочення». Тож режисери взяли і викинули всі розмови, лишивши від них тільки міміку початку й закінчення реплік. Ви просто не уявляєте, наскільки це дотепно.

Гладенька шкіра

a skin so soft, реж. Дені Коте

Канадієць Дені Коте знімає по фільму на рік з 2007-го. Його стрічки не лише набувають якості, але й сміливіше експериментують з формою документального та художнього кіно. Цього разу Коте препарує тему краси серед бодібілдерів. У центрі уваги – шість чоловіків, які тренуються, харчуються та грають у VR. Режисер відсторонюється від гіпермаскулінності й не робить бодібілдінгу реклами. «Гладенька шкіра» – це погляд на інший вид краси, сповнений гуманізму й іронії. Фільм Коте отримав хороші відгуки на фестивалях у Локарно та Торонто, тепер черга за «Молодістю».

У 2016 році ми поговорили з Дені Коте про непрофесійних акторів, улюблені фільми з власного доробку та про його маленький шедевр «Вік і Фло побачили ведмедя».

Вівчарі

реж. Ігор Стрембіцький

Поки Алехандро Голсалес Іньярітту показує свою VR-стрічку «Кров та пісок» в музеях Мехіко, Мілану та Лос-Анджелесу, Україна теж не відстає від тренду. Володар Золотої пальмової гілки за короткий метр «Подорожні» Ігор Стрембіцький зняв віртуальний екскурс до життя вівчарів Закарпаття. Власне, тепер у глядачів є можливість приміряти на себе досвід одного з персонажів на всі 360 градусів та відчути природну ідентичність серед Карпатських гір. Стрембіцький пропонує не одну, а цілих чотири короткометражних документальних фільми, поєднані однією темою.

Посиніти з розуму

Blue My Mind , реж. Ліза Брюльманн

Пам’ятаєте польський горор-мюзикл «Доньки дансінгу» із кровожерними русалками? Хай це не буде аж надто спойлером, але фестивальний хіт Лізи Брюльманн також зазирне на цю територію, хоч і зовсім побіжно. Сюжет оповідає про 15-річну Мію, що переживає підліткову трансформацію з повним набором незалежного кіно – конфлікти із батьками, дослідження сексуальності, експерименти із розмаїтними речовинами – та деякими вельми хтонічними ускладненнями. Якщо шукаєте арт-мейнстриму із реверансами боді-горору – не оминіть.

Перевиховання Кемерон Пост

The Miseducation of Cameron Post, реж. Дезіре Акхаван

По-перше, стрічка режисерки змагалася у конкурсі кінофестивалю «Санденс» та виборола собі приз журі. По-друге, український глядач має велику перевагу перед американським – реліз у США відбудеться лише 3 серпня 2018 року. Та насамперед, «Перевиховання Кемерон Пост» – це нетипова coming on age історія про дівчинку, яку опікуни віддали на лікування репаративною терапією (сукупність методик, спрямованих на корекцію сексуальної орієнтації). Бенефіс Хлої Ґрейс Морец, дух 90-х та важлива і водночас незручна тема – причин відвідати єдиний показ в рамках фестивалю цілком вдосталь.

Не торкайся

Nu ma atinge-ma, реж. Адіна Пінтіліє

Володар Золотого ведмедя цьогорічного Берлінале може стати для глядача справжньою перевіркою на міцність. Румунська режисерка Адіна Пінтіліє детально досліджує тему сексуальності, демонструючи нівечені та недосконалі, але вкрай природні тіла, і ламає стіну між документальним та художнім кіно, що нині й так стає все умовнішою. Її попередній досвід короткого метру про людську самотність підготували ґрунт для табуйованого висловлювання про людей, які жадають близькості, але не можуть її отримати. Кінокритик Девід Ерліх з Indiewireпише, що складність форми фільму лише підкреслює простоту його тези – фрагментарний портрет самопізнання, яке збивається на глухий крик про поміч.

Ми вже писали про «Не торкайся» у цьогорічних звітах з Берлінале.

текст: Юрій Самусенко, Лук’ян Галкін

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

останні матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: