«Атланта. Грабувальний сезон»: Первісний страх зі зброєю в руках

Дональд Гловер знімає «Твін Пікс» з реперами

Приблизно раз на кілька років з’являється серіал, який змінює правила гри. У 2004 році це були «Загублені» з їхніми постійними містифікаціями та кліфхенгерами. 2008 рік став приємною несподіванкою для прихильників телешоу з наркокартелями та поетичним зображенням злочинності – саме тоді вийшли перші епізоди «Пуститися берега». Впродовж наступних восьми років на телеканалах Америки прокручували кілька десятків успішних серіалів. Однак що таке успіх у порівнянні з якістю? Актор Дональд Гловер ніколи не бажав обмежувати себе якимись рамками. Коли його називали репером, він відмахувався від такого звання, бо уособлював своєю творчістю щось більше. Гловер зіграв у «Спільноті» – серіалі, який виховав нове покоління гіків. Та потім йому пощастило знайти свій голос у шоу, що певною мірою змінило обличчя телебачення, – «Атланті».

Переповісти сюжет «Атланти» практично неможливо, адже вона має вигляд якогось заримованого приспіву з реп-треку з ідеальним флоу (вміння інтонаційно зафарбувати свій трек емоційним тоном – ред.). Перший сезон був справжньою формою експериментального кіно. Сам Гловер охарактеризував «Атланту» як «Твін Пікс» про реперів». Химерні серії з телебаченням для чорних чи чоловіком, який намазує шоколадну пасту на хліб в автобусі, не піддаються поясненню. Тому очікування від другого сезону цілком справедливо були завищеними. На щастя, Дональд Гловер абстрагувався від номерування сезонів. Натомість запропонував цікаву ідею: «Грабувальний сезон» оповідає про той час у Атланті після Різдва, коли кримінал у місті активізується, аби збагатитися за рахунок подарунків. Однак цю тему заледве можна назвати центральною у другому сезоні.

Фінал у 2016 році залишив глядачів каналу FX із розбитим серцем за головного героя, у якого практично нема житла і фактично нема грошей. Та перші епізоди «Грабувального сезону» налаштовують на правильний лад абсурдних ситуацій, з яких власне і складається серіал. Головні герої Альфред Paperboy Майлз, його менеджер Ерл, Даріус та Ванесса потрапляють прямо таки у сюрреалістичний світ, де на чорних дивляться крізь окуляри зверхності. Кожна серія не говорить, а кричить про те, що ти можеш бути багатим та популярним чорним репером, але, як співає Jay-Z:

Rich nigga, poor nigga, house nigga, field nigga Still nigga, still nigga

Кожна серія відтепер слугує не стільки окремою стрічкою, скільки фільмом з певним жанром. Звісно, з усіх одинадцяти епізодів найбільше запам’ятовується шостий – «Тедді Перкінс». У ньому Дональд Гловер перевтілюється на чоловіка, схожого на Майкла Джексона і намагається за будь-що не відпускати зі свого будинку наляканого Даріуса, який лише хотів купити піаніно з різнокольоровими клавішами. Цей епізод водночас демонструє межі не лише серіалу, але конструює умовну мапу різномаїття всередині самої Атланти, мовляв, подивіться – у цьому світі живуть і такі дивакуваті люди. У «Тедді Перкінсі» знайдеться купа пасхальних яєць для прихильників «Пастки» Піла та і власне жанру виживального слешеру.

Та несподіваним видається радше спроба Гловера захопитися розкриттям характерів персонажів за межами стереотипів, якими вони насолоджувалися або від яких втікали у першому сезоні. Мандрівка Ванесси та Ерла на умовний Октоберфест перетворюється на чисту сповідь про потреби та мотиви двох коханців. Обидва настільки заплуталися у своїх надскладних стосунках, що просто не мали змоги помічати вподобання одне одного і прийшли до неминучої точки розриву. Додатковим змістом наповнилася серія «FUBU» про справжню дружбу в школі між малим Ерлом та старшим Альфредом. Серед зростаючої популярності фільмів на coming-of-age тематику цей епізод у манері Баррі Дженкінса оповідає про самоповагу всередині шкільної спільноти, яка тримає тебе за нормального лише якщо носиш брендований одяг.

Весь сюрреалістичний погляд на життя та ілюзорну культуру чорних видається найбільш відвертим наприкінці сезону. Альфред у літаку розповідає Ерлу про звірине всередині людського і про те, що по-справжньому важливе серед цього зооцарства. Якби «Атланту» можна було з чимось порівняти, то це був би проїзд через темний ліс на гігантському джипі з незнайомцями, які вважають тебе збіса хорошим жартівником. Та це все має вигляд неймовірної ілюзії або сну, від якого прокинешся не в Атланті і тому відразу засумуєшся\радієш. Дональд Гловер розуміє, що кіно можна використовувати як формочку для тіста і виліплювати з неї веселі та похмурі сюжети, запікаючи у печі до соціального жахіття, яким годував нас Джордан Піл минулого року. Нещодавні реакції на кліп Childish Gambino «This is America» продемонстрували, що суспільство все ще не готове сприймати ці жахіття та серйозні меседжі крізь напіврозважальний трек.

Чорним доводиться постійно наштовхуватися на дуло пістолету та втікати від куль – справжніх чи словесних – навіть під час банального, здавалося б, походу в ресторан. Разом із режисером Хіро Мураєм Дональд проектує ці постріли у повітря та у плоть та сипле сіль на рани доволі іронічним способом – гумором, над яким боляче сміятися. Часом це і не гумор зовсім, і реагувати на зображені у кадрі події стає все складніше. Наприклад, кожен чорний в «Атланті» має вигляд прибульця, який тримає вдома або крокодила, або велике страусине яйце. Сюрреалізм «Атланти» – це якоюсь мірою реальність, в якій ми співіснуємо, з меланхолійними поглядами та усвідомленням власної самотності не лише в межах міста, а й у межах цілого Всесвіту. То чи вважати перебільшенням те, що Гловер створив найбільш вагоме висловлювання про життя чорношкірих в Америці? Звісно, це покаже час. Однак застовбити за собою місце одного з найкращих шоураннерів на американському телебаченні йому цілком до снаги. Головне – не дати спіймати себе на гачок у третьому сезоні.

Atlanta
2018, 2 сезон
жанр: драмеді
у головних ролях: Дональд Гловер, Кіт Станфілд, Браян Тірі Генрі

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

останні матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: