Сумне афтерпаті: хто не отримав Золотого ведмедя Берлінале

Moviegram розповідає про своїх фаворитів Берліну, яких сподівається побачити на українських кінофестивалях

Музей

Museo, реж. Алонсо Руїспалачос

Вступний титр мексиканського фільму «Музей» повідомляє, що він являє собою «репліку з оригіналу». Під оригіналом тут мають на увазі реальну подію – музейне пограбування 1985 року. Тоді з Національного антропологічного музею у Мехіко викрали 140 експонатів, в тому числі нефритову маску маянського володаря Пакала. Того року на вуха підняли всі міжнародні спецслужби, адже йшлося про сплановану операцію за участю багатьох зловмисників. Спойлер: так вважала лише мексиканська поліція. Правда виявилася дещо несподіваною та навіть кумедною – саме такою, щоб зняти про неї захопливий і дотепний фільм тридцятьма трьома роками пізніше.

Головного героя фільму, Хуана, зіграв найвідоміший екранний мексиканець – Ґаель Ґарсія Берналь, він же став виконавчим продюсером стрічки. Хуан пише дисертацію про «Мастурбаційні практики у передмісті Мехіко» (принаймні, так вважають його родичі), паралельно стажуючись в Антропологічному музеї. Хлопець щодня фотографує твори із вітрин та ніколи не оминає нагоди доторкнутися до них без рукавичок. Ще – вважає Санта-Клауса капіталістичною пасткою для невинних душ та бажає вирватися із буржуазного передмістя, в якому мешкають його батьки. З цього портрету органічно виростає наповнена і цілісна історія про пограбування як бунт і провалену ініціацію. Хуан та його товариш Бенджамін (Леонардо Отізґріс) успішно виносять півтори сотні давніх артефактів за стіни музею. А потім просто тиняються, переконавшись: коли музейники кажуть, що експонати не мають ринкової ціни, вони словами не розкидаються. Пошуки потенційного покупця стають справжнім лихом та карою божою (безсумнівно, майянською) для викрадачів. І якщо у більшості фільмів про пограбування основні зусилля героїв ідуть на затяжну та хитру підготовку до самого акту присвоєння, то в «Музеї» він лише передмова до майже-роуд-муві з благеньким рюкзаком, напханим божествами та давніми володарями. Така перестановка доданків дає у сумі свіжу, динамічну, злегка смішну стрічку, підсилену хорошим монтажем та автентичними типажами акторів. Дивитися-не передивитися – особливо щоб відбити собі охоту до нелегального трафіку культурних цінностей.

Фільм отримав:

Срібного ведмедя за найкращий сценарій.

Міг би отримати:

окремого Ведмедя від музейників. Шкода, що такого не дають.

Утея. 22 липня

Utøya 22. juli, реж. Ерік Поппе

«Утея. 22 липня» реконструює жахливі 72 хвилини кривавого перформансу Брейвіка. Це той самий норвезький націоналіст та протестантський фундаменталіст, який розстріляв дитячий табір на острові неподалік від Осло. Режисер стрічки Ерік Поппе користується тим самим прийомом, що і Себастьян Шиппер у «Вікторії» – фільмує одним кадром події, які відбуваються з головною героїнею. Він підсилює ефект присутності та на півтори години занурює у якісно створену віртуальну реальність, зіткану зі свідчень очевидців. Декілька якісних діалогів нагадують про оманливість стереотипного мислення.  Одна з пасток думання: образ мусульман, який асоціюється з тероризмом. Фільм руйнує це кліше, ніби нагадуючи просту, але важливу істину: всюди є хороші і погані люди. Діалоги швидко змінюються безперервною втечею від пострілів, які лунають звідусіль. До речі, ні обличчя, ні ім’я Брейвіка ми не побачимо і не почуємо – свідомий хід Поппе. Зрештою, з точки зору дітей на острові він і є безіменним вбивцею.

Однак, крім симулятора очевидця теракту, «Утея» більше нічого не пропонує. Прийому присутності було достатньо для вигаданої «Вікторії», але події на норвежському острові – жива рана, яка потребує загоєння. Ятрити її, не не пропонуючи нічого взамін – марна справа. Поппе фільмує стрічку з повагою до жертв, не перехоплюючи через край. Декілька смертей крупним кадром, але здебільшого Кая, яка біжить, ховається, а потім знову біжить у пошуках своєї молодшої сестри. Однак Поппе не бере на себе відповідальність роздумувати над тим, що трапилося. Він лише конструює досвід, пропонуючи нам самим винести якийсь урок – записатися на курси виживання чи щось на зразок того.

Фільм отримав:

Спеціальну згадку Екуменічного журі.

Міг би отримати:

приз за сценарій, що могло б скидатися на знущання, адже Брейвік у певному сенсі тут співсценарист. Залюбки віддали б стрічці Ведмедя за наймерзеннішого закадрового антигероя. Бачте, після всього скоєного Брейвік жаліється на застарілий Playstation у в’язниці. Гидко, еге ж?

Свиня

The Pig, реж. Мані Хагігі
Іранець Мані Хагігі підклав основному конкурсу «Свиню» – так він назвав свою стрічку. У ній йдеться про інфантильного режисера Хасана, який живе з мамою, дружиною та донькою, фільмує сороміцьку рекламу і мріє стати видатним. З кінематографом в Ірані не надто добре: якщо не заборонять, то вполюють. От і довкола Хасана починають знаходити режисерів з відрізаною головою та написом «свиня» на лобі. Стрічка з подібним сюжетом легко могла зайти на територію трилера, але обрала комедійний жанр. «Свиня» – сатира на сучасний Іран, який розривається між двома протилежними світами: мусульманським фундаменталізмом та продажним капіталізмом. Ось де народжується абсурд. «Свиня» – цікавий кейс того, як штампи американського кіно оживають, потрапляючи у новий контекст. Мані Хагігі ненав’язливо розповідає про іранські проблеми та режисерські страхи у форматі легкої глядацької комедії. Однак відняти в Джафара Панагі статус іранського улюбленця Берлінале Хагігі не вдалось.

Фільм отримав:

«Свиня» лишилась без нагород.

Міг би отримати:

У всіх існуючих категоріях у неї були більш гідні конкуренти. Однак ми б віддали «Свині» Ведмедя за самоіронію. Серед стрічок головного конкурсу у цьому їй немає рівних.

У проходах

Utøya 22. juli, реж. Ерік Поппе

В актора Франца Роговскі, котрого лиш лінивий не назвав німецьким Гоакіном Феніксом, на Берлінале видався зоряний час. Одразу дві стрічки із ним у головній ролі – «У проходах» і «Транзит» Крістіана Петцольда – взяли участь в основному конкурсі… от тільки жодна не отримала нагород. «У проходах» був серед фаворитів нашої редакції, та ще й збігався з цьогорічним фестивальним трендом пильного погляду вглиб того чи іншого специфічного макрокосму, соціуму всередині соціуму. Світ, обраний Штубером – значно менш маніпулятивний, аніж у більшості його конкурентів, та від того анітрохи не менш самобутній: йдеться про нового працівника супермаркету (його грає, власне, Роговські), який потрапляє до складного суспільства зі специфічними законами взаємодії та окремими ступенями ініціації.

Штубер створює впізнавану модель будь-якого середовища, зґуртованого спільною метою, та й соціуму загалом: усміхнені й вправні майстрині своєї справи можуть виявитися жертвами домашнього тирану, а мудрий керівник – скоїти суїцид через самотність. Навіть без жодного Ведмедя «У проходах» лишається однією з найвидатніших стрічок  цьогорічного берлінського конкурсу, строкатого й нерівного. Фільм справляє враження, подібне до «Тоні Ердманна» німкені Марен Аде – можливо, через меланхолійно-іронічний настрій, можливо, через Сандру Гюллер, що зіграла головну роль в обох картинах. «Тоні Ердманн» також не став фаворитом Канн, де був представлений, але став лідером глядацьких симпвтій усього світу. Сподіваємось, те саме чекає і на «У проходах».

Фільм отримав:

Приз Екуменічного журі.

Міг би отримати:

приз за найкращу роль для Франца Роговскі та Золотого ведмедя – десь у іншому, значно справедливішому житті.

Нерухомість

Toppen av ingenting, реж. Аксель Петерсен, Манс Манссон

Цей фільм нагадує напрочуд чудернацький мікс з «Водолія» ХХХ та «Неонового демона» Ніколаса Віндінга Рефна – у першого «Нерухомість» позичає сюжетну колізію виселення з дому, з другого бере напружену сцену сімейної сварки у заголосному клубі, що швидко стає побиттям. Утім, Ноєт, літня героїня стрічки, яку постійно фільмують надкрупним планом, здатна дати відсіч – що вона й ефектно робить наприкінці. Героїня «Нерухомості» є вельми неодностайним образом: сильна – але зовсім не позитивна, близька глядачеві у суто фізичному розумінні через згадані надкрупні плани, що не полишають її і в найінтимніші моменти – але абсолютно закрита емоційно. Впорядкований і дещо зманіжене буття Ноєт не терпить хаосу, що панує у раптово успадкованій будівлі, а сама Ноєт не знає перепон, отож наприкінці стає саркастичним втіленням капіталізму, котрий вперше зіткнувся з тим, що його підживлює. Втім, висновок може бути й менш метафоричним, зате значно лаконічнішим: не зачіпайте бабцю. Бо ж вона міцніша, аніж здається – і значно міцніша, аніж ви.

Фільм отримав:

низькі оцінки критики і байдужість журі.

Міг би отримати:

спеціального Ведмедя у номінації «Kill it with the fire».

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

останні матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: