Як це дивитись: «Тебе ніколи тут не було» Лінн Ремсі

Візуальний майстер-клас від Лінн Ремсі

Візуальний майстер-клас від Лінн Ремсі

Почнемо з кліше: Лінн Ремсі – візіонерка, а «Тебе ніколи тут не було» – поетичне кіно. Але хто такий візіонер? Режисер, що не вміє розповідати історії чітко і послідовно, але випускає фільми з насиченими й витонченими кадрами з неоновим світлом? Виходить, що Ремсі, Рефн, та, припустимо, Гаспар Ное мають щось спільне. Що ж об’єднує поетичне кіно? Символізм кадрів, мінімальна кількість діалогів, неспішне оповідання? Як і будь-які повторені тисячі разів штампи, слова «візіонер» і «поетичний» уже втратили свій початковий сенс і набули відштовхуючого відтінку.

Оперуючи зображеннями, режисер створює ілюзію, яку глядач приймає (або ні). Чим не парадокс – вірити у штучно створений світ і персонажів фільму, навіть розуміючи ірреальну природу їхнього існування. Хоча Марсель Пруст не вважав кіно мистецтвом, його слова точно підкреслюють парадоксальну природу кінематографу: «Здійснити справжню подорож не означає перелетіти до невідомої природи – це значить знайти інші очі». Кожен фільм Лінн Ремсі – це унікальна подорож, створена виразною візуальною кіномовою. Як і будь-яка інша мова, кіномова має знайому нам структуру. У ній є граматика (кадр – буква, план – слово, сцена – речення), пунктуація (монтаж), лексика тощо. Крім цього, є величезна кількість інших способів передати інформацію – позиція і рухи камери, саунд-дизайн і саундтрек, освітлення і декорації, актори і їхні репліки. Всі ці елементи складаються в одну картину, цільне висловлювання, де кожна маленька деталь несе інформацію і викликає певний емоційний ефект.

Звертаючись до Базена, доречно буде назвати режисера фільму «автором», якщо він вкладає особистий фактор в процес режисури і виражає себе через технічні прийоми, якими він володіє. Тарковський це чи Тарантіно, кадри з фільму автора-режисера можна впізнати з першої секунди завдяки особливому «почерку», який виділяється завдяки улюбленим прийомам режисера. Недооцінена Ремсі, що зняла всього 4 повнометражні фільми за 20 років, безумовно входить до числа найоригінальніших і найталановитіших авторів сучасності. Режисерку цікавить не стільки сюжет або звичний розвиток історії, скільки шлях її персонажів. Саме ракурс Ремсі, ці «інші очі», допомагають нам здійснити справжню подорож: у брудний Глазго 70-х років, фестиваль Ла Томатіна або на 31 вулицю в бордель із малолітніми дівчатами. Тягар автора нести важко, особливо якщо доводиться відстоювати право на своє бачення у продюсерів і великих студій. Із деякими Ремсі не ладнає: спочатку не вийшло з екранізацією «Милих кісток» (продюсери захотіли точну адаптацію роману бестселера, яку врешті-решт зняв Пітер Джексон), потім конфлікт з продюсерами змусив шотландку покинути знімальний майданчик «Джейн бере зброю» в перший же день зйомок. Але саме безкомпромісність і неготовність займатися суто комерційними проектами виділяє Ремсі серед інших. Більшість її фільмів, включаючи «Тебе ніколи тут не було», – це адаптація (або навіть інтерпретація) літературної основи. Коротку історію Джонатана Еймса режисерка використовувала як підґрунтя, відмовившись від великої кількості ідей (банальних) та сконцентрувавшись на головному герої, якого зіграв Хоакін Фенікс. Світова прем’єра фільму відбулася на минулорічному Каннському кінофестивалі, де показали ще не до кінця змонтовану версію (у стрічці не було навіть фінальних титрів). Проте приз за найкращу чоловічу роль усе ж отримав Фенікс, а приз за найкращий сценарій Лінн Ремсі розділила з Йоргосом Лантімосом.

Тебе ніколи тут не було

2017

You Were Never Really Here

режисерка: Лінн Ремсі
країна: США, Великобританія, Франція
жанр: трилер, драма
у головних ролях: Хоакін Фенікс, Єкатерина Самсонов, Джудіт Робертс, Алекс Манетт

Джо (Хоакін Фенікс) – ветеран війни в Іраку і колишній агент ФБР. Під час служби він став свідком жахливого насильства по відношенню до дітей. У відставці він починає працювати найманцем, що виконує брудну роботу, за яку не беруться навіть копи. Ненависть до збоченців окреслює його основне заняття – Джо звільняє викрадених дівчат з сексуального полону. Він небагатослівний, похмурий і жорстокий чоловік, але в той же час дбайливий та навіть інфантильний. Джо живе зі старою матір’ю, і вона – одна з небагатьох причин, які змушують його жити. Через спалахи-флешбеки у стрічці проявляється, вочевидь, посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), на який страждає головний герой. Крім травматичного досвіду на війні і під час служби федералом, ми дізнаємося, що Джо отримав психологічну травму ще в дитинстві – що саме робив його батько невідомо, але ці події залишили незгладимий слід. Швидкий і лякаючий монтаж, який відтворює спогади, що проносяться через думки Джо, влучно відображає клінічні прояви ПТСР – повторювані і нав’язливі відтворення у свідомості психотравмуючої події.

Люди, які страждають на цей розлад відчувають настільки великий стрес, що в спробах припинити напад їх постійно відвідують думки про самогубство. Саме цим і займається Джо – душить себе поліетиленовим пакетом або мітить ножем собі в горлянку. З упевненістю можна сказати, що помер Джо вже давно. І його ніби й нема тут, серед людей, насправді – а може ніколи й не було. Після батьківського насильства в дитинстві, побитої матері та спроби самогубства важко залишитися при розумі. Навіть робота, якою він тепер займається, вкрай небезпечна. Йому доручають знайти дочку сенатора (Єкатерина Самсонов), що знаходиться в місцевому борделі. Джо збирається її витягнути, але без жертв не обійдеться.

Лінн Ремсі не цікавить типовий образ героя-мачо з вісьмома кубиками пресу і високими моральними принципами. Герой Фенікса великий і бородатий чолов’яга з животом, що може налякати одним лише поглядом. Він усуває своїх суперників найбрутальнішим способом – за допомогою звичайного молотка. У всіх своїх фільмах Ремсі так чи інакше вивчала дитячі травми, насильство і смерть. У «Тебе ніколи тут не було», де поєднується усі попередні теми, головна дитина – безумовно саме Джо, а не Ніна, яку він повинен врятувати.

Насильства у фільмі багато, але Ремсі показує його неохоче, використовуючи оригінальні ракурси. Незвичайне кадрування сцени – один з улюблених прийомів режисерки. Її візуальний мінімалізм часто відображає деталі, частини тіла героїв (спина, руки, частини обличчя), не показуючи їх повністю. Окремо варто згадати сцену розправи в борделі, стилізовану під зйомку з камери спостереження, що переривається композицією «Angel Baby» – водночас прекрасну і моторошну. Інший поп-трек з минулого Ремсі використовує, щоб створити між вмираючим вбивцею і головним героєм найдивнішу сцену в історії кіно, яка при цьому ще й виглядає милою.

Новий фільм шотландської режисерки Лінн Ремсі – це справжній майстер-клас зі створення кіно. Утім, авторське бачення Ремсі, як завжди, підтримує команда найкращих професіоналів. Монтажер Джо Біні перевершив власну роботу у «Нам треба поговорити про Кевіна», створивши напружений і цілісний 85-хвилинний фільм з 6-годинного матеріалу. Оператор Томас Таунсенд уникнув кліше мало не в кожному кадрі, що особливо складно, коли знімаєш фільм у найвпізнаванішому місті на планеті. Робота саунд-дизайнера підкреслила гіпнотичний темп фільму, а Джонні Грінвуд написав еклектичний саундтрек, що моментально підносить фільм до розряду культового. Минув той час, коли до його робіт треба було додавати ремарку «гітарист Radiohead».

Асоціативний ряд

Таксист

реж. Мартін Скорсезе

Маркетингова кампанія вдало підхопила цю асоціацію, назвавши новий фільм Ремсі «Таксистом XXI століття». Порівняння з одним із найкращих фільмів в історії – невдячне заняття, але в цьому випадку припустиме. Так само як і Ремсі, Скорсезе показав деградацію «сучасного героя». Джо і Тревіс – ветерани війни з психічними розладами, що рятують дівчинку з борделю. Велике Яблуко – Гниле Яблуко.

Леон

реж. Люк Бессон

Справа знову відбувається в Нью-Йорку. Леон убивця, але добряк і дитина в глибині душі. Він зустрічає дванадцятирічну Матильду, яка виявляється жертвою розбірок продажних поліцейських. Сучасна і жорстока історія «Красуні і чудовиська». І хоча культовий фільм Люка Бессона за настроєм не нагадує роботу Лінн Ремсі, історія і динаміка відносин головних героїв, безперечно, перегукуються.

Пес-привид: Шлях самурая

реж. Джим Джармуш
Джима Джармуша, як і Лінн Ремсі, вельми часто називали «поетом від кіно». Після «Патерсона» це недивно, але візуальна поезія в його фільмографії з’явилася набагато раніше. Пес-привид – людина честі, сучасний самурай. Як і Джо, він жорстокий, але справедливий. І як і Джо, все своє життя він готується до смерті. Обидва герої знаходяться десь не тут, не на Землі. Якщо у Ремсі вийшло зняти «анти-трилер», то Джармуш зняв «анти-гангстерський» фільм.

Самурай

реж. Жан-П’єр Мельвіль

Ще одна історія самурая в міських джунглях. Культовий фільм Жана-П’єра Мельвиля з Аленом Делоном у ролі мовчазного найманого вбивці. Як і Ремсі, Мельвіль рідко вдається до діалогів і використовує всю різноманітність візуальної кіномови для ефективного оповідання.

Людина у вогні

реж. Тоні Скотт

Потужна акторська робота Дензела Вашингтона – він грає Джона Крізі, колишнього морського піхотинця, який став охоронцем (і алкоголіком). Через його промахи кіднепперам вдалося викрасти дев’ятирічну дівчинку, з якою герой Вашингтона встиг здружитися. Криваве місиво починається, коли Крізі вирішує врятувати дівчинку. Недооцінений трилер від Тоні Скотта, який умів знімати справжнє жанрове кіно.

Логан

реж. Джеймс Менголд

Логан, як і Джо, втомився від життя і хоче померти. Все болить і тіло в шрамах. Піклується Логан про старого професора Ікс – Джо піклується про стареньку матір. Обидва зустрічають маленьку дівчинку, що може захистити себе сама (і мимоволі приносить багато інших проблем).

Владислав Васильченко
Владислав Васильченко

Режисер UA: Суспільне мовлення
Учасник бойових дій на Сході України

ЯК ЦЕ ДИВИТИСЬ…

…коли знайомий з ПТСР особисто..

Перше, що спало на думку: «Здається, я тут уже був»… Адже образ самотника Джо доволі типовий, із ледь помітними елементами оригінальності. Так здається на початку.

Також може здаватися, що в картині присутні містичні елементи, хоча містика в ній аналогічна життєвій і є плодом порушеної роботи психіки. Про порушену психіку на прикладі фільму можна взагалі писати кандидатську дисертацію, але про це згодом.

Сумний бородань-велетень Джо має чи не всі існуючі психологічні травми (та подекуди бавиться знеболювальним), тож моторошні флешбеки не покидають його ні на мить. Інколи вони мотивують, а інколи раптово збивають з хибного шляху, даючи можливість переосмислити глибинні сенси.

Переламом (остаточним) свідомості Джо стає знайомство з порятованою донькою сенатора, що в якості жертви потрапила до борделю з клієнтами високого штибу. У неї гостра форма стресового розладу, але дівчина ще не здогадується, що чекає на неї попереду. На цьому етапі остаточно формуються герої фільму, і стає зрозуміло: всі позитивні персонажі, що представляють сторону добра, – мають психічні розлади (забув сказати про матір Джо із наявними ознаками хвороби Альцгеймера).

Межа між адекватністю і шизоїдним маренням у «Тебе ніколи тут не було» – ще тонша за практично відсутню межу між добром і злом. Це дозволяє мислити і ставитись до героїв як до цілком живих людей і приймати рішення щодо їх правоти неоднозначно. Типове для людини з ПТСР світосприйняття героя, його марення і шокуючі напади можуть виглядати дещо нереальними і неприродніми. Однак фільм дійсно демонструє душевний стан людини, чиє життя внаслідок пережитого стресу перетворилося на тотальне тягомотне існування, позбавлене радості, та власне агресивно налаштоване на прояви радості.

Як дивитися «Тебе ніколи тут не було»? З усвідомленням того, що нічого нереального у фільмі немає, окрім, хіба що, хепі-енду (якщо це доречна назва). 

З усвідомленням того, що люди з ПТСР занадто болюче сприймають дійсність з її напівтонами, напівправдами та напівемоціями і тому страждають у сучасному несправедливому суспільстві. Лінн Ремсі досконало володіла темою, з якою працювала, адже в найменших деталях відкрила глядачеві загадкове і незвичне мереживо думок людини, що переживає психічний розлад. Очі героя не бачать «лише зло», а просто споглядають світ без призм, тому стає зрозуміло, що робити його кращим – одвічна необхідність.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: