«Камінний хрест»: проводи до невикопаної могили

Декілька слів про повнометражний дебют Леоніда Осики

Легендарну картину «Камінний хрест» випустили на екрани в 1968 році. Дебютний повний метр Леоніда Осики докорінно відрізнявся від попередніх доробків напряму, нині відомого як «українське поетичне кіно». Після інфернально-язичницьких «Тіней забутих предків» та повністю вибудуваної на візуальних метафорах «Криниці для спраглих» перед глядачем постав чорно-білий триптих, монолітний та аскетичний. Драматургія кожного фрагменту картини наслідувала основні закони класицизму: єдність місця й дії, тотожність фізичного й екранного часу. До того ж, усі сюжети були об’єднані одним наскрізним персонажем. Він, старий ґазда Іван Дідух (актор Данило Ільченко) – і є головним героєм «Камінного хреста».

Фільм – це екранізація декількох новел класика української літератури Василя Стефаника. Присвячений темі еміграції галицьких селян до Канади на межі ХІХ та XX століть, «Камінний хрест» був своєрідним художнім дослідженням душі протагоніста. Головна ідея картини – одвічна, як саме життя: єдність селянина з землею. 

Художнє виконання стрічки було явно підказане шедеврами японського повоєнного кіно, яке тоді, в 1960-х, зривало довготривалі оплески на найпрестижніших фестивалях планети. Широкоформатні панорами, скелясті пейзажі, взяті з верхніх косих ракурсів. Медитативна відчуженість, пильна увага за кропіткою фізичною працею. Усе це споріднювало дебют Леоніда Осики з культовим «Голим островом» (The Naked Island) Кането Шіндо. І водночас, новела про злодія зафільмована в манері інтер’єрних сцен Акіри Куросави та Одзу Ясудзіро (камера перебуває фронтально до об’єкта зйомки, часом перетворюючи великі плани акторів на двомірну «пласку» картинку).

Порівнювати «Камінний хрест» із японською кінокласикою вельми цікаво. І ґрунтовні дослідження на цю тему ще дочекаються свого часу. Однак, зараз хотілося би розглянути твір Осики з більш традиційної точки зору. Зокрема, простежити діалог «Камінного хреста» з фільмом, що є наріжним для всього українського поетичного кіно. Мова йде, звісно, про «Землю».

Різницю між світоглядом великого Олександра Довженка та світоглядом шістдесятників найвлучніше озвучив Іван Миколайчук: «Якщо в 1930 році зображувалася злитість життя людини зі суспільством та природою, то у 60-ті роки з’явилася потреба осмислити їхню відокремленість». Ці слова можна було би вставити перед титрами «Камінного хреста» епіграфом. Адже стрічка Леоніда Осики за всіма своїми художніми параметрами – майже «анти-Земля».

Пекуча горілка замість стиглих наливних яблук. Замість «добрих» казкових волів рало тягне хирлява напівмертва коняка. Як і в «Землі», тут править Закон недоторканності приватної власності, й за своє ґазди вбивають. Проте, після злочину кати не з’їжджають із глузду: індивідуальна свідомість тут сильніша за общинну, а отже цей тяжкий хрест вбивцям нести на своїй совісті довіку. 

Довженкові патріархи ступали на смертне ложе з блаженними обличчями, були готові повернутися до материнських надр. В Осики ж земля нізащо не прийме Дідуха до себе – дарма, що його зморшкувате обличчя є ніби органічним продовженням скелястого ландшафту. Помре старий десь на чужині, залишивши після себе на пустій могилі лише камінний хрест.

«Земля», як пам’ятаємо, закінчується сценою похорону, а у фіналі разом із дощем звучить щасливий акорд: колообіг природи радіє нескінченності життя. Щось схоже на похорон ми спостерігаємо в останній новелі «Камінного хреста», присвяченій проводам Дідухів за океан. Тут також грає музика, також намагаються танцювати, проте від Довженкового торжества не залишається і сліду. Особливо вражає фрагмент, де родина виходить на ґанок до гостей. Перед нами проминає галерея застиглих виразних портретів – старого ґазди, його дружини, дітей, онуків. Камера Валерія Кваса пильно вдивляється в ці гуцульські обличчя (світлини на могильних плитах?), точно намагається перед вічним прощанням запам’ятати їх назавжди. Після цього громада виводить родину за околицю села. І відспівує її в церкві, неначе справжніх небіжчиків.

Так, Леонід Осика чи не перший в українському кінематографі порушив одну із найболючіших тем нашої історії – тему еміграції. Тоді, у ХІХ столітті почалися катастрофічні та безповоротні процеси, наслідки яких ми пожинаємо й сьогодні.

Каменный крест
1968
режисер: Леонід Осика
жанр: драма
у головних ролях: Данило Ільченко, Борис Савченко, Іван Миколайчук

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

Залиште коментар

5 1 голос
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: