Саме нашим поколінням випала історична можливість сказати – годі неволі. Віднині ми самі будемо жити і господарювати на своїй землі. Все переживемо, все винесемо, самі збудуємо свою державу, переробимо економічне і духовне життя.
Слова з промови Леоніда Кравчука до першої річниці незалежності України можна вкласти в уста будь-якого українського президента. І теперішнього, і навіть позаминулого. Ці слова стали таким собі вічним рефреном, що звучить упродовж от уже майже 27 років. Водночас, ця промова є своєрідним стрижнем фільму Олександра Ігнатуші «Цвітіння кульбаб».
Режисер не раз визнавав, що його фільм досі не втрачає актуальності. Не так важливо, казав він про це із сумом чи з гордістю, але це не зайве лукавство. І коло, яким ходить Україна, наче розгублений Юрась Бронь, головний герой «Цвітіння» – коло, певне, нерозривне.
Ті самі міліціонери (вже поліцейські), які служать системі, а не громаді. Камазисти з Донбасу, які на привітання «Слава труду!» іронічно відповідають «Слава, слава…», та їдуть далі копати кар’єр на місці поховання загиблих під час Голодомору. Пам’ятник Котляревському в Полтаві, що зараз стоїть на перехресті вулиць, власне, Котляревського й Леніна (після декомунізації – героїв Небесної сотні). Монумент поразці шведів, як нагадування, що ми можемо зробити їх разом, але не дуже часто. П’яничка, який на день Перемоги (який тепер іде слідом за днем Пам’яті та примирення) глузує «Ми до Берліна дійшли, але ви дойдете до Вашингтона». Ветеран, який зовсім не п’є через поранення в Афганістані, а зараз – на іншій неоголошеній війні на сході. Несправедливість, яка наче сирість просочилася у шви напіврозвалених сільських хатин. І мешканці цих хатин, що втратили всякі ціннісні орієнтири.
З цих мазків складається такий собі ескіз картини «Перед Коліївщиною», бентежність якої буцімто проморгала радянська художня рада і пропустила у виробництво, але вже в 1992-му. Якщо тло картини вийшло в’язким, смішним і гірким, то Юрась на ньому – зворушливим. Він карикатура на крутих перців із перебудовчих бойовиків, а моментами – відчайдуха, яким позаздрили би персонажі Такесі Кітано. Закохується в латишку Лайму, везе її з села у місто, веде в ресторан, кружляє в танці, втілює просту мрію українського хлопа: бодай один день іншого, солодкого життя. З одного боку – сповненого куражем, з іншого – спокоєм та любов’ю. Далі саджає Лайму на рейс до Риги (через Москву), та врешті решт проводжає її літак сумним поглядом у небо.
Здається, ще до втечі з дівчиною доля Юрася була вирішена його найкращим другом – міліціонером, якому пізніше він не зможе навіть до ладу помститися. Насправді, доля Юрася вирішена ще під час його першої екранної втечі від загону міліції та військових (sic!), яка починається з падіння в яр, символічно відзнятого в рапіді оператором Вадимом Іллєнком. Наприкінці ж фільму головний герой із простреленою легенею відлітає в небо на вертольоті, ясно, що не за дівчиною. Система не звикла до того, що чиїсь мрії можуть збуватися. Вона готова розлущити у жорнах того, хто їй пручається. Так було тоді, чи не так є й зараз?
«Цвітіння кульбаб» – історія про свободу. Не лише про приватну, але й про свободу всього народу. Ту саму, з промови Кравчука. Свободу, з якої почалась незалежність України. І питання перед суспільством й досі стоїть таке: «Як позбутися примар минулого та почати врешті жити правдою?». Минуле тут не лише нещодавнє, тоталітарне, але й більш давнє – архаїчне, яке диктує ховати пращурів на городі коло хати.
Стрічка пролежала понад 20 років на полиці. Офіційна версія невиходу на широкий екран – розвал структури кінопрокату в 90-х. У 2016 році його презентували на Одеському кінофестивалі, пів року потому – показали на телеканалі 1+1 у програмі «Аргумент кіно», ще після – в Домі кіно на «Ретроспективному показі українських фільмів 1990-х років». Коли його можна буде ще раз побачити хоча б в обмеженому показі – невідомо. А шкода. Бо «Цвітіння кульбаб» – фільм, певною мірою, знаковий. Як і роботи фотографів харківської школи, арт-об’єкти художників «Паркомуни», пісні «Воплей Відоплясова», «Плачу Єремії» або менш популярної групи «Рутенія». І справа тут зовсім не в художній цінності. Справа в точності відбитку тієї епохи та в нагадуванні про рух по колу, яке нарешті має бути розірваним за всяку ціну.
