Документальна Україна: 20 стрічок доби Незалежності

Від української пасторалі до профспілкового хору

Минулого року ми вже збирали добірку фільмів, що так чи інакше відображали культурний розвиток України. Цьогоріч добірка не менш вагома. Останні роки в українському кінематографі помітні тенденції на збільшення якісної документалістики. І справа не в тому, що художнє кіно здає позиції (ба – як раз таки навпаки). Для режисерів все вагомішим стає саме фіксації життя сучасної України таким, яким воно є, без прикрас. І якщо раніше документалісти більше цікавилися розкриттям історичної правди минулого, нинішній час сам творить історію. Під пильне око режисерів потрапляє усе: від подій Революції Гідності та війни на сході до інтимних історій українського село або ж власних родичів. У нашому матеріалі найкращі документальні проєкти Сергія Лозниці, Надії Парфан, Аліси Коваленко, Аліни Горлової, Вадима Ількова, Романа Бондарчука, Володимира Тихого, Єлізавети Сміт, Сергія Буковського та багатьох інших українських режисерів, якими пишаємося.

Лук'ян Галкін:

Майдан

2014, реж. Сергій Лозниця

Відсторонений погляд і вміння оцінювати історизм величних подій поза їхньою емоційною складовою неабияк розлютили частину аудиторії «Майдану» Сергія Лозниці у 2014-му. Й справді, фільм, представлений на Каннському фестивалі, мало скидається на героїчну фреску, скоріш на холодне спостереження. Та у «Майдані» Лозниця робить дуже цінну річ – акцентує не тільки і не стільки на озброєному протистоянні, натомість фіксуючи багато осмисленої статики. В його фільмі бачимо не просто людей, які стоять на морозі або шукають собі якоїсь справи в імпровізованих польових таборах – бачимо усвідомлену присутність, що стає неабиякою силою, навіть коли не палає все навкруги. Ця ідея стала очевиднішою після виходу наступної документальної стрічки Лозниці, «Події», що була змонтована з архівних зйомок серпневого путчу 1991 року. Лозниця каже, що в «Події» бачимо право, яке спустили натовпу згори – і в цьому ж інтерв’ю зазначає, що в «Майдані» народ творить історії, є активними її суб’єктами. Кращого визначення годі й шукати.

Артур Сумароков:

Бранці

2014, реж. Володимир Тихий

У фільмі «Бранці» Володимира Тихого наскрізно лунає думка: «Не все так однозначно в цій ситуації». Ця неоднозначність та невизначеність вкупі з представленою в стрічці поліфонією суджень і спогадів про події Революції Гідності різко виділила кінороботу Володимира Тихого серед інших, що осмислюють хід подій на Майдані. Фільм не намагається встати на чиюсь сторону, кінець кінцем, це осмислення відбувається по гарячих слідах, коли місце старих ран і тих, що не зажили почали вже заміщати нові, ще більш фатальні. Людина – заручник великої історії, і чим більший трагічний досвід проживає країна, тим сильніше кожен громадянин усвідомлює себе її частиною. Саме про це йдеться в стрічці, фінал якої буквально дописує те, чого так, на жаль, і не відбулося в реальному житті з двома її головними героями.

Сергій Рафальський:

Хворісукалюди

2013, реж. Юрій Речинський

Напрочуд правдива повнометражна картина Юрія Речинського про нестерпне життя мешканців одеських нетрів, їхню боротьбу за існування та сприйняття у холодному світі. Стрічка з деградованим наративом була вирощена з короткометражки режисера з допомогою австрійських продюсерів. Завоювала фестивальні нагороди на двох континентах та відкрила автору шлях до роботи над фільмами в Європі. У контексті проблем бідності та захворюваності наркоманією в Україні, «Хворісукалюди» – більш ніж гостре висловлювання, навіть на той, умовно спокійний чи застійний, час для держави.

Юрій Самусенко:

Жива ватра

2015, реж. Остап Костюк

Про «Живу ватру» можна говорити хіба що на рівні символів, адже сюжетно вона не може запропонувати глядачу послідовного наративу. Втім, візуальна складова фільму Остапа Костюка настільки сильна, що може змагатися зі стрічками Теренса Маліка. Режисер супроводжує пастухів в Українських Карпатах, які щороку переживають за відмирання тутешніх традицій. Разом із ними ростуть внуки. Для них життя біля вогнища у полонинах вже звичайна справа, але світ змінюється і ці зміни можуть торкнутися їх. Премія «Золота дзиґа» за роботу композитора та оператора свідчать, що саме тактильні відчуття найгостріше проступають через плівку «Живої ватри». На жаль, це кіно рідко зустрінеш на кіноклубних показах. Втім, воно заслуговує якомога більшого екрану, щоб очі змогли увібрати всю красу карпатських гір.

Юрій Самусенко:

Головна роль

2016, реж. Сергій Буковський

Стрічка Сергія Буковського має нечувану для української документалістики межу з художнім. Режисер розповідає про свою матір, її побут, мрії та минулі перемоги з надзвичайною ніжністю. Однак йому постійно доводиться боротися з її акторськими забавками. То в камеру подивиться, то почне грати відчайдушну трагедію. Такий комічний прийом без наміру був по заслузі оцінений на Одеському міжнародному кінофестивалі – стрічка поїхала додому з нагородами за «Найкращий європейський документальний фільм» та найцікавішою – «Найкраща акторська робота». Ніна Антонова грає не просто матір чи саму себе, вона неначе створює цілий кіносвіт навколо своєї особистості. Досвідчений документаліст Сергій Буковський шукає обрамлення для цієї теми, але, по суті, йому це і не потрібно. «Головна роль» – це кіно із досконалим відчуттям міри, іронією та щирістю.

Артур Сумароков:

Все палає

2014, реж. Олександр Течинський, Олексій Солодунов, Дмитро Стойков

Режисерський дебют Олександра Течинського максимально занурює глядача в гущу протистояння під час Революції Гідності. Стрічка фіксує з прискіпливою зосередженістю як розриваються нитки мирного протесту, а гідність і національна самосвідомість домагається з кров’ю, потом, болем і сльозами. «Все палає» – потужне, важке кіно, яке неможливо просто «подивитися і забути». Прожити аж до останнього кадру – безсумнівно. І пам’ятати: про революцію, яка перестала бути безкровною; про загиблих, з яких почався відлік нової України; про країну, яка досі відвойовує своє право на незалежність.

Юрій Самусенко:

Присмерк

2014, реж. Валентин Васянович

Коли знімаєш документалку про українське село, існує ризик показати його не з найкращої сторони, навіть якщо маєш на це якусь інтенцію. У фільмі Васяновича на перший погляд теж не все добре. Село не здається розрухою чи вкрай покинутим, але баба Маруся та її син Сергій часто сваряться, пораються по господарству і ледве здужають потягнути на своїх хворобах купу роботи. Втім, і бабуся, і її син дуже зворушливо говорять з режисером про життя. Незважаючи на свої болячки, їм подобається сільська місцевість і вони щиро посміхаються на камеру, коли з ними відбуваються кумедні ситуації. Тож, «Присмерк» можна назвати першою українською пастораллю, яка захоплює своїми головними героями і навколишнім середовищем. До того ж, Васянович показує буденність жителів села надзвичайно близько. Якщо на кадрах збору трави на воза вам підсвідомо захочеться допомогти бабі Марусі, вітаємо, адже ви вже не глядач «Присмерку», а його співучасник.

Артур Сумароков:

Школа №3

2017, реж. Ґеорґ Жено, Єлизавета Сміт
У стрічці «Школа № 3» представлений погляд на війну з точки зору дітей, учнів цієї самої школи №3 в містечку Миколаївка Донецької області. Основа стрічки – п’єса «Миколаївка», що написана Ґеорґом Жено та Наталією Ворожбит. Головний акцент у фільмі робиться на історіях тринадцяти дітей, які на власні очі побачили війну і водночас подорослішали. Предметний світ стрічки гранично конкретний: тринадцять героїв, що показують найбільш важливі для себе речі, ще з того, зовсім мирного життя, діляться спогадами, пов’язаними з цими предметами і намагаються відрефлексувати нові, екстремальні для себе обставини життя. Втім, їх дорослішання римується з дорослішанням країни. «Школа № 3», щоб не розмінюватися на банальності, осмислює це самовизначення, настільки ж важливе, як і травматичне.

Артур Сумароков:

Явних проявів немає

2018, реж. Аліна Горлова

Серед сучасної української документалістики, яка осмислює військовий конфлікт на Донбасі, режисерська робота Аліни Горлової виділяється тим, що дає глядачеві повноцінно почути жіночий голос війни, без жодний прикрас та спрощень. Це тонке, деталізоване в психологічних деталях, кіно майстерно, без ознак маніпуляції глядачем, відрефлексує в кадрі всі прикмети ПТСР, висмикнуті з приватної історії. «Явних проявів немає» немов стає символом загальної травми нашої країни. Травми невиліковної, ще й тому, що в картині озвучується ще один ідеологічний конфлікт, окрім військово-політичного: конфлікт жіночої ідентичності та архаїчного світу, що чинить опір тому, щоб голос війни, голос армії був в тому числі і жіночим.

Анна Шакун:

10 секунд

2016, реж. Юлія Гонтарук

«24 січня 2015 року проросійські бойовики з реактивних систем залпового вогню «ГРАД» обстріляли житловий квартал «Східний» міста Маріуполь» – саме цими словами розпочинається стрічка Юлії Гонтарук «10 секунд». Саме ці секунди стануть переломними у житті сотні людей прикордонного міста. Хтось залишиться без житла та рідних, а хтось – зовсім втратить надію на світле майбутнє і пам’ять про минуле життя. Розповідаючи короткі історії людей, що пережили обстріл, режисерка ставить питання: «То чий же Маріуполь?». Втім, жителі містечка і самі не можуть визначитися. Кожен з них дивиться у свій бік.

«Коли я їхала, я хотіла говорити, що Маріуполь – це українське місто. Але там я зіштовхнулася з повністю іншою реальністю. У людей там каша в голові, вони не розуміють, що з ними трапилося, хто в цьому винен. Мені було дуже важливо розібратися все-таки, Маріуполь – це українське чи не українське місто? Потім я зрозуміла, що це взагалі не важливо. Кіно не про це, кіно про відчуття цих людей, коли за 10 секунд життя перевернулося і більше ніколи не буде таким, як раніше» – розповідає режисерка.

Один з героїв мовить, що дивно бачити поруч людей, які сміються та радіють життю, та тих, в кого години тому знищили все. Те саме, можна сказати й про цілу країну, яка рада була б вдавати, що війни немає.

Юрій Самусенко:

Історія зимового саду

2019, реж. Семен Мозговий

Кожні відвідини ВДНГ після цього фільму здаються чимось особливим, адже завжди хочеться віднайти павільйон, який став головним героєм фільму. Переможець DocuDays UA 2019 – це повнометражна подорож до будівлі, де триває боротьба із системою. Пані Вороніна доглядає за павільйоном мало не все своє життя, але настав час, коли його треба залишити. Режисер Семен Мозговий дивиться на цю ситуацію із сумом, що передається з екрану холодними статичними кадрами тракторів та пустинних провулків навколо будівлі. Однак, не все настільки трагічно. Вряди-годи його персонажі сміються та не вважають ситуацію кінцем світу. У такій інтонації здається і працює українська документалістика, щоб виокремити буденну скорботу і показати її під світлом оптимізму. «Історія зимового саду» – це чудовий приклад вдалого балансу, який тримається не на розвалинах павільйонів, але на людях, які ці розвалини тримають на собі, наче справжні Прометеї.

Артур Сумароков:

Гірчиця в садах

2017, реж. Пьотр Армяновський

Документалістика багатогранного Петра Армяновського зіткана з напівтонів, побутових подробиць, здавалося б, не завжди значущих слів. Матерія його кіно вітальна і настільки ж насичена тілесністю, як і перформанси, якими Петро Армяновській трансгресує навколишню дійсність з її політичним і соціальним абсурдом. Картина «Гірчиця в садах» вбудована в пласт документалістики про війну, але це той насправді рідкісний різновид на нашій кінотериторії, де гострота конфлікту на Донбасі безпосередньо проговорена, але не показана. Зрештою, суть стрічки укладена в тому числі й в самому поверненні головної героїні додому. Режисер обирає максимально адекватну інтонацію – детального, майже інтимного вдивляння в життя, прослуховування до слів і такого собі медитативного занурення в побут і буття, яке римується з життям і смертю, війною і миром. «Гірчиця в садах» об’єктивно виділяється своїм неквапливим темпом оповідання. Плин часу розчинений в спогляданні та усвідомленні Оленою зміну світу навколо неї, але немає в тому ні відчаю, ні тотальної безвиході.

Артур Сумароков:

Дельта

2017, реж. Олександр Течинський

Стрічка «Дельта» Олександра Течинського апелює у своєму медитативному наративі до чуттєвого сприйняття світу навколо. Мрії жителів дельти Дунаю про загадкову білугу є не такими вже нездійсненними, але є в них – в мові, в поглядах, навіть в тому ритмі їх існування – не завжди ясно виражений присмак екзистенціальної втечі і якогось ледачого томління життя, яке тече, неначе Дунай, без поспіху, з року в рік і зі століття в століття. Відносно цієї документальної філософської драми доречне визначення її як «магічного реалізму», на стику авторських прийомів Холліса Фремптона та Герца Франка. Мінімум претензійності – максимум концентрованого людського буття, просоченого нехитрим і в той самий час одухотвореним побутом. Політика і навіть сам час розчинені в прозорих водах дельти Дунаю, який фіксується Олександром Течинським відточеною, поетичною кіномовою.

Сергій Рафальский:

Українські шерифи

2016, реж. Роман Бондарчук

Перший повнометражний фільм Романа Бондарчука знімався протягом чотирьох років у селі Стара Збур’ївка, що на Херсонщині. Кожний гіркий та смішний епізод тут складається у своєрідний літопис українського півдня. Головні герої цього літопису – «шерифи» Віктор і Володя, яких не лякає взята відповідальність за свою рідну землю та за долю людей, що живуть поруч. Власне, їхня рідна земля – це ціла країна зі своїми правилами. І вони сіль цієї землі. Затиснуті між двох великих загрозливих реальностей: анексією Криму та війною на Донбасі, чоловіки намагаються впоратися з проблемами трохи менше: пияцтвом сільчан, дрібними крадіжками, фарбуванням пам’ятника або організацією свята. При цьому, не втрачаючи почуття гумору та жовто-синього прапора з передніх дверей службового «Москвича».

Юрій Самусенко:

Тато – мамин брат

2019, реж. Вадим Ільков

Історія Толіка, який вночі влаштовує перфоманси в клубах, вдень – на виставках, а вранці заварює чай своїй племінниці, розгортається навколо його особистості з космічною швидкістю. Деякі кадри могли б шокувати соціальні служби, але після перегляду складається єдина картина розуміння, що Толік несе на своїх кволих плечах надскладну ношу. Ільков не ламає четвертої стіни між собою та головними героями, але часом здається, ось-ось і вона впаде. Особливо цей прийом помітний у зустрічах із сестрою Толіка, у якої погіршується психічне здоров’я. Саме тому дядько став для маленької Каті не лише дядьком, але і батьком. Враховуючи славу Толіка, як лідера гурту «Людська подоба», це кіно можна читати і як злам між буденним та богемним. Якщо звикли дивитися на художників та співаків суто як на частину арт-тусовки, неодмінно перегляньте «Тато – мамин брат» і, можливо, це трохи змінить вашу думку.

Артур Сумароков:

Портрет на тлі гір

2019, реж. Максим Руденко

Фотографія – речовинний відтиск минулого, застигла фіксація часу і буття, зліпок людської пам’яті, що працює дуже вибірково або досить випадково. Своєю чергою випадково знайдені київськими художниками фотороботи гуцулки Параски Плитки-Горицвіт відкривають двері в минуле, аби можна було зрозуміти сьогодення.  Документальний фільм Максима Руденко «Портрет на тлі гір» – концентрована в своїй щільності на хвилину екранного часу кінопоезія, яка зачаровує неквапливістю і кіномовною виразністю. Матерія стрічки зіткана з усвідомлення своєї національної ідентичності й неминучого зв’язку часів, де в минулому і сьогоденні – важкі історичні травми і національні трагедії, а майбутнє не здається надто певним. І «Портрет на тлі гір» це портрет нації, ні більше ні менше.

Юрій Самусенко:

Херсонщина на Вулкані

2019, РЕЖ. ВЛАД ВАСИЛЬЧЕНКО ТА РОМАН БОНДАРЧУК

Це єдиний з нашого списку фільм навколо фільму (мова йде про «Вулкан» Романа Бондарчука). Влад Васильченко разом із командою поїхали до Берислава, щоб задокументувати портрети його жителів. Результат вийшов раптово приємним і для знімальної групи. Крім Алли Василівни, у місті є багато людей, які поодинці могли б винести на своїх плечах фільми про самих себе. Тому спостерігати за їхніми звичками та монологами вкрай цікаво. Берислав грає у порівнянні з ними меншу роль, але кожен говорить про нього з різною інтонацією. Комусь він здається ямою втрачених можливостей, хтось знаходить у ньому спадок поколінь. Ця мозаїка складає цілісне враження живого міста, яке завжди було на узбіччі траси до Херсона. І стрічка Васильченка та Бондарчука – це те узбіччя, на якому хочеться залишитися якомога довше.

Юрій Самусенко:

Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго

2019, РЕЖ. НАДІЯ ПАРФАН

Кіно, яке народжувалося, як стрічка про профспілковий хор, поступово виросло у дорослу розповідь про життя та роботу підприємства Івано-Франківськтеплокомуненерго. У цьому дорослішанні легко простежити всі теми, які хвилюють населення з обох боків: коли отримаємо дофінансування і коли прийде тепло у наші домівки? За словами режисерки Надії Парфан це мав би бути фільм про працівницю диспетчерської, але довелося відмовитися від цієї ідеї через онкологічне захворювання героїні. Наразі вона у стадії ремісії та знову повернулася на робоче місце. Цей маленький епізод поза кадром ілюструє загальну згуртованість профспілки. Вдень вони переживають стрес, а ввечері на репетиціях співають пісень, які єднають працівників у добрій справі. Трагікомічна картина чудово висміює політиків, іронізує над абсурдними ситуаціями та нагадує, що гра в солітер досі популярна.

Юрій Самусенко:

Домашні ігри

2018, реж. Аліса Коваленко

Навряд чи можна відшукати стрічку в Україні, яка зробила для жіночого футболу більше, ніж «Домашні ігри» Аліси Коваленко. Фільм простежує життя Аліни Шилової, яка втрачає матір і тепер змушена наглядати за молодшими братом та сестрою. Її домашнє життя сповнене світлої печалі, але вона жодного разу не показує слабину перед дітьми. Теж саме відбувається і на футбольному полі, де Аліна тримається професійних стандартів. Гра на двох полях змушує захоплюватися сміливістю Шилової щоразу, коли вона потрапляє у кадр. 

Серед українських документалістів важко знайти режисера, який би так майстерно та тепло вибудував відносини зі своєю героїнею. Та й Аліна – це безумовна героїня, адже вона наперекір обставинам перестрибує через всі перешкоди. Зазвичай про таких особистостей знімають вже художній фільм, але тим «Домашні ігри» й цінні, що все навколо справжнє і таки люди знаходяться поряд з нами.

Артур Сумароков:

Назви своє ім’я

2006, РЕЖ. Сергій Буковський

«Назви своє ім’я» знаменитого режисера-документаліста Сергія Буковського – по суті, наше українське «Шоа». Той великий фільм Клода Ланцманна при виразному аскетизмі режисури за рахунок тривалих інтерв’ю оголював весь жах Голокосту. От і Сергій Буковський обрав для своєї картини структуру оповідей безпосередніх учасників трагедії в Бабиному Яру. З історій окремих, особистих трагедій формується загальна картина геноциду в урочищі Бабин Яр: кожна нова розповідь буквально вибиває з-під ніг глядача почуття власної впевненості та безпеки. Події в Бабиному Яру, що здаються все-таки вже далекими, оживають, і на фізіологічному рівні починає відчуватися все, про що розповідають вцілілі. Фільм Буковського унікальний як кінодосвід тотального занурення в справжнісіньке пекло, при цьому картина вдало уникає практики реконструкції. Тільки мова, тільки історії, тільки дикий жах, що охоплює протягом фільму неодноразово.

бонус

Юрій Самусенко:

Російський дятел

2015, реж. Чед Грасія

«Російський дятел» потрапив у бонуси не лише за копродукцію (кілька фільмів вище створювалися за підтримки представників й інших країн), але й за одноосібний погляд американського режисера Чеда Грасії на важливу українську тему. Тим паче розслідування Чорнобильської трагедії зачіпає не менше, ніж кожна із вищезгаданих стрічок. Грасія знайшов сюжет, гідний фінчерівського «Зодіака». Молодий художник Федір Олександрович поєднує існування таємничого радіолокаційного об’єкта «Дуга» з вибухом четвертого енергоблоку на ЧАЄС у 1986 році. Поступово стає зрозуміло, що божевільна теорія художника таки може мати частку сенсу і персепція фильму зминюється. Спершу ми дивимось на головного героя, як поціновувача конспірологічних теорій, а зрештою – самі перетворюємось на такого. Грасія ні разу не перетворює події на фарс та надає такі аргументи, що після перегляду хочеться провести власне розслідування. А такі емоції у документалістиці важко підробити.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

останні матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: