Письменниця Дельфін перебуває в стані глибокої депресії. На одній з автограф-сесій до неї підходить загадкова дівчина, що згодом представилася відданою прихильницею книг Дельфін. Ім’я незнайомки – Елль (Elle), і це майже всі мізерні дані, які, тим не менш, не завадять Дельфін тісно подружитися з Елль, а потім і сильно про це пошкодувати.
Показаний у рамках позаконкурсної програми Каннського кінофестивалю, новий фільм Романа Полянського «Засновано на реальних подіях» став мало не головним кінорозчаруванням року, що минає. При перегляді цієї стрічки не покидає стійке відчуття, що вона запізнилася з виходом років так на двадцять. З одного боку, можна згадати нинішній тренд на ностальгію за минулим, однак «Засновано на реальних подіях» – це не метамодерністський кінотекст, що постулює нову щирість укупі з тугою за минулими часами. Це твір витканий із занадто очевидних банальностей, ба більше, які зняті немов режисером-аматором.
Втім, одна з безумовних причин посередності стрічки – однойменний роман Дельфін де Віган, що лежить в основі сценарію Олів’є Ассаяса. Книга де Віган не намагається здаватися чим-небудь більшим, аніж просто параноїдальним літературним трилером. При чому, попри заперечення автобіографічності твору, авторка все ж розповідає про саму себе і фантомне сприйняття реальності крізь процес створення творів. Проблема більшості бестселерів у їх посередності, і роман «Засновано на реальних подіях» в’язне в малозрозумілій авторській рефлексії, яка, перетворившись на фільм, стала ще більш нудною та одноманітною. У схожому за деякими сюжетними лініями фільмі Марини де Ван «Не озирайся» хоча б зміна ідентичності героїні була зіграна у стилістиці боді-горора, тоді як Полянський, взявшись за літературну банальність де Віган, покладається на психологічні портрети персонажів, які, тим не менш, теж не вражають.
Еммануель Сеньє та Єва Грін грають своїх героїнь, що називається, «на класі», але не більше. Грін у черговий раз приміряє на себе образ жінки-вамп, від якої вже на початку відчувається загроза. Звичайно ж, Грін не перетворює Елль у суцільний штамп, але в її фільмографії ця роль виглядає незначною. Еммануель Сеньє у свою чергу грає Дельфін не достатньо експресивно, тому справжнього акторського жіночого дуету, що існує в стані протиборства, не складається. Єва Грін краде всю увагу негативною харизмою своєї героїні, тоді як Дельфін має бляклий вигляд. Ані Ассайас, ані Полянський не використовують роман де Віган як плацдарм для авторських хитрощів, створюючи в результаті посереднє та зовсім необов’язкове для перегляду навіть їх відданими глядачами кіно.
Свого часу, у 80-90-х і навіть трохи в нульових, такого роду фільмів було занадто багато: від «Мізері» до «Руки, яка гойдає колиску», від «Незаконного вторгнення» до «Самотньої білої жінки». Тема тотальної одержимості та залежності однієї людини від іншої, зрештою, розкрита самим Полянським більш, ніж вичерпно в «Мешканцях» і «Огиді», які і сьогодні не втратили своєї кінематографічної цінності. Але у своєму новому фільмі режисер наступає на граблі усіх можливих жанрових штампів, створюючи максимально нудний і, що набагато гірше, передбачуваний фільм, будь-які сюжетні повороти якого знайомі практично всім.
