«Я думаю, тепер ми одні»: Solitude is bliss

Після апокаліпсису Пітера Дінклейджа може врятувати тільки Ель Фаннінг

Якщо у світі таки трапиться апокаліпсис, кінематографісти залишили нам чимало сценаріїв виживання після нього. Звісно, якщо життя після апокаліпсису взагалі можливе, адже людські істоти – тварини соціального характеру. Режисерка Рід Морано підтверджує це правило, водночас знаходячи зламану ланку соціуму.

Головний герой на ім’я Дел працював у бібліотеці до того, як люди почали вимирати у нього на очах, але рухатися в інші міста йому було некомфортно. Своє покликання Дел знайшов у постійному прибиранні будинків міста та захороненні тіл. І жив би Дейл чудово та в злагоді із собою, поки на горизонті не з’явилася дівчина із зовнішністю Ель Фаннінг.

Про Рід Морано чомусь не прийнято часто говорити, хоча 2018 міг би бути цілком її роком. Жінка-кінематографіст, яка ще й сама стає за камеру, аби контролювати знімальний процес. З таким реноме вона варта всіх обкладинок жіночих журналів. До роботи Морано теж ставиться відповідально. «Я думаю, тепер ми одні» вона знімала переважно вранці в маленьких містечках Гаверстроу та Гадсон-на-Гадсон біля Нью-Йорку, щоб відтворити ефект постапокаліпсису. Ефект вдався. І цьому сприяє не лише чудова, а подеколи геніальна операторська робота самої Морано. Зовнішність похмурого Пітера Дінклейджа, який звик порпатися із мийними засобами у пустих будинках, теж зіграла вагому роль на користь цього ефекту.

Режисерка проходить протягом фільму лише два рубежі, що змінюють сюжет догори дриґом. На першому чекпойнті з’являється розважлива дівчина Грейс. На другому рубежі Морано влаштовує свято соціалізації для головного героя. Розкривати всі сюжетні ходи та несподівані камео не будемо, але варто зауважити, що темп стрічки різко підвищується і, можливо, зіпсує враження повільної та послідовної рутини головного героя.

Кульмінація відбувається доволі кострубато, втрачаючи медитативний спосіб оповіді з початку фільму. Втім, поява персонажа Ель Фаннінг чудово прояснює всі деталі самотності Дела. Попри багатослівність, він впускає свою співмешканку до зони комфорту. Його цілком влаштовує самотність, тому Дел з легкістю відкидає будь-які зв’язки зі світом, який не приніс йому нічого. Для глядачів цей персонаж стане уособленням пісні Tame Impala «Solitude is bliss»:

Nothing else matters,
I don’t care what I miss
Company’s okay
Solitude is bliss

Щоправда, у такому тлумаченні нема запобіжника проти банальності висловлювання. «Я думаю, тепер ми одні» навіть при широких панорамних кадрах пустого міста складає враження вторинної сировини. Всі ідеї кілька разів просканувалися у фільмах «Місяць 2112», «Я – легенда» та «Марсіанин». Однак, стрічка Морано вирізняється від них сильнішим емоційним посилом. Дел не може жити самітником, коли нарешті знаходить бодай когось, хто ладен скласти йому компанію. Його розриває від бажання повернутися до кращого життя. Та від пророчих рядків Кевіна Паркера з пісні про самотність не втечеш: «Company’s okay», як власне і кіно Рід Морано.

I Think We're Alone Now
2018
режисерка: Рід Морано
жанр: драма
у головних ролях: Пітер Дінклейдж, Ель Феннінг

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: