Джалло (від італ. –  «жовтий») – бульварне чтиво в Італії із кричущо жовтими обкладинками, яке пачками видавало «Giallo Mondadori publishing house», спекулювало на різного роду людских страхах і в той же час давало те, що в мистецтві приваблює людей найбільше: секс і насильство. При цьому, джалло не обійшлося і без впливу так званих fumetti erotici, італійських коміксів із вкрай кінематографічним стилем, велика частина їхніх сюжетів спиралася саме на дешеве бульварне чтиво. По відношенню до кінематографа джалло-фільмами в Італії називали всі детективи і трилери, особливо американського виробництва, що виходили тоді на екрани.

Цю ж формулу ідеального видовищного глядацького кіно – Sex + Violence – підхопили на початку шістдесятих молоді італійські режисери, які надихалися, само собою, іноземною кінопродукцією: спершу Ріккардо Фреда, який зняв в 1957 році «Вампірів» – перший італійський післявоєнний фільм жахів, і Маріо Бава, яким трохи пізніше, в 1963 році була зрежисована картина «Дівчина, яка занадто багато знала» (очевидний кивок Хичкоку, само собою). Саме Маріо Бава є батьком жанру джалло в італійському жанровому кінематографі, жанру, який протягом 20 з гаком років був одним із найпривабливіших із точки зору глядацького інтересу не тільки в Італії, але і за кордоном, адже левова частка жанрового італійського кіно була експортною. Коло замкнулося: джалло, спочатку будучи симулякром найрозхожіших штампів американського кіно, але при цьому пропущене через сито європейських кінотрадицій, вплинуло на зародження слешерів у самих Штатах. Слешер – це в сутності джалло, очищене від візуальних та наративних вишукувань, і навіть найбільш близький до слешерів джалло «Торсо» режисера Серджіо Мартіно володіє набагато більшими художніми плюсами, ніж, наприклад, перша «П’ятниця 13-е». У той же час джалло в чималому ступені вплинуло на режисерську мову Брайана де Пальми і Пола Верґовена.