Третій та четвертий дні 8-го Київського тижня критики – це дві важливі українські прем’єри та нові роботи італійця Паоло Соррентіно і грекині Атени Рахель Цанґарі.
Кожен з цих фільмів пропонує дуже різні досвіди перегляду: від цілковитого занурення в окопну реальність сучасної війни до медитативної подорожі у шотландське селище XVII століття. Розповідаємо детальніше про побачені стрічки, які незабаром вийдуть в український прокат.
Алекс Малишенко:
Реал
Real, реж. Олег Сенцов
«Реал» Олега Сенцова – це відеозапис одного з боїв, де брав участь підрозділ режисера. Протягом 90 хвилин ми спостерігаємо за переговорами через рацію, що поступово відкривають перед нами картину операції та долі підрозділів і бійців, які знаходяться поза кадром.
«Реал» був знятий випадково: запис стартував, коли Сенцов перевіряв чи не загубив камеру. Ця незумисність дуже сподобалася би українському радянському авангардисту Дзизі Вертову, який мріяв захопити життя зненацька. Хоча, пан Вертов швидше за все не відмовився би від монтажу, чого «Реал» зумисно уникає.
Сам Сенцов каже, що «Реал» – це не фільм, і з цим складно не погодитися. Технічно, «Реал» значно ближчий до found footage (знайдених плівок) або радіоспектаклю. Водночас, картина пропонує насичений імерсивний досвід і миттєво переносить аудиторію зі затишної зали кінотеатру до окопної реальності.
Ця реальність не схожа на всі ті доки про війну з росією, які ми бачили раніше. Тут немає екшену, але є багато напруги. Фактично відсутні бойові дії, але значно більше розкрита рутина. «Реал» показує ту війну, яку військові називають робота і відверто розповідає цивільним до чого їм варто готуватися на фронті.
У рамках Київського тижня критики відбувся спеціальний показ десятого повнометражного фільму видатного італійця Паоло Соррентіно («Молодий/новий папа»). Прем’єра стрічки відбулася в основній програмі 77-го Каннського кінофестивалю, а в український прокат вона вийде вже взимку.
Як і в попередній картині, «Рука Бога», події розгортаються в рідному для режисера Неаполі. У 1950-му році тут народжується дівчинка, обдарована надзвичайною вродою. Їй дають ім’я Партенопа (перша велика роль Селеста Далла Порта) на честь міфічної сирени, яка за легендою подарувала назву місту (перша назва Неаполя – Партенопея). Однак чи достатньо самої вроди, щоби прожити щасливе життя?
Поки Партенопа шукатиме відповідь на це питання, вона зустріне вражаючу кількість колоритних героїв і героїнь, які впливають на неї: харизматичного письменника-алкоголіка (Ґері Олдмен – «Манк»), чутливого професора (Сільвіо Орландо – «Молодий папа»), спокусливого священника (Пеппе Ланцетта – «007: Спектр») та зіркову акторку на пенсії (Луїза Раньєрі – «Рука Бога»).
Соррентіно проводить нас довгим життєвим шляхом головної героїні, не забуваючи звертати на вузенькі вулички рідного міста. Його краса, завдяки теплому погляду автора, стає по-справжньому великою. І я не просто так натякаю на «Велику красу», одну з найуспішніших робіт режисера. Той фільм був одою кохання до Риму, з його історичною величчю та барочною розкішшю, у той час як «Партенопа» теж стає своєрідним любовним листом, але вже до надзвичайно контрастного та різнобарвного Неаполя.
Відчувається, що Соррентіно зі задоволенням згадує місто дитинства, але це не вберігає історію від відчуття самотності та туги за втраченою молодістю. Водночас, тут достатньо спостережень за людською природою та вміння бачити красу у житті, за які ми полюбили кіно режисера.
Андрій Стулій:
Партенопа
Parthenope, реж. Паоло Соррентіно
Алекс Малишенко:
Редакція
The editorial office, реж. Роман Бондарчук
Події «Редакції» відбуваються напередодні повномасштабного вторгнення на Херсонщині. Науковець природничого музею, Юра, стає свідком навмисного підпалу лісу. Бажання розповісти правду про лісові пожежі штовхає його до журналістської кар’єри у редакції місцевої газети. Однак замість чесних новин, Юра опиняється у вирі фейків і корупційних схем.
Світ «Редакції» такий же абсурдний як і наша реальність, яка слугує міцним фундаментом сценарію. Режисер використовує справжні історії та характери (багатьох персонажів і персонажок зіграли актори без професійної освіти) для того, щоб створити універсальний сюжет про те, як людина з чистими ідеалами намагається змінити суспільство. Вдасться це Юрі чи ні – найбільша інтрига фільму, яку ми не будемо розкривати у цьому міні-огляді.
Фільм майже повністю зняли на Херсонщині – у місці сили Романа Бондарчука. Від картини до картини він повертається до рідного регіону і щоразу йому вдається знайти там щось нове. За десять років режисер показав місцевих шерифів, оркестр, міражі, а відтепер – ще й редакцію локальної газети і бабака степового.
Втім, якою б особливою не була херсонська реальність, проблеми в ній – загальноукраїнські. І фільм пропонує нам спочатку посміятися над ними, а потім, після завершення сеансу, почати їх вирішувати.
Атена Рахель Цанґарі – грецька режисерка, сценаристка, продюсерка й акторка, одна із ключових представниць «химерної хвилі» грецького кінематографу. Вона грала невеличкі ролі у двох фільмах Річарда Лінклейтера, продюсувала ранні картини Йоргоса Лантімоса, заснувала фестиваль короткометражних фільмів і сама зняла вже четвертий повний метр.
«Жнива» – це екранізація номінованого на Букерівську премію однойменного роману Джима Крейса. Події відбуваються приблизно в XVII столітті в маленькому селищі посеред Шотландського високогір’я. Картограф, який несподівано прибув за бажанням місцевого лорда, дивні чужинці, що з’явилися біля озера, загадковий підпал – усі ці епізоди безповоротно порушують розмірене життя місцевих фермерів та стають початком чогось тривожного.
У стрічці, як і в оригінальному романі, зображені події, що мають певне історичне підґрунтя. Розповісти про них без спойлерів не вийде, але можна сказати, що наслідки саме цих подій згодом спричинили великий голод у Шотландії та Ірландії.
Використовуючи потужні візуальні образи, картина демонструє символічну зустріч старого з новим, традиційного з модернізованим. Це доволі похмура та в’язка історія з відсилками до Брейгеля про індустріалізацію, капіталізм, жахи колонізації та поступову втрату власної ідентичності.
Андрій Стулій:
Жнива
Harvest, реж. Атена Рахель Цанґарі
