Історичні травми, деколонізація та переживання окупації – таким темам були присвячені останні дні 8-го Київського тижня критики.
Протягом п’ятого та шостого днів показали фільми Брейді Корберта, Єгора Олесова, Романа Блажана і Ени Сендіяревич. Об’єднані дискурсом пам’яті, вони все ж дуже різні формально. Відрізняється і ступінь занурення режисерів в обрану тематику.
Детальніше про кожну стрічку – в нашому заключному щоденнику з 8-го Київського Тижня Критики.
Алекс Малишенко:
Донька
The Daughter, реж. Єгор Олесов
Єгор Олесов – досвідчений український продюсер за плечима якого «Мавка. Лісова пісня», «Сторожова застава» та інші касові проєкти. Під час повномасштабного вторгнення Олесов вирішив спробувати себе у режисурі і зняв фільм про окупацію росіянами Бучі – «Донька».
У центрі сюжету – 17-річна Ольга, яка має порушення слуху. Вона з батьком приїздить до Бучі, щоб забрати його нову сім’ю та вирушити на захід України. Та плану не судилося справдитися: доволі швидко будинок захоплюють російські окупанти.
Фільм «Донька» знятий довгими кадрами, які автори намагаються подати як однокадрову зйомку. Цей прийом підвищує напругу екранних подій і наближає нас до персонажки. Втім, як це інколи буває, технічна складова перетягнула на себе увагу команди, через що сюжет та гра акторів/акторок недопрацьовані.
За словами сценаристки Тамари Молоткової, «Донька» поєднує різні історії жителів/жительок Бучі, а швидше – концентрує їх. Тому жорстокість російських військових буде викручена на максимум, а всі події, які можуть відбутися з одним конкретним будинком – обов’язково відбудуться.
Чи допустима така умовність? Про це наразі ведуться дискусії, де досі не викристалізовується етика зображення російського вторгнення в національному ігровому кіно. Втім, навіть якщо з подієвим рядом можна змиритися, фільму все одно серйозно не вистачатиме попереджень про чутливий контент: бо гучні вибухи це те, що найменше турбуватиме вас під час перегляду.
Фільм, який зібрав ледь не всі можливі національні кінопремії в Нідерландах та був обраний представляти країну на «Оскарі». «Солодкі мрії» став другим повним метром для боснійки Ени Сендіяревич, яка вже понад 20 років живе в Амстердамі.
Стрічка переносить нас у 1900-й рік в Індонезію, яка тоді була колонією Нідерландів. Ян, власник цукрової фабрики, раптово помирає. Його дружина одразу ж викликає сина, аби той перейняв батьківський бізнес. У заповіті магнат дійсно залишив усе майно сину, але іншому – виявляється в нього був роман із місцевою служницею.
Візуальний ряд картини надзвичайно барвистий: яскраві інтер’єри колоніальних маєтків і насичені кольори місцевої природи. Натхненням для режисерки стали полотна французького художника-примітивіста Анрі Руссо. Цікаво, що сам Руссо ніколи не відвідував тих місць, які малював, тобто, фільм Сендіяревич свідомо демонструє уявлення європейців про життя в колоніях, а не те, яким воно було насправді.
«Солодкі мрії» цілком вписуються в сучасний тренд антиколоніальних фільмів. Своєю проблематикою та безкомпромісністю фіналу він перегукується зі «Жнивами» Атени Рахель Цанґарі, а певний дуалізм протагоністки, яка знаходиться ніби на межі світів корінного народу та колонізаторів, нагадує нещодавній кінодебют чилійця Феліпе Гальвеса «Поселенці».
Андрій Стулій:
Солодкі мрії
Sweet dreams, реж. Ена Сендіяревич
Андрій Стулій:
День як день
The basement, реж. Роман Блажан
У центрі повнометражного дебюту Романа Блажана («Вхід через балкон») невеличке село Ягідне, що на Чернігівщині. У березні 2022-го воно опинилося під російською окупацією, а місцеві жителі були змушені ховатись у шкільному підвалі. 369 людей, серед яких 77 дітей, провели в тісному й задушливому приміщенні цілих 27 днів.
Одна з мешканок, припускаючи, що ніхто з них не виживе, почала вести щоденник аби люди дізнатися про жахи, що відбувалися у підвалі. Саме цей щоденник, озвучений голосом авторки, стає наративною основою стрічки.
Втім, фільмування здійснювалось уже через рік після страшних подій, тому камера намагається зафіксувати не саму трагедію, а поступовий процес зцілення людей, їх спроби жити далі та відновлюватися попри весь біль.
Картина дарує надію на загоєння ран, які отримав кожен/кожна з нас. Це підкреслюється навіть на візуальному рівні – Роман Блажан намагається звернути глядацьку увагу на зелень рослин, які оживають після найсильніших пошкоджень, на маленьких тваринок, що стають розрадою для своїх власників, та на сонячне проміння, яке пробивається крізь найгустіше гілля дерев.
Фільм, який отримав «Срібного лева» за Найкращу режисерську роботу Венеційського кінофестивалю, був показаний у Києві в той же день, коли вийшов його перший офіційний тизер-трейлер.
Перед нами історія життя угорсько-єврейського архітектора Ласло Тота (Едрієн Броуді – «Піаніст»), який тікаючи від Голокосту опинився в Америці. Це історія його становлення в новому світі, його відносин із суспільством та його шляху до мрії – будівництва масштабних будівель у стилі бруталізму.
Американець Брейді Корбет («Vox Lux») обрав доволі цікаву форму для свого висловлювання. Це монументальне, майже 4-годинне кінополотно, яке повністю адаптовано під формат VistaVision, який був популярним у 1950-х. Стрічка має пролог, епілог, два основних акти й навіть антракт між ними, під час якого на екрані залишається сімейна фотографія протагоніста, а таймер веде зворотній відлік до продовження історії.
Щодо змісту самого висловлювання – тут поєднуються теми сіонізму та антисемітизму, американської мрії та капіталізму, післявоєнних травм та міграційних процесів, а також сутності мистецтва і відносин художника із замовником. Навіть для такого великого хронометражу цього виявляється забагато, адже жодна з проблем не розкривається належним чином, залишаючи враження поверховості та недомовленості.
Фільм парадоксальним чином суперечить ідеям архітектурного стилю, який сповідує протагоніст. Бруталізм віддає перевагу змісту над формою, його сутність у використанні простих, але функціональних, геометричних конструкцій із неприкрашеного бетону. Брейді Корбет, навпаки, намагається максимально оздобити свій проєкт різними деталями, як-то антракт або стилізовані титри, що йдуть по діагоналі екрану. На жаль, за цим надлишково-синефільским фасадом ховається доволі проста історія, яка не відрізняється особливою глибиною чи оригінальністю.
Андрій Стулій:
Бруталіст
The brutalist, реж. Брейді Корбет
