Iз 12 жовтня по грудень цього року Docudays вирушить у тур трьома великими європейськими столицями, де буде представлений проект «See Ukraine: Пустий постамент». Цей проект не буде вичерпаний тільки кінематографом: він включає в себе також сучасне українське мистецтво. Саме такою і повинна бути культурна дипломатія, особливо коли її насправді бракує у європейському культурному полі.
Мадрид, Мюнхен, Париж – ці три західноєвропейські столиці обрані для презентації проекту правозахисного документального кінофестивалю Docudays «Пошуки ідентичності». При цьому лише тільки показами актуального українського документального кіно проект не обмежується, і в тісному зв’язку з фільмами плануються виставки діячів сучасного українського мистецтва і масштабний дискусійний майданчик. На багатьох рівнях «Пошуки ідентичності» дадуть більш широке розуміння нинішнього українського культурного, політичного і соціального контексту західноєвропейської аудиторії.
Ідея «See Ukraine» полягає у тому, що ми розповідаємо іноземній аудиторії про сьогодення країни за допомогою документалістики. Власне, цього року ми жанрово розширили програму і додали виставку сучасного мистецтва, яка візуально і змістовно збагачує проект: у свою експозицію Олександр Михед, запрошенний арт-куратор, включив різні роботи українських митців, які теж у той чи інший спосіб фіксують реальність і переосмислюють її. Важливо, що всі складові проекту – виставка, кінопрограма, публічна дискусія – мають спільну концепцію, адже, на мій погляд, нам вдалося знайти єдиний образ, який відображає той стан, в якому зараз знаходиться країна. Отже, свою концепцію ми означили як «Пустий постамент». Якщо коротко, це про ситуацію, коли старі монументи вже повалені, а нові ще не зведені. Це також про посттравматичний режим існування, у якому зараз знаходиться суспільство і, власне, не має можливості оговтатися, бо мусить виробити політику пам’яті і не дозволити старій системі нашвидкоруч оновити гардероб. Саме тому серед героїв фільмів немає величних історичних особистостей і подій. Ми розповідаємо про звичайних людей, що і є головним двигуном сучасної української історії. Ми уважно розглядаємо їх з усіх сторін: і героїчних, і не дуже. Бо у житті немає білого і чорного. Реальність – у відтінках. Примітно, що у кожному із трьох міст також буде показаний фільм, що досліджує схід України і з критичної дистанції розповідає про феномен Донбасу. Власне, торкнемося ми і болісної теми міграції, бо для мене особисто «Dixie Land» Романа Бондарчука – це історія, яка демонструє, як талановиті молоді музиканти змушені спочатку їхати з провінції у столицю, а потім – в інші країни, бо освіта і культура реформуються в України по залишковому принципу. Ну і звісно, ми пишаємося тим фактом, що всі фільми будуть представлені авторами та авторками, а іноземні глядачі зможуть особисто з ними поспілкуватися. Зрештою, обговорення документальних фільмів – не менш важливий і захопливий процес
Втім, хочеться і більш детально приділити увагу тим шести фільмів, які братимуть участь в кінопрограмі.
Dixie Land
реж. Роман Бондарчук
Лірична, вибудована на кіномовних півтонах документальна картина Романа Бондарчука, розповідає про Семена Ривкіна і його дитячий оркестр Dixie Land. Ривкін воістину культова особистість не тільки для Херсона, а й, мабуть, для всієї України. Фільм «Dixie Land» близько знайомить глядача з колективом оркестру: коли Семен Ривкін був ще живий і вже після його смерті. Кожен показ цього фільму в Херсоні був по-справжньому знаковим, адже «Dixie Land» для всіх учасників оркестру був більше, ніж творчим колективом.
Какофонія Донбасу
реж. Ігор Мінаєв
Коли «Симфонія Донбасу» перетворилася на «Какофонію Донбасу». Режисер Ігор Мінаєв у своїй документальній картині деміфологізує Донбас, розкриваючи нутряну сутність такого поняття як «донецькі». Тло свого оповідання про Донецьк Мінаєв зшиває клаптями архівних матеріалів і спеціально підготовлених інтерв’ю, таким чином створюючи більш глибокий портрет регіону, із усіма його суперечностями.
Дельта
реж. Олександр Течинський
Вона і війна
реж. Марія Кондакова
Фільм, що розповідає про трьох жінок, які беруть участь в АТО, за замовчуванням не може не бути поза політичним контекстом. Марія Кондакова, постановниця стрічки, крізь призму трьох своїх головних героїнь, не багато, не мало – створює портрет сучасної України, і це не стільки Батьківщина або Мати, скільки Амазонка, що люто захищає себе від зовнішньої агресії і внутрішньої недовіри. Потужне по впливу феміністське кіно, що б’є по самих хворих точках сучасного українського суспільства.
Домашні ігри
реж. Аліса Коваленко
Ще одне яскраве феміністське кіновисловлювання, тепер стисле до меж невеликого українського міста, у якому існує жіноча футбольна команда. Втім, це складне, в емоційному плані, кіно фокусується в першу чергу на проблемі головної героїні стрічки Аліни: спорт чи сім’я. І вибір із цих двох складових із легкістю проектується на долі сотень тисяч інших українських дівчат і жінок із маленьких міст і навіть мегаполісів, вимушених часом обирати між самореалізацією і побутом сімейного життя та родинних зобов’язань.
Явних проявів немає
реж. Аліна Горлова
Для документального кінематографа Аліни Горлової характерне нервове оповідання, укупі із виснажливим психологізмом занурення в життя тих, про кого вона зазвичай знімає. Її нова стрічка – це кіно вже психотерапевтичного ефекту, у якому героїня фільму намагається заново вбудувати себе в мирне життя. Однак існування поза війною виявляється болісно непростим.
