Наприкінці року онлайн вийшло 10 коротких метрів з 20-ї едиції фестивалю Docudays UA. Ці фільми не стільки про підсумки року, скільки про відтінки тепла й тверезе нагадування: рано чи пізно всім нам доведеться залишити оазу.
Розповідаємо про кожний фільм, який до 31 грудня 2023 року можна подивитися на DOCUSPACE. Від картин-учасниць конкурсу DOCU/КОРОТКО до «Оази», яка увішла у шорт-лист «Оскару».
«Оаза»
Oasis
реж. Жюстін Мартін
«Оаза» – ідеальний feel good movie. Тут йдеться про близнюків Рафаеля та Ремі, один із яких має інвалідність, але це не впливає на стосунки братів. Вони дуже близькі і проводять майже весь час разом. Щоправда, те літо на природі, яке нам показують, може виявитися для них останнім літом спільного дитинства.
Стрічка не говорить напряму про інклюзію, але показує яким може бути світ, якщо прийняти інакшість іншого. І хоча на цю «оазу» насуваються темні хмари дорослішання, закарбовані тут щасливі моменти залишаться вічним нагадуванням про можливу утопію. Що, ймовірно, й зачепило кіноакадеміків, які включили стрічку в шорт-лист «Оскара».
Ірландська версія «Живої ватри» фіксує літні канікули хлопчика Кіана на заході від узбережжя Ірландії. Його тягне грати у футбол з друзями, але водночас захоплює оволодіння фермерської професії, якої навчає дідусь.
За свої 30 хвилин стрічка встигає нам показати дуже багато. Це і ніжно-грубі стосунки онука та дідуся і позначити розрив, який між ними існує. Це і розмова про тяглість традицій та їх зникнення у сучасному світі. Це й історія хлопця, який має вирішити яким буде його майбутнє – під тиском дорослих.
«Вівчар» утворює ідеальну пару з «Оазою» і також вхоплює це відчуття літа, після якого все стане інакше.
«Вівчар»
Ramboy
реж. Маттіас Жуло, Люсьєн Ру
«прокидаючись у тиші»
waking up in silence
реж. Міла Жлуктенко, Даніель Асаді Фаезі
Один з головних українських фестивальних хітів 2023-го року спостерігає за вимушено переміщеними українськими дітьми в Німеччині. Їх оселили у колишніх казармах Вермахту, які хоч-не-хоч, а самою своєю атмосферою нагадують про війну, від якої герої та героїні втекли у нібито безтурботне літо.
Міла Жлуктенко та Даніель Асаді Фаезі стають органічною частиною цього герметичного світу, де переплітаються ігри та турботи, пов’язані з повномасштабним вторгненням. А сонячне світло, яке часто заливає кадр, лише відтіняє тезу про те, що найбільші драми відбуваються у найприємніших умовах.
Микита Гірня – кларнетист з Чернігова, який пережив вторгнення росіян у рідному місті. Велика війна також забрала у нього потяг до музики, а його колеги-музиканти й учні та учениці роз’їхалися по світу. Пройдені випробування підштовхнули Микиту стати волонтером, але триматися йому допомагає давнє хобі – традиційне китайське чаювання.
Максим Лукашов наносить на кінематографічну мапу України Чернігів, де зруйновані будівлі відтіняють світлі та добрі люди. Фактично це притча з буддистським присмаком про переродження та пошук власного Я на тлі травматичних випробувань, коли бажана тиша може бути заміщена лише забутим звуком музики.
«Друге дихання»
реж. Максим Лукашов
Ptitsa
реж. Аліна Максименко
Аліна Максименко показує життя двох жінок в одному будинку, які майже не взаємодіють між собою. Одна – навчає музиці онлайн, а інша – займається мистецтвом. Кожній комфортно у своєму приватному просторі. В якийсь момент їх поєднує історія загиблої доньки подруги, яка принесе великі зміни й у їхнє життя.
Ptitsa – це екзистенційний ковідний фільм, який мовчить про найважливіші речі. Наповнений феномелогічними тезами про неможливість зрозуміти іншого, він також намічає місточки, якими можна досягти цього взаєморозуміння. Пост-ефектом картини є бажання подзвонити близькій людині. І це той випадок, коли варто піддатися імпульсу.
Микита Гірня – кларнетист з Чернігова, який пережив вторгнення росіян у рідному місті. Велика війна також забрала у нього потяг до музики, а його колеги-музиканти й учні та учениці роз’їхалися по світу. Пройдені випробування підштовхнули Микиту стати волонтером, але триматися йому допомагає давнє хобі – традиційне китайське чаювання.
Максим Лукашов наносить на кінематографічну мапу України Чернігів, де зруйновані будівлі відтіняють світлі та добрі люди. Фактично це притча з буддистським присмаком про переродження та пошук власного Я на тлі травматичних випробувань, коли бажана тиша може бути заміщена лише забутим звуком музики.
«Ліс, ліс»
реж. Марія Стоянова
«Під крилом ночі»
реж. Леся Дяк
«Під крилом ночі» – ще одна історія дитини, яка покинули свою домівку внаслідок війни. Відчуття дому в неї підтримують щоденні дзвінки тата, а мати, яка завжди поруч, допомагає прийняти нову реальність, яка поки що складається лише з гніву та апатії.
Леся Дяк дуже ніжно ставиться до своїх героїнь, які перебувають у крихкому і вразливому стані. Їх довіра – найголовніша чеснота фільму, який мимоволі вводить нас у родинне коло з його переживаннями, страхами за близьких і надією, що зустріч з ними обов’язково відбудеться.
Майже документальна трагікомедія про внутрішніх переселенців/переселенок з Харкова, які знайшли притулок у музеї-садибі народно-побутового ужитку «Омелькова хата» в селі Козубівка Полтавської області.
Щоб прогодувати себе гості з Харкова змушені працювати на городі. І те, що видавалося на початку як найкращий спосіб уникнути голоду, перетворюється на важку боротьбу з сільськими реаліями, до яких містяни виявилися неготовими.
«Гості з Харкова» вхоплює тренд про неадаптованість сучасних містян до екстремальних викликів («Ілюзія безпеки», «Рятуйся хто може!»), який виринає в американських стрічках останнього часу. Галина Лавринець так само знаходить в абсурдній ситуації комічне, але, водночас, не висміює своїх героїв та героїнь. Ба більше, у теплі, з яким вона їх показує відчувається величезна емпатія. Яка, на жаль, не викопає город замість харків’ян та харків’янок.
«Гості з Харкова»
реж. Галина Лаврінець
«Наша робо сім’я»
реж. Анастасія Тиха
Терапевтична історія про те, як хобі може допомогти тримати ментальне здоров’я у порядку. Ми занурюємося у світ хлопця Микити та його батьків, які залишили свій дім у Вугледарі, але продовжують займатися улюбленою справою – робототехнікою та програмуванням. На новому місці вони активні як ніколи, адже попереду – Всесвітня олімпіада роботів.
Фільм Анастасії Тихої знаходить кінематографічність у програмуванні та перетворює хаотичні рухи роботів мало не у документальну версію «Трансформерів». Але всі ці «спецефекти» миттєво тьмяніють перед тим внутрішнім вогнем, який живить родину, що може втратити домівку, але не самих себе.
Фільм-спостереження за харківським метрополітеном, який на 89 днів став прихистком для цивільних. Люди тут влаштовують свій побут, піклуються одне про одного і тварин, а випадкові події, як-от втеча кота, стають для них цілими пригодами, які відволікають від вибухів, що стали нормою на поверхні.
Павло Дорогой документує унікальний епізод повномасштабного вторгнення, але не забуває за явищем і людей, які викликають в автора емпатію. Видно, що режисер сам родом з Харкова і показане глибоко відгукується йому. І це відчуття ми проживаємо разом із ним.
«89 днів»
реж. Павло Дорогой
Матеріал створено за інформаційного партнерства з
