Сім смертних гріхів та чеснот Інгмара Бергмана

Гнів «Причастя» та чистота «Усмішок літньої ночі»

100 років тому народився один із найважливіших і найталановитіших режисерів історії кіно – Інгмар Бергман. Народився він в сім’ї вкрай консервативній – його батько був лютеранським пастором. Діти в родині постійно піддавалися різним покаранням, в тому числі тілесним. Як пізніше скаже сам режисер, всі його фільми – це подорожі в минуле, в дитинство. Саме звідти він черпає натхнення, саме завдяки бажанню зрозуміти і змиритися з життєвими протиріччями він, певно, і став згодом режисером.

Якраз протиріччями і було наповнене життя Бергмана. Син священика, Інгмар згодом став атеїстом, що не заважало йому постійно розмірковувати на тему релігії і бога в своїх фільмах. Насадження віри і лицемірство церковних догм в юнацтві зробило з нього войовничого і невіруючого чоловіка від мистецтва, який завдяки своїй агресивній «відсутності віри» справляє парадоксальне враження набожної. При перегляді фільмів шведського режисера і ознайомленні з його біографією тему смертних гріхів в його житті і творчості стає неможливо ігнорувати. П’ять дружин, дев’ять дітей, між ними – величезна кількість коханок і диких романів, про які Бергман сам розповів у своїй автобіографії «Латерна Магіка». Людина з неможливим характером, вимогливий і жорстокий, Бергман відштовхував багатьох своїх колег.

Проте іронії і самокритики Бергману було вдосталь, аби розуміти власне становище. Тому і виділяється його особливе вміння хірургічно препарувати людські пороки, приховані за товстими шарами брехні, посмішок і порожніх слів. З кого краще (і чесніше) почати, як не з себе? Розуміючи і знаючи власні вади та скоєні гріхи, Бергман використовував своє життя як лекало для фільмів. Хоч його і оточували колишні дружини, коханки, друзі і вороги, блискучий дар спостерігача і оповідача, а також вроджена харизма були зброєю, завдяки якій капітулювали всі оточуючі його люди.

Тож пропонуємо розглянути з двох сторін 7 видатних фільмів Інгмара Бергмана – з боку гріха і з боку чесноти.

Артур Сумароков

Час вовка

1968, Vargtimmen

Гординя

Гординя і зайва самозакоханість є тими рисами характеру, без яких практично не можна уявити собі жодного представника богеми. Втім, часом буває важко не піддатися гордині, коли буквально всі навколо розсипаються в компліментах про геніальність того чи іншого художника, режисера, актора тощо. Хоча набагато частіше трапляється так, що геній за життя лишається невизнаним, піддаючи себе і інших тортурами своїм талантом, який, здається, нікому й не потрібен. І навіть коли цей талант дійсно є, сумно усвідомлювати вірність фрази, що хороший художник – це, перш за все, мертвий художник.

У «Часі вовка» художник Юхан Борг зазнає радикальну внутрішню трансформацію: від людини, на яку спрямовуються стріли чужого самолюбства, до божевільного, чиїми вчинками починає керувати бажання відігратися. Адже Юхан стає зручним хлопчиком для биття для людей, що знаходяться набагато вище нього за соціальним статусом, щоб незабаром самому направити всю свою агресію і незадоволення на дружину Альму. Саме гординя, самовпевненість і самолюбство керують ним протягом обтяжливого роману з моделлю Веронікою. Саме гординя не дозволяє Юхану довгий час визнати помилковість своїх вчинків, які так чи інакше приводять його на шлях самодеструктивної рефлексії. І саме гординя не дозволяє Юхану дати своїй дружині Альмі трохи більше свободи і повітря в тій задушливій газовій камері, на яку він перетворив їхнє спільне життя перед смертю.

Смиренність

У 1971 році Інгмар Бергман в інтерв’ю заявив: «Складність цієї картини в тому, що я не міг зрозуміти, про кого вона. Якби я робив її з точки зору Альми, вона вийшла б дуже цікавою. Але я робив її неправильно. Після того, як фільм був закінчений, я намагався розгорнути його під її точку зору, ми навіть перезняли кілька сцен, але було вже надто пізно. Бачити, як божевільна людина стає більш божевільною – нудно. Було б більш цікаво побачити як абсолютно здорова жінка божеволіє, оскільки любить безумця, за якого вийшла заміж. Вона вступає в його світ ірреального, і це їй заважає. Раптово вона відчуває себе загубленою. Я зрозумів все це тільки коли картина була вже завершена». Альма є повною протилежністю свого чоловіка, примирення з собою і навколишнім світом для якого трапляється лише в останній момент, перед смертю. Втім, Юхан смиренно зносить всі приниження, які йому завдають загадкові господарі замку. Можливо, сам Юхан сприймає такого роду смирення як гостру потребу в каятті через тотальний злам самого себе в покарання за всі гріхи.

Тоді як Альма – це героїня, в якій Бергманом максимально втілено християнське смирення, без жодних підтекстів. Альма – моральний камертон всього фільму, Марія Магдалена в затхлому просторі, населеному одними лише Юдами Іскаріотами. І хоч Юхан проживає не менше випробувань, саме Альма у виконанні Лів Ульман врівноважує часом близькі до істерики інтонації фільму, чия трансгресивна візуальна мова протиставлена стрічці «Сором», що вийшла у тому ж 1968 році.

Оксана Грушанська

Сцени з подружнього життя

1973, Scener ur ett äktenskap

Щедрість

Камерна стрічка Інгмара Бергмана «Сцени з подружнього життя» стараннями критиків отримала статус хрестоматії сімейного життя. «У Маріан блакитні очі, що світяться добротою. З нестримною лагідністю вона дивиться на свого чоловіка Йогансена. Здається, їм не терпиться, щоб я пішла і вони залишились разом у своєму затишному гніздечку», – так цю пару бачить журналістка популярного жіночого журналу. Такими їх бачать всі оточуючі – смиренна, лагідна Маріан та вірний Йогансен, якому нічого не вартує оплачувати рахунки у ресторані під час спільних дружніх обідів, купувати найдорожчі місця у театрі та дарувати дружині сукні. От тільки його щедрість аж ніяк не ознака отримання задоволення від життя, чи прагнення віддячити іншим. Це радше спосіб відкупу від разючого почуття провини за нелюбов. Так, те що виглядає як щедрість – виявляється замаскованим розчаруванням у собі самому, та, згодом, таким собі «податком на обман». Головний герой, який з легкістю розплачувався грошима, виявляється справжнім скнарою, коли валютою стає щирість.

Жадібність

Ревнощі, пристрасні обійми, шалений апетит, метушливість у рухах, голосний сміх – Бергман вкладає у своїх героїв жадібність до життя, до насолоди один одним, та спершу він проводить їх крізь довгий коридор холодного відчуження. Коли замінником взаєморозуміння стає байдужість, а відсутність любові компенсується зручністю та смиренністю.

З Маріан та Йогансеном – ідеальними у своїх завчених сценах подружнього життя – контрастує подружня пара їх друзів – Петер та фру Пальм. Вони жадібно п’ють алкоголь (за який все одно розрахується Йогансен), голосно сперечаються, та не приховують, що єдина річ, яка їх пов’язує – це рахунок у швейцарському банку. Власне, через нього вони досі разом. «Я шалено хочу з ним розлучитися, але переживаю що це негативно вплине на наш спільний бізнес», – говорить фру Пальм під час спільного обіду. Та їм легко симпатизувати, бо за цим вибухом нищівної агресії зчитується й пристрасність, з якою ця пара проживає спільне життя.

Стрічка сповнена крупними планами, а звуковий супровід – це лише голоси героїв, їхні голосні видихи, глибокі вдихи, та голос будинку, у якому живе пара – гуркіт дверей, дзеленчання посуду, стукіт взуття. Інгмар Бергман спостерігає за чоловіком та жінкою з жадібністю дослідника; а потім показує їх глядачу – у цій щедрості йому немає рівних.

Віталій Герасименко

Усмішки літньої ночі

1955, Sommarnattens leende

Блуд

Складно повірити, що фільмом-проривом для Інгмара Бергмана виявилася легковажна романтична комедія-водевіль, яка виграла в 1956 році в Каннах особливий приз за «найкращий поетичний гумор». За натхненням до цього твору шведському режисерові довелося опуститися на саме дно – 15 попередніх його фільмів були переважно серйозними драмами, два з яких вщент провалилися в прокаті. Кінокомпанія, на яку працював Бергман, дала йому останній шанс, а в разі провалу з легкістю б звільнила його. Грошей немає, здоров’я підводить (в той час Бергману здавалося, що він помирає від раку), одна з чергових любовних інтриг закінчена, а шлюб з прекрасною дружиною практично розпався. Бергман поїхав відпочити до Швейцарії і вирішив обрати між двох альтернатив: вбити себе або написати «Усмішки літньої ночі». А що ще залишається робити людині в глибокій депресії, як не написати еротичну комедію?

Блуд в «Усмішках літньої ночі» схожий на легке літнє повітря, яке інтоксикує всіх з однаковою силою. Бергман – справжній експерт у хтивості зі своїми численними дружинами, романами і коханками – створив комедію мало не з математичними пропорціями. Сеттінг: 4 жінки і 4 чоловіка, але на початку фільму кожна жінка перебуває у стосунках з негодящим для неї чоловіком. Жінки влаштовують спритну гру, де кожній має воздатися. У центрі всього Дезіре Армфельд – відома акторка, яка хоче повернути свого старого коханця Фредріка (він, в свою чергу, одружений на 19-річній незайманій Анні, яка, в свою чергу, таємно любить юного сина Фредріка, який вчиться на теології і якого терзають постійні спонукання до гріха).

Втім, заплутаний сюжет і несподіваний гумор по-бергманівськи розважає – принаймні, з одного боку. З іншого ж, вражає спритність бергманівських героїнь, які «рідко дивляться на чоловіків з естетичної точки зору». Вони миряться з їх інфантильністю, з блудливими бажаннями, яким вони завжди керуються. Дійові особи-чоловіки в «Усмішках літньої ночі» – переважно буржуа з химерними вусами, моноклями, трубками і гострими язиками. Їхній блуд, здається, виходить більше від нудьги, від самої можливості дозволити собі бути блудливим. Чоловічі амбіції, гордість і гідність для жінок лише знаряддя, за допомогою яких чоловіками можна легко маніпулювати. Словами Фредріка, «жінки ставляться до сексу не так серйозно як ми, інакше людство вже вимерло б». А людство, тоді дякуючи жінкам, живе і процвітає.

Чистота

Чи має чиста і щира любов сліди блуду? Складно придумати історію кращу, ніж щирість молодої закоханої пари, яка зізнається у своїх почуттях у світлу літню ніч. Син Фредріка – Генрік – нещасливий, а батько на проблеми сина реагує лише гіркою іронією. Муки гріховного світу для Генріка нестерпні, він заплутаний і принижений. «Якщо твій світ сповнений гріха, то я хочу грішити», – волає він до Бога. І в момент, коли юнак готовий повіситися, дивом він опиняється віч-на віч з юною дружиною свого батька – чистою і цнотливою Анною, яка занадто хороша для такого старого пройдисвіта Фредріка. Їхній мезальянс підкреслюється мотивацією Фредріка, який зізнається, що одружився на Анні через те, що вона «мила». І Фредріку-батькові доведеться стерпіти приниження від сина, але чого не зробиш заради власної дитини й чистого почуття, яке доступно небагатьом?

З іншого боку, є служниця Петра – клубок сексуальної енергії, щира і життєрадісна дівчина, з якою Генрік вперше переспав (цей досвід його навіть трохи травмував). У другій частині фільму, в будинку Армфельд, Петра зустрічає більш досвідченого, але такого ж простого, як і вона, слугу Фріда. Їхні «любовні забавки» не такі витончені і мудрі, як у інших персонажів (Фрід щупає м’які частини Петри, бігає за нею, або обіймає її на сіннику), але їхня чиста простота і добродушність викликають тільки захоплення, особливо – після дотепних сутичок буржуа. Фрід виявляється «трохи» поетом, він розповідає Петрі про три усмішки літньої ночі. Перша – для молодих і закоханих (Анна та Генрік). Друга посмішка – для таких як Петра і Фрід, для смішних людей, недалеких і незграбних. Третя посмішка – для сумних і знедолених, для загублених душ, одиноких і наляканих (для всіх нас, глядачів).

Юрій Самусенко

Сунична галявина

1957, Smultronstället

Заздрість

Ідея для фільму з’явилася у Бергмана, коли він повертався у рідне місто Уппсала та уявив, яким би був його будинок, якщо дитинство не закінчилося. Насправді, «Сунична галявина» зі шведської перекладається і як улюблене місце, або місце, в яке завжди хочеться повертатися. Цей термін добряче пасує сюжету стрічки, в якому старенький лікар Ісак Борг їде на автомобілі до Лунда і зупиняється в такому місті – сунична галявина поряд з його будинком дитинства. Звідки ж тут взятися такому почуттю, як заздрість? По дорозі Ісак підвозить компанію молодих людей, сповнених енергії та запалу. Вони постійно наштовхують його зробити щось незвичайне, але стариган повністю застряг у своєму егоїзмі та зоні комфорту. Однак, він таки вельми заздрить їхній молодості.

Інгмар Бергман написав короткий сценарій, знаходячись у лікарні, в яку потрапив через проблеми з травленням та стресом. І, по суті, «Сунична галявина» – це повернення режисера до улюбленої теми смерті. Головний герой бачить свій фінал уві сні та не може ніяк забути його, а тут ще й на задньому сидінні молодь, яка дратує старого своєю хуліганською поведінкою. Та, однак, це був би не Бергман, якщо він би не зміг поступово привести свого героя від заздрості до доброзичливості.

Доброзичливість

Завдяки улюбленому прийому режисера – ретроспекції – Ісак поступово розуміє, що не може залишатися у минулому. Він погано ставився до оточуючих і весь час думав лише про себе. Звісно, першим кроком до доброзичливості стала його допомога молодим людям, які теж хотіли доїхати до Лунда. Наприкінці старий лікар по-справжньому дізнається цінність своєї свободи та відганяє свої негативні емоції подалі. Існує ще один вимір доброзичливості у фільмі, адже Бергман запросив на головну роль свого вчителя Віктора Шестрема – засновника класичної шведської школи кіно, тому такий вчинок – це свого роду акт поваги до старшого кінематографіста. Праця Бергмана відзначилася сповна. У 1958 році режисер отримав «Золотого ведмедя» на Берлінале, а через 2 роки сценарну номінацію на «Оскар». «Сунична галявина» скидається на кіносон, у якому переплітаються навіть не один чи два гріхи або чесноти Бергмана. Стрічка з любов’ю увібрала улюблене від режисера, який писав у своїх мемуарах: «Правда полягає в тому, що я завжди живу в дитинстві».

Богдан Стрільчик

Фанні і Александр

1982, Fanny och Alexander

Нестриманість

Одна із головних стрічок шведського режисера однозначно зачіпає питання нестриманості і поміркованості, особливо якщо ви вирішили переглянути режисерську 5-годинну версію і не відволікатись на реальний світ. Замість камерного почерку режисера (героїв у мінімальних для розгортання конфлікту умовах, ідеальних і строгих, як Helvetica) глядач спостерігає за буйними фарбами, декораціями та сюжетними гілками. Інгман Бергман не стримує себе ні в чому, співаючи кінематографічну «лебедину пісню».

Звісно, акумулює нестриманість у фільмі 1982 року сам Александр. Він, майже як класичний екзистенційний герой, бунтує увесь час: лається на похоронах батька, вигадує про себе історії та нікого не слухає. Бергман ставить знак рівності між нестриманістю як гріхом та творчістю, поміщаючи останній ресурс у максимально аскетичні умови. Конфлікт нестриманості та поміркованості розгортається радше як сутичка свободи і цензури, а не як двобій християнського гріха та чесноти.

Порочний Александр торжествує: Deus ex Machina у ролі Ісаака визволяє дітей з полону аскетизму і свято Різдва на початку фільму переростає у Великдень, возвеличуючи нестриманість як повноту життя і розуміння.

Поміркованість

Поміщена у єпископському будинку холодна і брудна стриманість та аскеза обростає негативом у бергманівському кінематографі: замість піднесеної чистоти та поміркованості, глядач у образі Едварда отримує щуроподібного персонажа – маніпулятора і диктатора. Протестантський дух режисера наче бореться сам із собою у «Фанні і Александр», протиставляючи християнству творчість у площині чесноти та гріха, позбавляючи першу будь-якого метафізичного значення.

Тільки театр та свято протистоять всуціль поміркованим діалогам та поглядам єпископської свити: абсолютно позбавлений волі Едвард не врівноважує життя, а постійно поміщає і себе, і Емілі з дітьми у прокрустове ложе реальності. Остання у фільмі Бергмана не просто програє: агонізуючи у вогні зникає християнська поміркованість, залишаючи у полі зору глядачів лише святковість та творчу нестриманість, яка просвічує усю драматургію «Фанні і Александра», наче у магічному ліхтарі дитячої кімнати.

Назрін Гусейнзаде

Причастя

1963, Nattvardsgästerna

Гнів

Після виходу на екрани широкого резонансу стрічка не отримала, не враховуючи тільки схвального кивка від вірного шанувальника – Андрія Тарковського. А Кебі Ларетай, тогочасна дружина Бергмана, видала своєрідний комплімент: «шедевр, але нудний шедевр».

«Причастя» умовно прийнято зараховувати до релігійної трилогії режисера, разом з «Мовчанням» та «Крізь темне скло». Роль пастора маленького сільського приходу Томаса Еріксона блискуче грає Гуннар Б’єрнстранд, а прізвище героя скоріше натякає на самого Бергмана, сина Еріка Бергмана – смиренного священика і домашнього тирана.

Відносини з батьком визначили ставлення режисера до релігії, тому не дивно, що церква його сповнена гротеску: у пастора температура, у Христа на вівтарі відбито пальці, кантор грає гімни, деколи поглядаючи на годинник, парафіяни позіхають і діловито згортаються геть після закінчення служби, а «Євангеліє – відмінне снодійне».

На перший погляд – типова трагедія про втрату віри. Але згодом Бергман виводить свого героя на чисту воду: пастора долає не крамольна думка про «мовчання Бога» у звичному для глядача метафізичному значенні – претензії священника куди більш егоїстичні. Тут швидше віддає занудним характером немолодого чоловіка і примітивною його образою на долю (його бог допустив смерть дружини).

Віра для Еріксона – зручне виправдання для нестерпного характеру, а за ширмою статного Б’єрнстранда – ображена беззахисна людина, що ховається за релігією, аби не бачити людей. «Ніколи не розбирався в людській натурі, він лише дивився на неї, бо був затуманений», – шепоче голос резонера перед останнім причастям.

Лагідність

На противагу гніву пастора виступає інша, не менш патологічна, сила – любов Марти, колишньої коханки Еріксона. Інгрід Тулін вдається майже на тваринному рівні зобразити стихійне безсилля жіночої самовіддачі. Вона давно остогидла йому своєю турботою і настирливістю, втім саме він – сенс її існування. З одного боку, Марта – типова «погана мати», з іншого, в своєму листі-монолозі вона добровільно і остаточно знімає з себе шар жіночої гордості і показної незалежності. Відтепер вона покірна, підвладна, та задоволена роллю «слухача пасторальних виливів».

Важливо, що Бергман не цинічний атеїст – герої його неприкаяні, і у своїй неприкаяності жалісно-незграбні. В кінці фільму Марта стягує руки в молитві, бо жадає знайти істину і повірити в неї. Так фільм віддзеркалює ніцшеанське «бог помер» – заява, всупереч загальному розумінню, не стільки урочиста, скільки відчайдушна.

Єдиний промінь світла в цій темряві зневіри Бергман вбачає в любові до ближнього (як не парадоксально), а вустами Марти звучить така необхідна оптимістична віра режисера в те, що людство ще здатне на «ніжність один до одного».

Віталій Герасименко

Осіння соната

1978, Höstsonaten

Лінь

У 1976 році Інгмар Бергман відправився в добровільне вигнання з рідної Швеції в зв’язку зі звинуваченнями в несплаті податків. Звинувачення через кілька років зняли, втім за час у вигнанні за кордоном Бергман зняв кілька фільмів, серед яких й «Осіння соната» – стрічка, сповнена гнівом, розчаруванням і травматичними спогадами – безумовно, найцікавіша його робота кінця 70-х років. Вперше тут об’єдналися два Бергмани – Інгрід і Інгмар – а до них додалася постійна акторка, муза і колишня коханка режисера Лів Ульманн (їхня спільна донька теж мала роль у фільмі). Дві виконавиці зіграли, відповідно, мати і доньку, які довгий час не бачилися і чиї відносини просякнуті образами, злістю, гнівом і численними втратами. Для деяких, сім’я – це автономний механізм, вічний двигун, який і працює-то практично без палива. Лінь робити внесок в найважливіші відносини зруйнувала багато сімей, в тому числі і родину героїні Бергман. Талановита піаністка, вона практично ніколи не бувала вдома. Вона кинула чоловіка і маленьку дочку, яку згодом бачила вкрай рідко. Напевно вона щиро вважала, що дає доньці все, матеріально забезпечує і піклується про неї. Ну і що з того, що вона зайнята? Завдяки її кар’єрі і статусу її ім’я запам’ятають назавжди, а діти вже дорослі і самі можуть про себе подбати. Лінь героїні Бергман знищила все найцінніше, а особливо – сакральний зв’язок між матір’ю та донькою. Багато хто скаже, що навіть перед смертю не пізно покаятися в своїх помилках, але коли ціною нелюбові стала вічна порожнеча – чорна діра на місці серця й душі – складно бути справедливим навіть до найрідніших на світі людей.

Старанність

Мати завдала болю доньці. Дочка завдала болю матері. Порядок нанесення болю і моральних каліцтв заплутаний до неможливості. Багато часу пройшло, й вже як донька, так і мати не молоді. Здається, що донька не набагато молодша за свою матір, а в чомусь може і старше. Біль, яку вона зазнала від втрати свого сина досі лунає з глибини її серця. Пам’ять, на яку обидві жінки покладаються в своїх сварках, все більше підводить, змінює і трансформує спогади колишніх років. «Осіння соната» показує нам один день і одну довгу і наповнену сльозами і криками ніч – мати і донька зустрічаються після довгої розлуки, і запалений нерв їхньої невмілої і болючої любові, надривається. Незважаючи на образи, вони з вражаючою старанністю продовжують розбирати і згадувати найпотаємніші і глибоко заховані спогади, думки, дії. Здається, ніби вони ненавидять і зневажають один одного, але навіщо тоді стільки зусиль? Мати, після довгого та насиченого подіями життя повертається туди, де насправді ніколи і не була – в обіймах своєї люблячої доньки. Донька вперше розповідає матері хоч щось – та була завжди надто зайнята, щоб вислухати свою дитину – і розповідь швидко перетворюється на крик і сльози. Занадто багато накопичилося та занадто пізно розкрилося. Але старанність, з якою мати і донька намагаються склеїти розбиту на тисячу частин долю, викликає одночасно сум і захоплення.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: