Новий виток війни зупинив кінопроцеси в Україні, але це не зачепило зйомок документальних фільмів. Попри небезпеку для життя, брак фінансування та інші проблеми, багато документалістів та документалісток знімають матеріал із перших днів вторгнення.
У серії розмов «Документаліст(к)и війни» ми покажемо їхній вклад та говоритимемо про персональні досвіди фільмування під час масштабного протистояння.
Героєм першої розмови став Костянтин Кляцкін – учасник об’єднання кінематографістів «Вавилон’13», а також засновник студії DocNoteFilms. Кляцкін – режисер фільму «Крим, як це було», трьох сезонів документального серіалу про ветеранський бізнес «Крутий заміс», понад 20 короткометражних фільмів для youtube-каналу BABYLON’13 тощо.
Ми поговорили з Костянтином Кляцкіним про те, чому зараз важливо робити фільми швидко, працювати навіть за браком грошей та наскільки документаліст(ка) має право ризикувати власним життям.
Як і чому ти почав знімати війну?
Коли я прокинувся під вибухи, стало зрозуміло – те, чого ми боялися, те, в що ми не хотіли вірити, все-таки відбулося. Ми [з сім’єю] на кінець другого дня виїхали під Київ, у Підгірці.
Поруч, під Васильковом, збивали десантників, постійно відбувалося щось, але в Підгірцях було нормально. І буквально в той же момент у нас (Мається на увазі об’єднання документалістів «Вавилон’13» – Moviegram) уже зробили першу монтажну історію. Називалася вона Ukraine remain strong
Це було дуже важливо. Ми всі дивилися тонни відео в телеграмі, але це відео дало поштовх розумінню, що зараз, навіть у цих умовах, можна і потрібно рефлексувати.
Так я почав, по-перше, закликати колег-режисерів монтувати всю цю історію, по-друге, сам почав це робити. Виявилося, що на це є запит за кордоном, бо там узагалі не розуміють, що в нас відбувається. Відео, так чи інакше, дивляться, але інколи з дивних джерел.
Потім стало зрозуміло, які вже є критично проблемні регіони, й у Львові утворився осередок «Вавилон’13». Тому коли я розібрався з безпекою своєї сім’ї, поїхав у Львів, де зрозумів, наскільки багато історій.
Показово, що медіа почали звертатися до «Вавилон’13» як до об’єднання, що зарекомендувало себе ще з Майдану, до якого є довіра. Це прикольно, бо це можливість щось розказувати й мати відгук.
Якщо ти вже зачепив цю тему, яка для тебе першочергова аудиторія: внутрішня чи закордонна?
За родом своєї діяльності останні сім років я знімаю для нашої аудиторії. Це можна назвати глядацьким фільмом. Але я завжди намагався робити доступні зрозумілі історії, що може подивитися з однаковим рівнем емпатії, як кіногурман, так і глядач телебачення.
«Вавилон’13» і ти зокрема робите свої відео доволі швидко. Чому важливо працювати саме в такому темпі?
Думаю, кожен може особисто відповісти. Наприклад, є думка мого колеги, що зараз у світі коротка форма більш споживацька, ніж велика.
Я радше вбачаю певну традицію, бо все, що знімалося на Майдані й майже все, що є на каналі «Вавилон’13» про Майдан, було викладено тоді ж. Це була рефлексія тут і зараз.
Наприклад, той же Лозниця зробив свій «Майдан» – це був погляд людини з готелю «Україна». Це не був погляд людини, яка включена. І можна говорити, що це важливо й класно – там, із холодним носом робити якісь історії, але «Вавилон» це радше про пристрасть, про чесність, але чесність тут і зараз.
Якби я зараз монтував щось таке, що знімав у 2014 чи 2015 роках, то змонтував би це зовсім інакше. І це теж прикольно, бо я дивлюся на те, як мислив, коли ми будували на монтажі історії, і бачу певний відбиток часу. Тому історії з Майдану якраз просякнуті Майданом, вони не абстрактні, а з відчуттям моменту.
Згодом воно все набирає ваги не тільки в плані переглядів, а ще і якоїсь суспільної цінності. Бо багато хто знімав той самий Майдан, ми бачили багато колег, які бігали з камерами – але важко зрозуміти вже, куди воно все пішло й де цей матеріал лежить. А «Вавилон’13» є.
Історії з Майдану якраз просякнуті Майданом, вони не абстрактні, а з відчуттям моменту
Які зараз сюжети, на твою думку, найактуальніші? Бо, з одного боку, мені здається, всі хочуть жорсткої правди, explicit контенту про злочини, а з іншого, війна це не лише про жесть. Багато відбувається абсолютно простих речей. Є люди, які, наприклад, не зробили нічого героїчного, що не робить їх нецікавими.
Мені здається, що зараз історії цікаві абсолютно всі, питання лиш в тому, як на них дивитися. Зрозуміло, що коли починається широкомасштабна війна насамперед усі погляди йдуть на військових, на волонтерів, на біженців. Це зрозуміло, бо це на поверхні.
Але моє переконання, що ми воюємо не просто за свою територію, а за те, щоби зберегти наш культурний код. Тобто, ми воюємо зокрема за культуру.
Багато в чому для мене це зрозуміло ще з часів Майдану, бо тоді було просто, було чорне й біле, був Майдан – були антимайдан і влада. І все, що пов’язане з Майданом, породжувало нереальну кількість творчості – знімалися фільми, малювалися картини, придумувалися пісні, з’являлися меми, – був сплеск всього і всюди. А там, де були антимайдан і провладна двіжуха, все що вони могли породжувати – це кальку на отой сплеск культури, який відбувався на Майдані.
У нас культура за ці роки зробила феноменальний злет і йде далі. Зараз ми хочемо зробити проєкт про митців під час війни, бо це стає дедалі більш актуальним. Час іде, у людей закінчуються гроші, ресурси. Перший шок відійшов, і ми хочемо зрозуміти, яке місце митця у воєнній державі, бо так, ми воюємо зокрема за нашу культуру, за те, щоби зберегти її та зберегти можливість творити та творити саме український культурний продукт.
Це те, що ми маємо охопити. Ми теж маємо слідкувати за процесами, що з нами відбувається, як ми трансформуємося. Зрозуміло, що все для перемоги, все для фронту, все для передку, але як же все інше? А це все інше настільки широке, що охоплює всі сфери.
Наприклад, у мене друг у Києві, він у травматології працює. Весь цей час вони обслуговували саме цивільних і попри все просто робили свою роботу. Це фантастика. У них біля лікарні будують барикади, їжаки, блокпости, прилітає вже поруч, а вони однаково їздять на виклики, бо десь жінці погано стало, хтось зламав ногу. І так куди не глянь, будь-яка сфера.
Це до питання: «А чим людина може допомогти державі, коли йде по всім фронтам війна?». Або робити те, що вона вміє, або переорієнтуватися. Я вважаю, що не може бути пасивності в цей момент. І, може, є сенс зробити історію про пасивних людей, але навіщо? Мине час – пасивні люди зникнуть, активні залишаться, і про них варто розповідати історії.
А наскільки зараз складно знімати?
Те, з чим я зіштовхнувся, це, по-перше, вартість переїздів. Типу, якщо десь вписуватися ще можна, то бензин ніхто за тебе не оплатить. Якщо в тебе є заощадження, це класно, можеш знімати. Якщо немає – або кредит, або шукай, – тут два варіанти.
По-друге – зараз усі підозрілі й дуже «бдят». Ми просто йшли у Старокостянтинові вулицею, в нас дві жінки майже вчепилися й не відпускали. Все погрожували то поліцією, то викликом військових. Думаю, якби вони могли, то нас би обшукали. Це тривало, поки місцеві волонтери не сказали: «Та чого ви вчепилися, це ж наші, знімають тут». І вони такі: «Точно?». І ми: «Точно».
Це насправді скрізь. Особливо, що далі на захід, то більше такого відбувається. Через те, що не ведуться бойові дії, цією підозрілістю просякнуте все. Всі підозрюють всіх. Ходять легенди про переселенців, які вандалять житло людей. Може, воно і є, але всі сприймають підозріло тепер будь-кого, хто не з їхньої місцини.
По-третє, дуже смішно, але чомусь усі вважають, що людина з професійною камерою більше диверсант, ніж та, хто просто ходить з мобільним телефоном. Це такий парадокс, на неї чомусь люди агряться, а не на того, хто просто може пройти повз і тихенько щось підзняти. І це інколи доходить до абсурду й такого рівня фарсу, коли ти шкодуєш, що в це вв’язався, і нічого не хочеться вже знімати.
А проте, я для себе відпрацював таку схему: зараз оптимально знімати своїх друзів і знайомих. Тих, хто на 100% тобі довіряє. Тоді не треба переконувати людину, що ти гідний довіри, що не викладеш це сьогодні кудись, що ти не телебачення, й у тебе трошки глибші цілі – хочеш записати цей момент в історії. І це такий виклик часу, його треба пройти, але він трошки звужує мій вибір тем.
Об’єктивно є складнощі, але що ближче до фронту, то все завжди легше. Якось так історично склалося. Ще коли ми у 2014-му їздили на Донбас, у Донецькій області було легко проходити контроль, а в Харківській області були найжорсткіші представники, тоді ще, мабуть, міліції, а може вже й поліції, не знаю. Щойно ти трошки від фронту від’їжджаєш, одразу купа всього навалюється: формальностей, дозволів.
Мине час – пасивні люди зникнуть, активні залишаться, і про них варто розповідати історії
У тебе має бути певна мотивація, щоби знімати кіно за свої гроші – їжа, квартира, пальне – це все витрати. А як себе забезпечувати?
Питання грошей проблемне. Я подався на допомогу від Docudays UA, які підтримали грошима на пальне. Є в них розуміння, що для того, щоби знімати, потрібно якось пересуватися. Була допомога від Emergency filmmakers in need – я подався і там теж допомогли.
Узагалі так вийшло, що ми (DocNoteFilms – продакшн з виробництва документальних фільмів – Moviegram) перед війною повномасштабною якраз заходили в новий проект і в мене особисті кошти були майже на нулі, ще й кредит.
24 числа ми мали їхати в Маріуполь знімати про цивільне протистояння 2014 року. Наступна точка була Харків. Але прокинувшися 24-го ми зрозуміли, що, мабуть, ми таки нікуди не поїдемо.
А ідея була в тому, що коли ми вже в знімання зайдемо, то трошки зайдуть кошти на знімальний період і можна буде жити. Думаю, багато в кого так було, що на зиму залишилися без цієї «прослоєчки», адже кіносфера завмирає взимку, тому важко.
Усі наші проєкти й плани, які були на цей рік заплановані, вони просто втратили свою актуальність й відповідно фінансування. Тож зараз, щоб існувати – це хіба якісь закордонні штуки.
Але це не значить, що не треба знімати, навпаки це спонукає знімати якомога більше, навіть якщо немає змоги кудись виїжджати від того місця, де ти зараз. Треба принаймні щось тут і зараз робити. Просто не стояти. У мене в монтажі вісім історій, які я зняв за цей час, хочу їх закінчити й далі знову рухатися з реалізацією майбутніх ідей.
Чи реально зараз знімати фронтові історії? Я знаю, що у тебе таких немає, та й у «Вавилон’13» є лише окремі відео.
Вважаю, що зараз знімати на фронті категорично не можна. Змінилася війна, вона стала активною й небезпечною для всіх. Твоя присутність в підрозділі просто відтягує його сили на те, щоби тебе «вести», охороняти тощо.
Єдина форма зйомок саме бойових дій – це тільки якщо військові самі щось знімають, або якщо ти сам військовий. Наприклад, мій колега так їздив із підрозділом і місяць знімав. Врешті, прилетіла міна й він зараз на реабілітації після поранення. Скажімо так, його поранення – це не той рівень ефективності, який міг би бути, якби він залишався в строю, але не на передку, а десь в тилу і знімав би ті ж історії. Знову ж таки, це моя думка.
Потрапити зараз на фронт офіційно можна тільки в складі делегацій, це означає, що тебе водять умовно безпечними точками, і зняти фронтову історію в тебе не вийде. Якщо ти з кимось домовляєшся, тоді це насправді ризик, і є випадки – багато смертей, поранені.
Звісно, дивлячися в кого які завдання. Я впевнений, що хтось зараз зі своїми побратимами спокійно собі бігає, знімає десь на передку, а кіно ми побачимо далеко згодом. Але це просто ризик, який не потрібен зараз.
Усі наші проєкти й плани, які були на цей рік заплановані, вони просто втратили свою актуальність й відповідно фінансування
І водночас історії з Маріуполя, які знімав Євген Малолєтка та Мстислав Чернов допомогли привернути увагу до ситуації в місті.
Сто відсотків. Я ж не кажу не знімати. Просто творча одиниця, якщо вона самобутня, вона більш корисна, якщо жива і в строю, ніж коли ризикнула і їй не пощастило.
Коли ми їздили на передок у 2014-2015 роках, може, я був ще молодший, а, може, не вважав себе такою одиницею яка може приносити десь користь. У мене тоді була така, дуже дивна штука, ну типу, вб’ють та й вб’ють. І це мені допомагало залазити в такі діри, куди б я зараз не заліз.
Коли ми вже на територію донецького аеропорту заїхали, в мене один раз щось йокнуло, а потім, ну окей, працюємо, знімаємо, йде історія, наш герой ходить, класно. Хоча ми жили на метеостанції й там прямо зі стелі стирчала 120 міна і треба було пригинатися, коли заходиш, щоб не вдаритися в неї.
Думаю, зараз теж є багато людей, які так знімають. Просто наскільки воно зараз виправдано так ризикувати, я от просто не можу сказати. Я бачу, що нашим військовим дуже важко, і якщо ти будеш заважати військовим – ти точно не маєш бути на фронті. Я в цьому переконаний.
Коротше, це дуже комплексне питання. Безумовно, знімати треба. Просто є інші форми. Можна збирати відео в телеграмі, наприклад, якщо ти не продаєш це відео, а робиш з нього якусь свою рефлексію. Або як нам скидали азовці відео. Ми подивилися, побачили, як це можна подати, намагалися свою частку внести. Або зараз мені надіслав один оператор з передової матеріал. Я дивлюся, що з нього можна зробити, бо це трошки не наша історія, але ми можемо її зробити нашою.
Скажи, що межує з етичним питанням, що не варто знімати під час війни?
Не знаю, тут етичні питання взагалі складні й вони завжди були. Чи можна знімати мертвих, яких зносили з Інститутської, чи ні? Врешті, вийшла сильна коротка історія на «Вавилон’13», де якраз були вбиті. Вона просто шокувала тоді.
Але коли я на Донбас їздив, бачив залишки тіл батальйону «Восток», які кілька тижнів лежали при плюсовій температурі й це були вже пакети здуті. Я вирішив це не знімати, бо який у цьому сенс? Так, ці люди прийшли вбивати, але я не мав у собі сили зняти. Якщо ж я відчую, що я маю це зняти, я це зніму. Питання в тому, як я це все переживу, яким я після цього вийду, як я це далі використаю.
Є ще конкретні речі. Однозначно не можна знімати військових і переміщення «без згоди», – це така дуже важливо. Якщо військовий розуміє, що він робить і контролює ситуацію, то чому ні, я не бачу в цьому проблеми. Бо якщо прям забороняти, то це шлях до цензури, взагалі брєд трошки незрозумілий. Але треба голову включати й не знімати позиції, розміщення, горизонт, якісь географічні прив’язки.
Але це все вже не про етику більше, а про якісь здорові обмеження воєнного часу.
Це обмеження, надиктовані теперішнім моментом. Ти можеш насправді все записувати, питання в тому, що деякі речі не варто до кінця війни викладати. Бо людина може помилятися, людина може бути в емоції, вона може сказати щось, про що навіть до кінця війни сто разів сама передумає, змінить свою думку. Тоді це буде неактуальна інформація.
Я таку одну історію, думаю, запишу, бо в людини є чітке позиціонування щодо ситуації в Бучі. Мені хочеться її записати, бо він озвучив все, що думає і це дуже важливо, але глобально, мабуть, не на часі.
Він прямо говорив: те, що я не приїхав «за гарячими слідами» дозволяє зараз глибше вивчити історію буччан та більш чесно й не так травматично з ними поговорити. Бо свою чорну справу ЗМІ зробили ще в перший тиждень після звільнення. І люди багато говорили на камери, але там зовсім не їхні історії хотіли почути. І тут приїхали ми. Довелося знову переконувати людей поговорити, але вже по-іншому. Чесно та ґрунтовно. А найголовніше – з рефлексією (тобто, осмисленням) пережитого.
Світлини надані Костянтином Кляцкіним
Не забувайте донатити фонд Повернись живим.
За бажання можна підтримати нашу редакцію: 5375 4141 1184 1051.
