Сучасне українське кіно продовжує осмислювати досвід травми військовою агресією, втім, не завжди однаково добре хоча б із точки зору глядацької привабливості. Показовим у цьому плані є оглушливий касовий провал фільму «Позивний Бандерас», що спочатку не вимагав того рівня рефлексії, яка, наприклад, була потрібна для військової драми «Кіборги» за сценарієм Наталії Ворожбит. Однак, якщо абсолютно глядацький по духу «Позивний «Бандерас» не витримав конкуренції з ще більш легковажними вітчизняними стрічками в прокатній сітці, то ще на травневій прем’єрі в Каннах фільму «Донбас» Сергія Лозниці до нього була прикута увага всієї європейської кінопреси.
Лозниця, який стабільно випускає по два фільми на рік, у своїх ігрових стрічках дотримується вельми прямолінійного оповідального стилю, і «Донбас» винятком не став. Уже з одночасним виходом картини Лозниці в український прокат на Римському кінофестивалі російська сторона представила фільм «Донбас. Окраїна» режиссера Рената Давлетьярова, який практично відразу став скандальним, тому що ця стрічка вдає із себе квінтесенцію «кіселевщіни» і «соловйовщіни» під виглядом ігрового кіно. Звичайно, полярність думок повинна існувати, але у випадку з роботою Давлетьярова, яка буквально протиставляє себе картині Сергія Лозниці, є лише доведена до крайності пропаганда того самого «русского мира», який Лозниця викриває у всій його потворній суті.
Початок стрічки, втім, починає розмову про фальсифікації всього того новинного поля, в яке занурені окуповані території. Фальшиве бомбування мирних жителів, самі фальшиві мирні жителі, фальшиві їх свідоцтва, які даються на камеру, яка аж ніяк не неупереджено створює це справжнісіньке пекло постправди. Навіть мимоволі починаєш сумніватися в реальності взагалі всього, що відбувається, оскільки ці вступні сцени постановочної військової реальності по той бік українського прапора по-справжньому вводять у ступор. Сергій Лозниця цими сценами, які багато в чому відсилають до фільму «Хвіст виляє собакою» Баррі Левінсона, робить деконструкцію реальності, одночасно пильно вдивляючись у механізми конвеєрного виробництва безлічі пропагандистських роликів, якими наповнений як російськомовний, так і україномовний сегмент інтернету та, звичайно, ТБ. На війні, як відомо, всі засоби хороші, особливо якщо в руках зацікавлених осіб зосереджена величезна кількість медійних ресурсів. Однак, і фінал для цієї знімальної групи виписаний закономірний: скільки не старайся продукувати фальшиву смерть, від справжньої піти не вийде.
Далі ж «Донбас» Лозниці розпадеться на безліч уламків цієї нової донбаської реальності, яку вже режисер, спираючись на доступні відеосвідоцтва, дбайливо реконструює, домагаючись абсолютного занурення в цей дегуманізований простір. Для глядача, що до сих пір бачить війну на Донбасі лише на екрані свого монітора, «Донбас» є справжнісіньким холодним душем, оголюючи в часом надто гіперреалістичній манері усі існуючі жахи «русского мира». Режисерові і не потрібно шукати якісь сюжетні стрижні, щоб зробити фундамент картини більш міцним. Саме ця незв’язність і хаотичність виглядають тотожними тому хаосу, який став повсякденністю на окупованих територіях.
Тканина кіновисловлювання Лозниці досить груба: режисер не так приділяє увагу виразній психологічній промальовці персонажів стрічки (в кінці кінців, більшість із них взято з реального життя), як із кожним новим витком оповідання підвищує градус загального абсурду, гротеску, божевілля, у фіналі доходячи до його крайньої точки – витонченої масової страти, до абсолютного торжества смерті не людей, а просто об’єктів у чужій геополітичній матриці, де Донбас став лише сакральною жертвою.
