Екранізувати книги Сергія Жадана мріє мало не кожен український режисер, який любить його прозу. Це й цілком зрозуміло – романи письменника сягають кінематографічних низовин людської душі. Ранні роботи Жадана пронизані смаком відчутного постсоцреалізму, і в них йдеться про людей, яким не залишилося місця у цьому житті. «Ворошиловград» – роман саме такого ґатунку: про місто, якого вже нема (так називали Луганськ у радянську добу) і про людей, яких вже не мало б існувати. Але вони є, і до того ж дають про себе знати. Екранізація роману була всього лише справою часу, який тривав надто довго, аби адаптація «Ворошиловграда» визріла у 2018 році. Та визріла вона під керівництвом одного з найбільших прихильників творчості Сергія Жадана, який мріяв про екранізацію ще з часів виходу роману.
Стрічку готували так довго, що формально глядачі вже встигли побачити перший український істерн, який не був фільмом Ярослава Лодигіна. Мова йде про «Вулкан» Романа Бондарчука, який досить тонко ходить по межі, що називається «Ворошиловград». Там головний герой теж поневолі потрапляє до незнайомих місць зі своїми норовами, правилами та принципами. Щоправда, то все-таки не жаданівська мова і не жаданівські ідеї. Лодигін скоріше входить у ту плеяду режисерів, які тендітно ставляться до першоджерела, але вбиваючи його коханих, себто викидаючи громіздкі сюжетні лінії та персонажів, які обтяжують хронометраж і темп стрічки. Тим не менше, «Дике поле» все ще залишається практично дослівною екранізацією: деякі фрази персонажів – це точнісінько слова головних героїв роману.
Такий амбітний хід зробити з 400 сторінок книги майже двогодинне кіно само собою не пройшов ідеально. Для описів кількох персонажів і ситуацій Ярослав Лодигін із сценаристкою Наталією Ворожбит залишають закадровий монолог героя, який поступово розчиняється у хаосі Луганщини. Головний герой Герман повторює традицію свого книжкового першоджерела, тобто уособлює того самого глядача, який спостерігає за наближенням тотального знелюднення правил та звичаїв навколишнього соціуму.
Для загального меседжу команда «Дикого поля» вибрала теглайн «Захищай своє», який був одним із головних лейтмотивів книги Сергія Жадана. Тим самим знімальна команда актуалізувала твір під сьогоднішні події на Донбасі, хоча дія фільму відбувається у 2010 році. Лодигін не знищує підтексти, а лише виокремлює одні та опускає інші. Як і в романі, головні герої не користуються грошима. Для них існує інакша система координат: репутація та власність. Коли Герман приїздить до заправки, яку покинув його брат, і розуміє, що гроші втратили тут свою цінність, то навколишні персонажі мотивують його на захист майна, адже за втратою маленьких цінностей підуть і великі. Жадану поступово вдається наділити свого головного героя просвітленням. Лодигіну, на жаль, фізично не вистачає часу, аби не втратити контроль над розміреним темпом і тримати до купи всіх головних героїв. Така обережність із першоджерелом мусить порадувати прихильників «Ворошиловграду» і, мабуть, засмутити тих, хто книгу не читав. Та з іншого боку існує виправдання у різноманітних аспектах стрічки:
Музика
В одному моменті «Ворошиловграду» Сергій Жадан не втримується і пускається у джазовий спів рідним краєм під назвою «Історія і занепад джазу у Донецькому басейні». Такого відступу Ярослав Лодигін у кіномові дозволити собі не може, але вельми влучно експериментує з музикою, нашпиговуючи стрічку цікавими джазовими партіями і навіть італійською піснею. Це досить сміливий хід для серйозного українського істерну, адже у невмілих руках цей трек міг би звучати вульгарно.
Візуальна складова
Варто віддати належне оператору Сергію Михальчуку, який постійно вдосконалює свою майстерність: жовтні кольори, сонячне світло та крупні плани спітнілих акторів роблять «Дике поле» справді тим фільмом, який легко запам’ятовується своїми образами. Це і надзвичайно стильне кіно про рейдерство на Луганщині, яке могло би перетворитися на соціальну картину про занедбаність сходу України. Однак Михальчук знімає так видовищно, що Старобільськ має вигляд південної Італії, лише замість недоречних італійських «костюмчиків» з’явилися бандити з товстими ланцюгами на шиї.
Темп
Позаяк Сергій Жадан писав «Ворошиловград» у два підходи, то і вийшло неначе дві книги. Перша частина була свого роду експозицією, а друга – більш динамічною пригодницькою драмою. Ярослав Лодигін у своїй лекції для студентів КАМА розповідав, що йшлося про ідею створення серіалу зі стрічки, але керуючись доброю порадою Девіда Фінчера, знімальна команда вирішила інакше. На прес-конференції фільму режисер говорив і про можливий вихід режисерської версії стрічки, але це питання все ще відкрите. Чому важливо говорити про серіал і окремий фільм у контексті темпу? Оскільки питання стоїть в екранізації роману, а не зйомок фільму за мотивами, то варто зберегти і дух першоджерела. Врешті-решт, «Дике поле» повторює і всі помилки, і всі успіхи «Ворошиловграда». Перша половина фільму може трохи злякати своєю млявістю, але друга година «Дикого поля» сповнена і нових персонажів, і динамічнішних подій, і кульмінаційного протистояння «стінка на стінку».
Насправді ж «Дике поле» – цілком відверте кіно і достатньо чесне, аби не повірити у його кінематографічність. В одній із сцен Гера лежить у ліжку з бухгалтеркою свого брата, і ось-ось між ними щось буде, але вона вчасно зупиняє його запал, натякаючи про точку неповернення до дружніх відносин. Цей епізод не видається головним чи ключовим. Його можна навіть легко вирізати при монтажі. Втім, він все ж залишився, адже розбиває цнотливість українського кіно, якому раніше не дозволяли вживати обсценну лексику і показувати прелюдії без тілесних утіх. Як і книга Сергія Жадана, фільм Ярослава Лодигіна не женеться за конвенційними кінорамками із сильним протагоністом та конфліктом, що традиційно вирішується у кульмінації. «Дике поле» знаходить свій шлях серед решти українського кіно і, сподіваємося, знайде і свого глядача.
