Невагома білосніжна сукня, увінчана розсипом квітів, на юній Елізабет Тейлор у «Місці під сонцем». Класична чорно-біла сукня Ґрейс Келлі з пишною спідницею з гічкоківського «Вікна у двір». Екзотичне вбрання з павичевих пір’їн на Геді Ламар у «Самсоні й Далілі». За всіма цими культовими екранними образами стоїть позбавлена зайвої скромності художниця з костюмів Едіт Гед.
Понад пів століття Едіт одягала найвідоміших акторок та акторів епохи. На її рахунку понад 1000 фільмів, 35 номінацій на «Оскар» і 8 виборених статуеток. Це – абсолютний рекорд для жінок у кіноіндустрії й до цього дня. Також Едіт Гед стала єдиною художницею з костюмів, ушанованою власною зіркою на «Алеї слави». Легендарна і, можливо, суперечлива постать, яка позначила стиль цілої епохи американського кінематографа й назавжди залишилася в його історії.
Народилася Едіт Клер Познер 28 жовтня 1897 року в Сан-Бернардіно (Каліфорнія, США). Ніщо в її дитинстві не вказувало на майбутню кар’єру. Батько відкрив власну галантерею, однак бізнес не протримався й року.
1919 року дівчина випустилася з Берклі, де вивчала французьку мову. Роком пізніше здобула ступінь магістра з романських мов у Стенфорді. Вона почала вчителювати й невдовзі опинилася в Голлівудській школі для дівчат, де навчалися діти знаменитостей. Коли їй запропонували викладати ще й образотворче мистецтво, погодилася, дарма що не мала особливих навичок. Здобувати їх пішла на вечірніх курсах, де познайомилась із сестрою свого майбутнього чоловіка – Чарльза Геда. Пара побралася 1923 року, а 1938-го розлучилася. Про свого першого чоловіка Едіт згадувала рідко, однак його прізвище не змінила навіть після другого шлюбу.
Робота вчителькою подарувала жінці ще одну доленосну зустріч. Серед її учениць була старша донька режисера Сесіля Блаунта Де Мілля. Згодом Едіт стала репетиторкою з французької мови для його молодшої доньки, а одного разу потрапила на знімальний майданчик. Побачене вразило її настільки, що помітивши 1924 року оголошення про пошук художника з костюмів на студію Paramount, вона одразу відгукнулася. Пройде майже три десятки років, й Едіт Гед створюватиме костюми для фільмів Де Мілля «Самсон і Даліла», за який отримає свій другий «Оскар», і «Найбільше шоу на Землі», де буде вкотре номінована.
На співбесіду в Paramount Едіт прийшла з «позиченим» портфоліо. Головного художника Говарда Ґріра вразило його різноманіття, тож він запропонував кандидатці вакантну посаду. Правда розкрилася згодом. Здавалося б, історія мала закінчитися скандалом та звільненням. Натомість Ґрір оцінив винахідливість, амбітність, гарний смак Гед і призначив її молодшою асистенткою.
Ескіз за ескізом Едіт вдосконалювала майстерність і врешті отримала «справжню» роботу: створення вбрання для ковбоїв, бабусь та масовки. Так тривало, поки Говард Ґрір не звільнився й на його місце не прийшов Тревіс Бентон. Він доручав асистентці проєкти, на які не мав часу або натхнення та актрис, яких не терпів. Наприклад, Мей Вест. Діва славилася складним норовом, вимагала, щоби вбрання на ній сиділо вільно, але водночас підкреслювало форми. Створені Едіт сукні до фільму «Вона була неправа» припали до смаку й акторці, й глядачам. Стрічка мала шалений успіх, подейкують, навіть врятувала кіностудію від банкрутства в часи Великої депресії.
Про Едіт Гед почали говорити, однак справжнє визнання прийшло до неї, коли вона очолила художній департамент замість Тревіса Бентона. Нечувана посада для жінки в ті часи (1938 рік). Голлівудом одразу поповзли чутки про її причетність до змови проти попередника. Втім, Бентон усе частіше зловживав алкоголем, а Гед гарувала по шістнадцять годин на день, створюючи костюми до пів сотні фільмів на рік. Якщо вона й ініціювала його звільнення, чи не було на те підстав? Коментуючи власне призначення, Едіт впевнено повторювала, що отримала те, на що заслуговувала.
На Paramount Едіт Гед працювала до 1967 року, після чого перейшла на Universal Pictures, де залишалася аж до самої смерті в 1981 році. Працювала вона й над фільмами інших студій, адже головні зірки Голлівуду часто вимагали, щоб їхнє вбрання створювала саме Гед. Мов ілюзіоністка, художниця вдавалася до хитрощів, аби зачарувати глядача ідеальною картинкою та приховати те, що йому бачити не варто. Вміло жонглюючи драпіруванням, вирізами, фасонами, візерунками, вона з легкістю приховувала так звані «недоліки» фігур, за що акторки її обожнювали. «Якби в Попелюшки була Едіт Гед, Хрещена фея їй не знадобилася б», – пише Едіт у власній книзі «Як одягатися для успіху». Дійсно, акторок, які з’являлися на екрані в її сукнях, часто визнавали іконами стилю. Так сталося з Мей Вест, Барбарою Стенвік, Елізабет Тейлор, Одрі Гепберн.
З останньою Гед співпрацювала над «Римськими канікулами» – романтичною комедією про принцесу-втікачку. Костюми тут мали безпосередньо розповідати історію, демонструвати різкий контраст між титулованою особою та «простою дівчиною», що гуляє вулицями Риму. Едіт знайшла рішення: замінила важкі багатошарові сукні на легку бавовняну спідницю й блузу з засуканими рукавами. Завершили образ черевики на плоскій підошві й коротка стрижка. Для Одрі цей фільм був першою роботою в Голлівуді й одразу приніс «Оскар», а її зовнішність, нетипова для того часу, стала новим стандартом краси.
Едіт Гед тоді доповнила колекцію нагород п’ятим «Оскаром» і продовжила працювати з Гепберн над фільмом «Сабріна», за який також здобула статуетку. Однак ця історія завершилася скандалом. Разом з Едіт костюми для «Сабріни» шив молодий і невідомий тоді французький модельєр Юбер де Живанші. Його ім’я навіть не винесли в титри, а Едіт Гед не згадала про нього, отримуючи черговий «Оскар» за найкращі костюми. Обурена Гепберн категорично відмовилася надалі працювати з Гед, а своїм дизайнером воліла бачити лише Живанші. Втім, попри скандал, уже за три роки всі вони знову працювали разом, цього разу над стрічкою «Забавне личко». А ще пізніше Едіт підбирала аксесуари до вбрань, створених Юбером для Одрі в «Сніданку у «Тіффані».
Сама Гед не вважала себе надміру талановитою. Ні, зовсім не через скромність – її вона не сприймала за чесноту. Просто констатувала, що організаторські здібності в неї розвинені краще, ніж художні. А ще не соромилася рекламувати себе. Навіть її власний імідж можна назвати одним з інструментів реклами. Десятиліттями незмінний, добре впізнаваний він міцно закарбувався в пам’яті сучасників і послідовників. Його вона ще в 30-х запозичила в акторки Анни Мей Вонг – темне волосся, гривка та шиньйон. Погляд Едіт Гед ховала за круглими окулярами з темно-блакитним склом. Надавала перевагу лаконічному вбранню, строгим формам. Майстерно конструюючи з тканин характери кіногероїв та кіногероїнь, вона так само майстерно сконструювала власний, показавши публіці тільки те, що вважала за потрібне.
Одяг можна назвати таким самим інструментом впливу на глядача, як звук або колір. Він дає натяки на характер героїв, підказки щодо їхніх намірів, здатен викликати симпатію або відштовхнути. Через костюми Едіт Гед прагнула передати сюжетну лінію, показати розвиток персонажа/персонажки, розказати його/її історію.
Вона створила тенденції, яким слідували й інші голлівудські стилісти: елегантна простота, фактурність, геометричні форми, насичені кольори. Попри це ступінь її таланту часто ставав предметом дискусій. У контексті моди роботи художниці могли зазнавати критики, як не відповідні сучасним трендам. Однак розглядаючи їх у контексті кінематографа, внесок Гед неможливо знецінити.
Її силуети легко впізнати й у фільмах та серіалах наших днів, де події відбуваються в середині ХХ століття, як-от «Дивовижна місіс Мейзел» або «Ферзевий гамбіт». З робіт Едіт Гед черпають натхнення та ідеї сучасні художники/художниці з костюмів, звертаються до неї як до уособлення стилю епохи.
Зокрема, Лу Ейріч, відома за серіалами «Хор» та «Американська історія жаху», зазначає: «Мене надихає різка простота та виразна кольорова палітра костюмів до фільмів Альфреда Гічкока». Працюючи над серіалом «Ворожнеча», про, власне, ворожнечу між акторками Джоан Кроуфорд та Бетті Девіс, вона вивчала вбрання, які для них створювала Едіт, а також відтворила знамениту срібну сукню Кроуфорд, у якій та з’явилася на 35-й церемонії вручення премії «Оскар». Критики визнали «Ворожнечу» одним із найстильніших серіалів сучасності.
Ейвері Плюз, у чиєму портфоліо вбрання для фільмів «Коматозники», «Гра в хованки», «Чаклунство: Спадок», віддає належне сміливим кольоровим рішенням Едіт Гед. Як приклад наводить картини «Мила Черіті» та «Який шлях!». Плюз і сама неодноразово з’являлася на публіці в рожевій шубі (один із найвпізнаваніших образів з останнього фільму), називаючи це косплеєм на головну героїню. «З її фільмів я навчилася безстрашності. Часто я сумніваюсь, чи не перегнула, але її роботи підштовхують пробувати божевільні ідеї. Іноді найбожевільніша виявляється найкращою», – говорить Ейвері.
Художниця Тріш Саммервілл, серед найвідоміших робіт котрої чорно-біла драма «Манк» та детективний трилер «Дівчина з тату дракона», своїм фаворитом поміж фільмів Едіт Гед називає вестерн «Буч Кессіді й Санденс Кід». Вона зазначає увагу до нюансів, через які костюми Гед допомагають розказувати історію.
Іншою прихильницею Едіт є володарка «Оскару» Сенді Пауелл («Авіатор», «Фаворитка», «Ірландець»). За її словами, найбільше на неї вплинули характерні образи Глорії Свенсон у «Бульварі Сансет» та Тіппі Гедрен у «Птахах». «Успіх полягає в тому, щоб створити костюми й персонажів, які запам’ятаються», – резюмує вона.
Костюми Едіт Гед запам’яталися на довгі десятиліття. До них повертаються нові покоління художників у пошуках референсів та прикладів для наслідування. Для когось і сама Гед є таким прикладом, адже змогла досягти небачених вершин в індустрії, де жінкам поза екраном традиційно відводилися другорядні ролі. Щоб дослідити весь спадок художниці та зрозуміти її цінність для кінематографа, треба пройти чималий шлях. Але якщо почати з маленьких кроків, невдовзі можна помітити, що дорога занадто мальовнича, аби з неї звертати.
Сюжет: Драма занурює в театральний світ і вмить розвіює чари, кидаючи в очі властиві йому марнославство, лицемірство, конкуренцію. Бродвейська зірка Марго Ченнінг (Бетті Девіс) знайомиться з прихильницею Євою Гаррінгтон (Енн Бакстер). Дівчина виявляється зовсім не простою, вона має власні акторські амбіції, ще й прагне посісти місце Марго, зіркова доба якої добігає кінця. До своєї мети Єва рухається з руйнівною силою, не зупиняючись ні перед чим.
«Оскар» за цю стрічку Едіт Гед отримувала разом із Чарльзом Лемером, який працював над фільмом до залучення Едіт. Він створив костюми для всіх акторів та акторок, однак Бетті Девіс попросила, щоб її костюми створювала саме Едіт Гед. Своїми роботами художниця підкреслила протиставлення справжньої досвідченої зірки юним, спраглим до уваги старлеткам, що кружляють довкола у вигадливих вбраннях, не цураються блискіток та мережив. Гардероб Марго на противагу виважений, стриманий: класичні костюми, хутро, лаконічні вечірні сукні.
Найвпізнаваніша з них – шовкова коричнева з відкритими плечима та брошкою, в якій жінка з’являється на вечірці. На ескізах вона мала дещо інший дизайн, однак коли Бетті Девіс приміряла сукню перед зйомками, виявилося, що виріз завеликий, тож акторка спустила рукава, оголивши плечі. Так одна випадковість зробила її образ розкутішим і впевненішим. Важко не помітити, що Єва вбрана у схожу сукню, ніби намагається наслідувати кумира. Така гра в імітацію зберігатиметься і в інших сценах, адже на ній зав’язаний сюжет.
Сюжет: Після закінчення Другої світової війни два колишні солдати (Бінг Кросбі та Денні Кей) створюють власний пісенно-танцювальний колектив і швидко здобувають славу. Одного дня вони знайомляться з жіночим дуетом (Розмарі Клуні та Віра-Еллен) і вирішують об’єднатися. Новоспечений квартет їде до пансіонату у Вермонті зі своїм різдвяним шоу.
«Світле Різдво» – класичне святкове кіно, приправлене музичними номерами та буянням кольорів. Едіт Гед поклалася на технологію «Техніколор» і вдосталь награлася барвами. Яскраві відтінки блакитного, рожевого, жовтого посилюють святковість атмосфери, створюють таку бажану казку, ідеальну ескапічну фантазію. Звісно, на екрані є традиційні різдвяні кольори: червоний, білий, зелений. Спектр гардероба охоплює й повсякденний одяг 50-х років, і розкішніший сценічний, з притаманними йому експресивністю та блиском. Візитівкою стрічки можна вважати номер сестер Гейнс у мереживних блакитних сукнях з величезними віялами.
Сюжет: Події романтичного трилера розгортаються на Французькій Рив’єрі. Колишній злодій Джон Робі (Кері Ґрант), відомий як Кіт, тепер насолоджується спокійним життям на власній віллі на Лазуровому березі. Ідилію псує несподіваний візит поліції, яка повідомляє про нову серію пограбувань в окрузі. Підозра падає на Кота, оскільки всі злочини скоєні в його стилі. Щоби довести власну невинуватість Джон береться за пошуки справжнього злодія і знайомиться з багатою американкою Френсіс Стівенс (Ґрейс Келлі).
Між Гічкоком і Гед стався метч іще 1946 року, коли вони разом працювали над стрічкою «Лиха слава». Режисер вирізнявся суворістю та прискіпливістю до деталей, те саме можна було сказати й про художницю. Їхня співпраця розтяглася на 11 фільмів, а «Спіймати злодія» став одним із найстильніших серед них. Його Едіт Гед називала своїм улюбленим. Як завжди, Гічкок ставив жорсткі вимоги до вбрання, вказував, які мають бути фасони та кольори, але дав Ґрейс Келлі більше свободи вибору, ніж давав іншим акторкам. Тож Едіт Гед спершу ділилася ідеями з нею, а вже потім озвучувала їх режисеру.
Персонажка Келлі – елегантна, добре вихована молода жінка, неприступна на перший погляд. Образ снігової королеви створюють холодні відтінки одягу, зокрема розкішної шифонової сукні з шаллю на одне плече, виконаної в ніжно-блакитному кольорі. Та варто Френсіс розкритися як кмітливій, палкій особистості з почуттям гумору й перебрати ініціативу на себе, глядач помічає на ній більше теплих відтінків. Коли ж вона з’являється перед Джоном у пишній білій сукні без бретелей, а на її оголеній шиї та ключицях лежить масивне діамантове кольє, стає очевидно: це приманка, вона полює на злодія й не сумнівається, що спокусить його.
Сюжет: Луїза Мей Фостер (Ширлі Маклейн) з’являється на порозі державної фінансової установи з наміром пожертвувати 211 мільйонів доларів. Її заяву сприймають як першоквітневий жарт і відмовляють, тож жінка мусить виливати душу психотерапевту. На ній немов лежить прокляття – вона чотири рази виходила заміж, і кожен із її чоловіків помирав, перед тим стаючи захмарно багатим і лишаючи їй щедрий спадок. Однак Луїзі багатство непотрібне, вона просто хоче бути щасливою.
В одному з інтерв’ю Едіт Гед сказала: «Якщо ввімкнути цей фільм без звуку, одяг розкаже історію». Гардероб головної героїні стрімко змінюється разом із кожним етапом розвитку персонажки, з кожним новим шлюбом, кожним новим містом. Для цього створили 73 костюми, деякі з яких лише для того, аби вони з’явилися на екрані на лічені секунди. Ледь не кожен із костюмів можна використати як ілюстративний приклад естетики кемп: надмірна театральність, гротеск, манірність.
За задумом вбрання відбиває не внутрішній стан героїні або її власний стиль, а досягнення та стиль її чоловіків. Поряд із паризьким художником, зіграним Полом Ньюманом, вона сама стає полотном, продовженням його авангардних робіт. Разом із четвертим чоловіком, голлівудською зіркою Пінкі Бенсоном (Дік Ван Дайк), Луїза з’являється на червоній доріжці в тотал пінк – з голови до ніг рожева, мов цукрова вата – і нагадує радше аксесуар, аніж особистість. Таких прикладів десятки, їх усі цікаво розглядати й досліджувати.
Сюжет: Чикаго 30-х років, гангстери, мафія – класика жанру кримінальної комедії. Двоє друзів, Лютер (Роберт Ерл Джонс) і Джонні (Роберт Редфорд), випадково обкрадають кур’єра боса мафіозного світу. Це не сходить їм з рук. Аби врятувати шкуру, Джонні звертається по допомогу до професійного афериста Генрі Гондорфа (Пол Ньюман). Разом вони планують грандіозну аферу.
Едіт Гед одягала не лише жінок: свій останній «Оскар» вона отримала за суто чоловічий фільм. Не найбільш видовищна картина, але в цьому й особливість. Костюми тут не мають перебирати увагу на себе, вони є органічною частиною декорацій, фоном для дії. Поєднують у собі елементи стилю 30-х та 70-х років: смокінги, твідові піджаки, краватки, підтяжки, федори, дуже багато смужок та відтінків коричневого.
Едіт Гед вкотре довела, що може бути як зухвалою, так і стриманою, не тільки творити зміни, а й шанувати надбане, у яке привносить власний стиль. Недарма вона вражала режисерів глибоким розумінням сюжету та персонажів і здатністю підібрати для них найвідповідніші засоби вираження.
Дуже цікаво!