Режисер документального кіно Фредерік Вайзман не знімає у своєму новому фільмі «Ex Libris…» інтерв’ю з головними героями. Та й головних героїв у цьому фільмі немає. У стрічці відсутня закадрова музика, але часом люди танцюють і співають у кадрі. А ще останній фільм Вайзмана порушує головне правило Альфреда Гічкока про сечовий міхур – хронометраж «Ex Libris» становить 3 години 17 хвилин. Здається, вже достатньо відлякали вас від перегляду епічної фрески про найбільшу бібліотеку США. Та боятися нічого, адже володар почесного «Оскара» та Золотого лева за життєві досягнення створює навколо свого фільму якийсь досвід, після якого стаєш розумнішим за умовного Ніла Деграсса Тайсона.
«Ex Libris» насправді схожий на інтернет з одним-єдиним інтерфейсом. У кадрі відбуваються найрізноманітніші речі, однак Вайзман із терплячістю дорослого, який пояснює дитині найважливіше, розповідає про все за допомогою статичної камери та без зайвих рухів у наративі. Годі чекати на якийсь зачин, кульмінацію чи розв’язку. Натомість фільм розпочинається із зустрічі читачів із Річардом Докінзом, який говорить про місію просвітництва та невігластво навколо. Поступово глядача пропускають крізь двері різних філій Нью-Йоркської публічної бібліотеки, і разом із тим відкривається абсолютно все.
У відділенні Бронксу слухають музику, а на Мангеттені відкрили читацький клуб, де обговорюють «Кохання під час чуми» Маркеса. В одному епізоді Петті Сміт розповідає про улюбеного французького письменника Жака Жене і свою книгу, а за кілька хвилин дітлахи в іншій філії складають іграшкових роботів. У бібліотеці якогось із районів хлопчина зачитує проникливий вірш, рими якого неначе знищують бездарність. Аудиторія ж у цього майстра поетичного слему відверто нудьгує. Взагалі нудьгуючих людей у цьому фільмі не так вже і багато. Кожен прийшов у бібліотеку за інформацією, розвагами чи вай-фаєм. Між виступами, організованими бібліотекою, Вайзмен продумливо дає своєму глядачу відпочити, підглядаючи за її відвідувачами. Спостерігати за цими людьми – одне задоволення. Дехто шукає судно, на якому Вернер Герцог емігрував у США, хтось взагалі грається в комп’ютерні іграшки, а хтось просто гортає сторінки старих газет.
Час від часу камера виходить за сонячним світлом на вулицію, щоб подивитися на нью-йоркців та повернутися назад у будівлі. «Цифра» оператора Джона Дейві дивиться на все це без будь-якої участі. Режисер моделює таку собі мозаїку з цих коротких замальовок, і по перегляді залишається відчуття, наче ви подивилися «Соціальну мережу» Фінчера. Щоправда, в якій нема сюжету і персонажів, але залишається така ж атмосфера – жаги до знань і їхньої доступності. Вайзманівські монтажні склейки впорядковані хаотично. З одного боку, деякі епізоди чудово розряджають атмосферу (наприклад, про зв’язок ковбаси в армії та сексуальності (sic!), а з іншого – епізод про святкування однієї з філій 90-річчя не додає стрічці нічого, крім фактів про вік окремих департаментів. Насамперед важливим для режисера є можливість розкрити будь-які теми через соціальні групи, які знаходяться в бібліотеці – адже навколо кожної філії вже сформувалася своя спільнота. Наче в однойменному ситкомі Дена Хармона, ці люди стали родиною, яка регулярно збирається, щоб читати уривки з Декларації про незалежність різною інтонацією, або вивчати шрифт Брайля та друкувати ним. Все це можливості, що здійснюються серед купи книжок, які досі читають у бібліотеках.
Та разом із привітністю деякі спільноті стикаються із недофінансуванням та відвертим расизмом. Вайзмен дає зрозуміти й відчути, наскільки менше уваги влада приділяє Гарлему порівняно із Мангеттеном. Фредерік Вайзмен в жодному разі не закінчує фільм на такій сумній ноті – власне, він взагалі уникає фіналу як такого. «Ex Libris…» залишається такою ж нескінченною, як і кількість книг у Нью-Йоркській публічній бібліотеці. Епізоди з фільму такі ж систематично невпорядковані, як і картинки в одному з департаментів. Їх можна знайти за ім’ям автора чи назвою фотографії, однак якщо шукаєш щось специфічне – доведеться довго вовтузитись у архівах. Хтось може назвати це нещадним прийомом проти читача бібліотеки чи глядача цього фільму. Та в цьому і полягає унікальність проекту Вайзмана. «Ex Libris» – це фільм-бібліотека з переважно цікавими розділами, де тебе протягнуть за руку всіма жанрами літератури і навіть не спитають про абонемент.
