Польському режисерові Кшиштофу Зануссі характерний холодний раціоналістичний розрахунок, із яким він знімає свої фільми: вони постають своєрідною апологетикою наукового світогляду. Головними героями часто виявляються вчені, які інколи здатні на невеликий внутрішній бунт проти соціалістичної системи Польщі. Проте, більшу частину часу вони залишаються зайнятими науковими дослідженнями. Терпимість в купі із піднесеним горінням улюбленою справою, відстороненість, загадкова просвітленість, яка абсолютно не дивує, адже виявляється надміру науковою – саме такими постають герої його стрічки «Сімейне життя».
«Сімейне життя» зняте у 1970 р., саме в розпал соціалістичної Польщі. Стрічка демонструє стабільний розпал, який стабільно затухає. Тут і нескінченне коло перетворень, нескінченна дослідницька діяльність, вдосконалення науки з метою покращення соціалістичного устрою, нескінченна дипломатична активність з метою налагодження стосунків з іншими державами, а точніше – розширення соціалістичних горизонтів.
Головний герой Віт у виконанні Даніеля Ольбрихського – інженер, сумлінний виконувач громадянських обов’язків, мовчазна одиниця, що автоматично відтворює сіру соціалістичну буденність, та наділена мінімумом індивідуалістичної виразності та мінімумом слів. Однак, щось раптово порушує ідилію, принципово повертаючи його життя в точку незворотності, а саме – туди, звідки все почалося. До моменту народження, дитинства, розвитку стосунків з родиною, комфортного осередку буржуазних цінностей, злокалізованих у розкішному будинку з атрибутом буржуазних трав’яних заростей, які стрижуться слугами.
Віт повертається додому, проте не за власним бажанням, і не тому, що в листі батько благав приїхати у зв’язку із якоюсь незрозумілою хворобою, від якої страждає. Це повернення – це лише необхідність та бажання якнайскоріше закінчити розпочату справу, вирвати хворобу з корінням. Проте, не хворобу батька. Сам батько, зі всіма його атрибутами у вигляді напіврозваленої оселі, сестри та служанки – і є хворобою для самого Віта. Неодноразово об’єктив камери фіксує численні предмети побуту, які полонять будинок: режисер звертає увагу на дорогі стільці та столи, вишукані килими та штори, аристократичний посуд, високі вікна, численні портрети знатних людей лише з метою показати їхню занедбаність. Всі ці розкішні предмети побуту здаються зайвими, як з точки зору їхньої старомодності, так і з точки зору хаотичності їхнього нагромадження. Що залишилось із живого та людського серед цієї сукупності розрізнених непрезентабельних фактів, серед стабільно нерухомої мертвечини? Старий маразматичний батько критикує Маркса та молодіжні тенденції до забуття рідного дому; вульгарна сестра заходиться божевільним сміхом та бігає із собакою; служанка із незадоволеним обличчям ховає від батька спиртне. Кожен з них жаліється на безлад у своєму житті, що виражається і дискомфорті, що спричинений хаотично розкиданими предметами буржуазних цінностей. Кожен з них намагається виговоритися перед головним героєм. Та врешті-решт кожен приходить до висновку про те, що винуватцем безладу є сам Віт – представник міста, знеособлений елемент системи, конформний виконавець громадянського соціалістичного обов’язку з ангельським обличчям, емоційно позбавлений родинних зв’язків, дистанційований у своїй зухвалій чистоті. Кожного непокоїть чистота Віта. Тому що вона жорстока у своїй байдужості.
Головний герой намагається щось сказати, проте не здатен на це. Тому що не винен у своїй чистоті. Тому що його не зрозуміють. Він може лише плакати на колінах сестри, яка не здатна його зрозуміти. Все, що сказано – залишається зобов’язаним буржуазним цінностям, прихильникам сімейного життя, які вміють тільки говорити, натомість створюючи довкола себе матеріальний безлад і шукаючи зовнішню причину розладу. Все, що не сказано – залишається за кадром, в автобусі, на якому Віт назавжди покидає свій дім з надією ніколи більше не повернутися. Проте, лише один єдиний жест, який, можливо, здійснюється несвідомо, дозволяє зрозуміти, чи дійсно ангел соціалістичного режиму такий вже невинний та безумовний: в автобусі в нього раптово починає сіпатися око. До цього режисер акцентував увагу на подібному жесті батька. Тобто, навіть ставши на шлях анонімного способу існування в напрямку соціалістичного майбутнього, Віт не зміг і не зможе позбутися ґрунту, своїх родинних зв’язків, які будуть видавати його нечистоту у вигляді успадкованих звичок, способу мислення. Проте крім нього ніхто не зможе цього зрозуміти, адже він загубиться в натовпі, розчиниться, зникне безслідно. І не обов’язково вмирати фізичною смертю, все вже й так відбулося. Не важливо, чи жест в автобусі – це ознака повторюваності, натяк на повернення додому, возз’єднання із добровільно втраченим. Всі індивідуальні особливості, успадкована система цінностей, дискретні моменти власної біографії затопчуться натовпом однакових людей.
Однак, Віт не є кафкіанським героєм – скромним блюстителем бюрократичного апарату, маленькою людиною, яку система намагається роздавити. Стосовно кафкіанських героїв дуже часто виникає жаль, співчуття, водночас із усвідомленням неминучості та незворотності ситуації, яка склалася. Даний персонаж далеко не такий: він не зовсім маленька людина, яка розчавлюється існуючим порядком, та не бунтівник, що, прогинаючись під систему, має сміливість думати інакше. Він – анонімний руйнівник сімейних цінностей та сімейного життя, який стоїть на межі нової епохи, епохи нігілізму, інструменталізації цінностей та наукової картини світу.
