Два літаки врізалися у хмарочоси Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку і забрали життя майже 3000 осіб. Неочікуваний, нечуваний теракт у серці могутньої держави. Зазвичай надовго запам’ятовуєш, що саме ти робив у той день. І я пригадую, як вперше побачив кадри знищення хмарочосів на великій плазмі у відділі господарчих товарів, у гіпермаркеті, куди ми пішли з батьками. У самому тому епізоді було щось надзвичайно кінематографічне – як показують у фільмах-катастрофах, коли люди дізнаються про війну, стихійне лихо чи апокаліпсис, сидячи у барах чи стоячи у чергах.
Це була одна із тих подій, що позначають зміну епох. 11 вересня 2001 року стало початком нової ери – ери тероризму і нескінченної війни з ним, ери теорій змови і параної. Чому теракти відбуваються? Чому їх не можуть завчасно запобігти? Кому вони насправді потрібні? Пройшло багато років, теракти нині інакші, страхітливий образ «Аль-Каїди» змінився ІДІЛом. Змінилася політика США, змінилася влада в Афганістані та Іраку. Але 11 вересня лишилось символом нової історичної реальності.
«Fahrenheit 9/11», документальний фільм режисера Майкла Мура, який здобув Золоту пальмову гілку в Каннах, теж став своєрідним символом нової епохи, тільки для документалістики. Зібравши понад 220 мільйонів доларів у кінотеатрах, він став найбільш касовою документалкою в історії. Прийоми Майкла Мура поширилися документалістикою і телебаченням та спричинили багато політичних суперечок в США. Можна сказати, це була найвидатніша документалка не лише року, а й десятиліття. Принаймні тоді вона справляла саме такі враження. Та як вона виглядає нині? Чи настільки вона геніальна і гостра, як здавалося у 2004 році?
Актуальні паралелі
«Ніколи жоден президент не бачив такого у день своєї інавгурації», – говорить Мур про масові протести проти сумнівних результатів виборів. Офіційний переможець набрав загалом менше голосів, ніж його опонент. Далі автор перераховує проблеми, з якими зіткнувся президент невдовзі після інавгурації: різке падіння рейтингу та завелика кількість часу, проведена президентом за грою в гольф. І найтрагічніше – ігнорування президентом брифінгів щодо теми національної безпеки. Йдеться не про 2016 рік і не про Дональда Трампа, йдеться про Джорджа Буша-молодшого у 2000 році. І всі ці паралелі жахають, адже наступним повтором в історії міг би стати і новий 9/11.
Хоча фільм ставить події 11 вересня за відправну точку, ця стрічка не стільки про сам теракт, скільки про те, що йому передувало і що відбулося після нього. Це історія про голосування у Флориді із імовірними, але так і не доведеними фальсифікаціями. Це історія про війну в Іраку, який до 11 вересня мав украй мало стосунку. Це історія про соціальну нерівність у Мічигані і про створення антиутопії, перетворення США на країну, де згідно з «Патріотичним актом» під приводом запобігання тероризму спецслужби можуть прослуховувати всіх, а громадяни пишуть одне на одного доноси. Це історія про часи, коли Америка стала трошки Радянським Союзом.
Вихор емоцій
«Фаренгейт» за формою більше скидається на журналістьке розслідування, аніж на документальний фільм. Прийоми режисера спрямовані не тільки, та й не стільки на викриття потаємного, скільки на емоційну реакцію, на відчуття гострої несправедливості. Мовляв, подивіться, на що ми із вами перетворюємося! Замислимося: чому бідні змушені помирати на безґлуздій війні?
Мур спричиняє цілий вихор емоційних реакцій, часто перетворюючи розповідь на трагікомедію. Ось він фіксує горе: вулиці Нью-Йорка після знищення веж-близнюків, охоплені полум’ям дахи будинків Багдада, заплаканих родичів загиблих солдатів. А вже за кілька секунд показує президента Буша під якусь дурноверху музику або ж обігрує суперечності в заявах політиків за допомогою кадрів зі старих кінофільмів про ковбоїв чи детективів. І чомусь лише зараз, за 13 років, ця типова для Мура грайлива манера видається недоречною.
Заангажована документалістика
«Фаренгейт» має чіткий політичний меседж: в усьому винен Буш та його оточення. Мур не стверджує, що теракт був спланований Білим домом, як це іноді доводять конспірологи, але, на думку режисера, Буш міг би запобігти теракту або принаймні швидко покарати винних, або ж принаймні не розпочинати війну в Іраку під брехливим приводом про «зброю масового знищення».
Стрічка вийшла під вибори президента США 2004 року і, вочевидь, мала на меті перешкодити переобранню Буша на другий термін. Власне, цей факт і образ самого Буша у фільмі змушують засумніватися в об’єктивності автора. Абсолютно всі епізоди фільму, в яких фігурує президент, зображують його як безнадійно цинічного і ні на що не годного ідіота. Напевно, Буш не був найкращим із президентів США, але ненависть Мура видається надмірною, подібною до якоїсь глибоко особистої образи.
З іншого боку, це все можна зрозуміти, якщо пригадати настрої, що панували в США в 2001-2004 роках. Люди справді були готові жертвувати свободою заради безпеки, не зважаючи на те, чи цей обмін є реально виправданим. Критикувати владу, попри демократичні традиції Америки, наважувалися далеко не всі. Імовірно, по-іншому, окрім як через емоції, достукатися до публіки було неможливо.
Звичайно, Мур – не просто режисер. Це людина, яка має та відкрито маніфестує свої ідеологічні переконання, зокрема і у власних фільмах. На це можна по-різному дивитися: його можна звинувачувати в заангажованості або хвалити за послідовність. Мур є запеклим критиком «республіканської» Америки і великих корпорацій. В апеляціях до патріотизму, консерватизму і захисту батьківщини від зовнішнього ворога він вбачає схему багатих ділків задля викачування грошей – з нафти і з самої війни. Це занадто прості відповіді, але украй важко заперечувати, що запитання, які ставить Мур у стрічці, є дуже і дуже влучними.
…
«Фаренгейт 9/11» не просто наблизив документалістику до ігрового кіно – він зобразив таким кіно реальне життя, показав, що політика грає набагато більшу роль в житті окремої людини, ніж може видатися на перший погляд. І подібно до того, як переплітається документалістика із художніми елементами у фільмі, так у ньому ж і політика внутрішня переплітається із міжнародною. Вершина такого переплетіння – об’єктивні факти та суб’єктивна неприязнь Майкла Мура. Отож ні на мить не забувайте про критичне сприйняття. Зрештою, мову від першої особи тут веде режисер, якого Time свого часу зарахували у перелік найвпливовіших людей світу.
