На початку минулого століття кримінальні романи в Італії видавалися під жовтою обкладинкою. Так за ними закріпилося загальне визначення «жовті», тобто giallo. Згодом ця ж назва перейшла до італійських фільмів-трилерів, у яких поєднали криваву різанину зі заплутаною детективною лінією.
Між романами та фільмами джалло є різниця. У першому випадку йдеться про кримінальні історії як такі. А в другому, найчастіше, про серійного вбивцю, який переслідує та вбиває переважно жінок.
Через це неодноразово робили закиди в мізогінії, наприклад, одному з головних режисерів жанру – Даріо Ардженто. Втім, жінки в джалло не завжди жертви. Можна згадати героїню Дарії Ніколоді в «Криваво-червоному» (Deep Red) – феміністки й у всіх смислах цього слова сильної жінки.
Окремо перепрошую за спойлер, але жінка-вбивця в джалло – поширене явище. Чоловіки відіграють важливу роль, але нерідко вони просто допоміжна функція. Навіть, якщо глядача/глядачок хочуть переконати в іншому.
Картинам джалло притаманне гіпертрофоване, графічне зображення насильства. Зараз візуальні ефекти у стрічках жанру виглядають відверто застарілими, але для свого часу це було видовище, що шокувало.
Перші жанрові стандарти заклав Маріо Бава у фільмі 1964 року «Шість жінок для вбивці» (Blood and Black Lace). В ньому з’являється вбивця в плащі, капелюсі та з маскою на обличчі. Саме так виглядатиме типовий антагоніст у більшості джалло.
Пізніше виникає особливий тип героя – турист або туристка, що натрапляє на злочин та починає самостійне розслідування. Поліція в цих фільмах рідко мала велику вагу: часто правоохоронці неспроможні нічого вдіяти й автори над ними відверто глузують.
Цікаво, що ще однією майже невіддільною рисою джалло була пляшка віскі J&B у кадрі, з жовтою етикеткою та червоними літерами на ній. Ця марка, як правило, була ознакою заможності героїв. Втім, в інших італійських жанрових фільмах 1970-х цей же віскі був не менш поширеним.
Джалло та сьогодення
Хоча пік популярності джалло прийшовся на 1970-ті роки, його вплив на кінематограф досі залишається відчутним.
Наприклад, режисер Браян Де Пальма майже в кожній своїй картині віддає належне цьому піджанру (від «Недоторканних» (The Untouchables) до «Проколу» (Blow Out) та «Чорної Жоржини (The Black Dahlia)). «Матадор» (Matador) Педро Альмодовара починається з того, що герой дивиться кадри з різних джалло.
Ретрогорор режисера Едгара Райта «Минулої ночі в Сохо» – це зізнання в коханні не тільки англійським фільмам жахів 1960-х, але і джалло. Один із найвідоміших еротичних трилерів – «Основний інстинкт» Пола Верговена – поєднує в собі неонуар та джалло. Шикарний серіал 2024-го року «Ріплі» теж має візуальні відсилки до цього піджанру, зокрема, у 1 та 5 серіях. Що вже казати про стрічку «МаХХХін» Ті Веста, яка вийшла у цей же рік.
Також вважається, що саме цей піджанр вплинув на формування жанру слешера. Без Даріо Ардженто, Лучо Фульчі й інших італійських режисерів не було б франшиз «Крик» або «Хелловін».
Можливо, Квентін Тарантіно не так сильно шанує джалло, як спагетті-вестерни, але тільки у «Вбити Білла» використовуються музикальні теми аж двох з італійських трилерів – «Дивна вада пані Вард» (The Strange Vice of Mrs. Wardh) та «Сім нот у темряві» (Sette note in nero). Остання надає сцені у лікарні з фільму Тарантіно більшої глибини – якщо, звісно, знати яку роль ця мелодія відіграє в однойменному фільмі Фульчі, знятому за мотивами оповідання Едгара По.
«Італійський Сіменон» із Києва
Оригінальних італійських фільмів могло не бути, якби не хлопчик, який народився в Києві в липні 1911 року. Після загибелі батька-українця під час Визвольних змагань 1917-1921 років, тоді ще Володимир Щербаненко мігрував на батьківщину матері – в Італію.
Там Володимир став Джорджо – одним із найкращих авторів джалло та знаним італійським письменником. Найвідоміший герой Щербаненко – комісар Дука Ламберті (три з чотирьох романів екранізовані).
Ім’я письменника ще досі маловідоме в Україні, хоча деякі його книжки видані українською: «Приватна Венера», «Міланці вбивають по суботах», «Тенета зради» та «Молоді бузувіри».
Джорджо Щербаненко іноді називають «італійським Сіменоном» – на честь одного з найвідоміших авторів детективної прози. Про те, наскільки ним і досі захоплюються в Італії може свідчити лише один факт: на початку 1990-х заснована премія імені Щербаненко за найкращий італійський кримінальний роман. А в документальному фільмі 2019 року «Всі відтінки джалло» (All the Colors of Giallo) його згадують першим серед усіх письменників жанру.
Недарма. Наприклад, у романі «Міланці вбивають по суботах» мова йде про викрадення, сексуальну експлуатацію та жорстоке вбивство молодої дівчини з інвалідністю, а також про розслідування цієї справи поліцією та криваву помсту негідникам. Цілком у дусі фільмів джалло.
П’ять важливих для розуміння жанру фільмів джалло
Птах із кришталевим пір’ям
L'uccello dalle piume di cristallo, реж. Даріо Ардженто (1970)
Поєднавши гічкоківський саспенс із тоді уже властивою італійським трилерам жорстокістю, Даріо Ардженто, дещо несподівано навіть для себе, зняв фільм, з якого розпочався розквіт джалло.
За сюжетом «Птаха з кришталевим пір’ям» (The Bird with the Crystal Plumage), американський письменник стає свідком нападу невідомого на жінку. Ніби все добре, жінка вижила, але якась деталь, дрібничка не дає спокою герою. Тож, він починає власне розслідування.
Коли низький жанр отримав непогану детективну лінію, він несподівано виявився не таким уже й низьким. Ардженто пізніше згадував, що дистриб’ютор був незадоволений фільмом, через що він і сам ледь не зневірився у власній роботі. Але несподівано картина стала хітом в Італії, непогано заробила в Іспанії й була добре прийнята в США.
Дівчина, яка надто багато знала
La ragazza che sapeva troppo, реж. Маріо Бава (1963)
Це історія американки, яка прилітає до Риму, щоби відвідати хвору тітку. Втім, «римські канікули» виявляються не зовсім романтичними: родичка помирає, пізніше героїня стає свідкою вбивства, але поліція та майже все оточення не вірять їй.
Фільм вважається першим джалло. Знятий у чорно-білому кольорі, він позбавлений кривавих сцен, які зроблять піджанр таким відомим. Режисер Маріо Бава не любив цю картину, що не завадило йому й надалі знімати джалло.
«Дівчина, яка надто багато знала» (The Girl Who Knew Too Much) – предтеча піджанру, яка закладає характерні ситуації та конфлікти: жінка в біді, невідомий глядачу вбивця тощо, – але майже ігнорує особистість і зовнішність вбивці. Втім, уже наступного року Бава розібрався і з цим питанням знявши «Шість жінок для вбивці».
Дивна вада пані Вард
lo strano vizio della signora wardh, реж. Серджіо Мартіно (1971)
Дивний «коктейль», де ванільна мелодрама, сексуальні девіації та жорстокі вбивства не можуть визначитися, що з них важливіше для фільму, в якому жінку дипломата переслідує жорстокий колишній коханець.
Серджо Мартіно у своїх джалло більше, ніж його колеги, робив акцент на еротичних сценах. Найчастіше в них знімалася відома італійська акторка Едвіж Фенек, яка й виконала головну роль у картині «Дивна вада пані Вард». Окрім звичних для жанру тем, тут розглядаються також аб’юзивні стосунки.
Не катуйте каченя
Non si sevizia un paperino, реж. Лучо Фульчі (1972)
Режисер Лучо Фульчі зняв майже соціальне джалло. Замість традиційних жертв – жінок – у «Не катуйте каченя» (Don’t Torture a Duckling) зроблено акцент на вбивствах дітей. Основою для ідеї стали реальні події на півдні Італії.
У своєму фільмі Фульчі критикує католицьку церкву, середній клас та поліцію. Також режисер непривабливо змальовує провінційне містечко, населення якого – неосвідчене та забобонне. Хіть та збочення тут співіснують як із побожністю, так і з кровною помстою. Попри певну кількість відходів від стандартів джалло, фільм вважається одним із найкращих у своєму піджанрі.
Криваво-червоний
Profondo Rosso, реж. Даріо Ардженто (1975)
Навіть відомі сучасні режисери, зокрема Квентін Тарантіно або Едгар Райт, із захопленням згадують про те, як уперше побачили цей фільм. Поєднання психоделічної музики італійського рок-гурту Goblin із карколомною кінематографією Даріо Ардженто зробили «Темно-червоний» квінтесенцією піджанру.
Нібито звичайну історію вбивства Ардженто поступово перетворює на естетичний жах. Багато суб’єктивної камери, що ставить глядачів/глядачок на місце вбивці. Невеликі, втім, колоритні соціальні коментарі. Віртуозна гра з психологічною музикою та кольорами. Загравання з потойбічним і водночас прихильність до реалістичності піджанру.
Післямова
Цей список – суб’єктивний, і радше є дороговказом чи мотивацією до перегляду. У ньому бракує щонайменше фільмів Пупі Аваті «Будинок із вікнами, що сміються» (The House with Laughing Windows) або Франческо Баріллі «Запах жінки в чорному» (The Perfume of the Lady in Black).
Я навмисно не згадував «Суспірію» Даріо Ардженто, оскільки вважаю, що це фільм жахів із елементами джалло – не більше. Так само й «Запах жінки у чорному» – хворобливий та надзвичайно стильний фільм жахів, у якому джалло лише засіб, знаряддя, але не серце картини.
Більшість джалло – експлуатаційні фільми, що не виходять за тісні рамки жанру. Їх місце дії – реальний світ. Вбивці – реальні люди зі психічними порушеннями. А багатьом химерним або містичним подіям знаходиться пояснення. Наприклад, галюцинації під впливом стресу або наркотичних речовин. Найкращі з цих фільмів порушували незвичні для свого часу теми та/або використовували несподівані візуальні рішення.
Саме це робить джалло актуальним та цікавим для режисерів/режисерок та кіноманів/кіноманок до сьогодні. В чистому вигляді піджанр давно мертвий – достатньо спробувати глянути фільми Даріо Ардженто останніх 20 років. Але те як джалло мутував, мімікрував та пристосувався до інших жанрів, досі дозволяє заповнювати зали кінотеатрів.
А чому назви то англійською то італійською?