В Івано-Франківському теплокомуненерго вдень працюють бухгалтери, диспетчері та слюсарі, але ввечері вони збираються разом на репетиції, часом їздять по змаганнях і співають народні пісні на різноманітних змаганнях (часом і не народні). Очолює профспілку Іван Васильович, який з усією турботою піклується про працівників своєї організації й іще більше віддається роботі хору. Жодних фінансових успіхів хор фактично принести не може, але відданість Івана Васильовича творчості постійно спонукає на думку, що рідні труби не достатньо зігрівають, а ось співами зігрітися ой як можна.
Попри те, що фільм Надії Парфан розгортається навколо головного героя, співає все ж таки Івано-Франківськтеплокомуненерго. Хорові співи чути не лише на змаганнях. У кадрі постійно свищуть труби, нагадуючи про культурно-масові заходи працівників організації. У слухавках диспетчерської також «виспівують» люди – зазвичай з агресією та люттю, що їхню заявку не розглянули. Це римування проноситься крізь усю стрічку, яка дуже органічно та мудро впорядковує музику у звуки котлів та дзвону стаціонарних і мобільних телефонів диспетчерської. Тому до звукової роботи важко знайти якісь зауваження. Вона працює разом з відеорядом настільки ж злагоджено, як і хор «Чорнобривці» Івана Васильовича.
Для Парфан це кіно має особливе значення і це помітно не лише завдяки присвяті дідусю та бабусі наприкінці. Її дідусь, власне, заснував це підприємство, а мати досі на ньому працює, тому попри особливості доступу та довіри працівників теплокомуненерго до режисерки, у фільмі панує особливо тепла атмосфера, створена вже цілою командою професіоналів. Треба і віддати належне, що режисерка не зловживає інструментарієм і кіно не перетворюється на замальовки українського абсурду, який нині переважає в нашому кінематографі. Втім, спокуса до цього завжди є. Це помітно в епізодах з представниками влади і, особливо, у диспетчерській. Остання дуже нагадує українську версію британського ситкому «Офіс» – з перших кадрів зрозуміло, що у кімнаті зібрались характерні особистості, з яких, за словами самої Парфан, вона і хотіла спершу знімати кіно.
Підкидають гумору і епізоди з Іваном Васильовичем – статним чоловіком похилих літ, який і партію в солітер перед камерами не соромиться розкидати, і показує відповідальний характер, коли нагадує працівниками теплокомуненерго про репетиції хору. Сама ідея створення хору чітко окреслює адекватне бажання встановити собі рамки будування спільноти. Тут усі без винятку робітники організації настроєво відокремлені від скорботних поглядів на реальність у подібних структурах. Так, їм не часто виплачують премії, а заробітна плата досі залишається мізерною. Тому на фоні всіх бід та проблем їхній спів у хорі позиціонується виходом з реальності – тим самим дозвіллям, яке молоді замінили гаджети.
Надія Парфан не зраджує улюбленій темі урбаністики, адже «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» – це і відгук про катастрофічний стан всієї системи, яка залишилась у спадок від СРСР. З цими механізмами, старими апаратами і навіть стаціонарними телефонами вже неможливо працювати. Але головні герої документального фільму працюють, співають та ще не втрачають оптимізму. Чому так відбувається на фоні буквально та метафорично палаючих котлів? Відверто відповідає Іван Васильович, «У першу чергу – дати тепла людям». Тому кіно Надії Парфан – це ретранслятор цього тепла, яке зігріватиме кінотеатри восени та, ймовірно, передасть оптимізму і його глядачам.
