Надворі 1942 рік, але у Касабланці вирує солодке життя. У пекло світських раутів скидають з літака Макса Ватана з обличчям немолодого Бреда Пітта і професією Джеймса Бонда. Зосереджений вигляд натякає, що у нього надважливе завдання. Так і є: Макс разом зі шпигункою Маріан Босежур (Маріон Котіяр), вдаючи сімейну пару, повинні вбити особливо небезпечного нациста. Сумісна праця зближує агентів – Ватан освідчується колезі, і вони оселяються в Британії. Тут і починається все найцікавіше, адже у Маріан є свої таємниці, тому сімейний спокій може лише снитися.
Здається, тільки лінивий не порівняв цей фільм із «Містер і місіс Сміт», конфлікт яких став благодатною нивою для іронії над подружнім життям. Але «Шпигуни-союзники» на цій ниві драматизують. І все було б нічого, але фільм так і лишився на розпутті – не встигає ані показати екшн, ані вичавити сльозу. Макс Ватан то у відчаї прагне розібратися, хто його дружина насправді, то бравурно вбиває німців. Співчувати нам йому чи захоплюватися його вправністю? Схоже, не визначився і сам Земекіс.
Самого режисера разом зі сценаристом Стівеном Найтом («Гострі козирки», «Лок», «Порок на експорт»), здається, взяла в полон костюмерка фільму Джоанна Джонстон, відома роботою над «Агентами АНКЛ» і «Врятувати рядового Райана»… або ж власні амбіції щодо лаврів «Касабланки». Дійсно, вийшло з розмахом, але й по тому. А от що дійсно вдалося Земекісу, то це передати відчуття напруги, якою «Шпигуни» завдячують Маріон Котіяр – органічна загадковість недарма є основою її амплуа. Героїня Котіяр кокетує, стверджуючи: «На жаль, бути профі у нашій роботі не дуже красиво». Здається, і сам Земекіс занадто спокусився естетикою і, зробивши ставку на костюми та інтер’єр, забув про інші складові якісного фільму.
