До Дня пам’яті Героїв Небесної сотні пригадуємо, як кінематограф відрефлексовував події Майдану.
Юрій Самусенко:
Бранці
реж. Володимир Тихий
Фільм Володимира Тихого «Бранці» розпочинається з екскурсії маєтком Межигір’я і швидко переносить глядача до подій Майдану 18 лютого 2014 року. Автори стрічки чітко окреслюють межі, яких не покидають протягом півторагодинного хронометражу кінотеатральної версії. Чого не скажеш про кілька епізодів веб-версії, де події розгортаються так само хаотично, які і в Києві взимку 2014 року. Серед хаосу режисер виділяє головного героя Сашу – безпосереднього учасника боїв на Майдані, завзятого молодого харків’янина з біофаку. Саша прагне зустрітися віч-на-віч з учасником подій біля Жовтневого палацу. Наприкінці сутичок він перетнувся із нажаханим ВВшником і нині хоче просто поговорити про те, що сталося тієї зими.
Мотивація Сашка до діалогу доволі хитка і непевна. Він чекає від розмови з «людиною-по-той-бік-барикад» якогось філософського відкриття для себе. Автори фільму ніби підкреслюють ефемерність зустрічі, використовуючи анімацію і закадровий голос. Та час від часу «Бранці» перериваються й на інші контакти Саші: з родиною, з дівчиною, з друзями. З цих розмов вимальовується наратив, адже на Революцію Гідності ми дивимося не лише очима головного героя, але і його співрозмовників – і так аж до службовців Внутрішніх військ. Кожен ділиться своїми щирими та відвертими переживаннями, пояснює свої вчинки чи їхню відсутність.
Як і головний герой, Володимир Тихий прагне перш за все діалогу – і всередині фільму, і поза його рамками. «Бранці» завершуються надихаючими словами про силу змін, яким все ж має знайтись місце серед сучасності та нештучної суверенності. Достеменно невідомо, чи трапилася зустріч Сашка з ВВшником насправді, але принаймні ця документальна стрічка спробувала налагодити культурний контакт між сторонами барикад. З огляду на те, наскільки вагомим став діалог для України у нинішні роки, важливо, щоб ми все ж говорили і чули – навіть якщо деякі розмови відбуваються тільки на великому екрані.
Лук'ян Галкін
Майдан
реж. Сергій Лозниця
«Надто холодний, надто відсторонений, надто рано», – таке нерідко можна було почути про стрічку Лозниці у 2014-му, коли вона потрапила до українського прокату. «Майдан» справді легко звинуватити у беземоційності – або ж побачити у ньому документальну фіксацію найважливішого переламного моменту у новітній історії України, і з часом це вдається значно краще. Лозниця поєднує цей фільм із подальшою «Подією», яка, не маючи з «Майданом» фактичного зв’язку, все ж робить зрозумілішою авторський задум. Коментуючи уявну свободу 91-го, відображену у «Події», режисер каже наступне: «Думаю, що й Україні дали таку відносну незалежність – але ніхто ж не розраховував, що тут підростуть люди і скажуть «А давайте нам насправді незалежність! І насправді ми будемо країною, а не просто флагом, гімном, гербом і населенням».
Вдумливе споглядання Лозниці – одна з найбільших чеснот його документального стилю. Режисер не шукає окремих героїв серед майданівців – цілеспрямована сума людей стає його колективним героєм, чиє послідовне прагнення мети полягає не у самих запеклих сутичках, а й у довгому статичному очікуванні, якому Лозниця приділяє особливу увагу. У вже згаданому вище інтерв’ю режисер зазначає, що у «Майдані» народ є активним творцем історії, її суб’єктом, і з роками це відчуття після повторного перегляду лиш міцнішає. «Майдан» – такий собі фільм «на виріст», як, власне, і сама Революція Гідності, що лишила по собі багато для подальшого осягнення, як на великому екрані, так і в реальному житті. Втім, грань між ними вкрай нетривка – принаймні, коли йдеться про кінематограф Лозниці.
Діма Апенько
Все палає
реж. Олександр Течинський, Олексій Солодунов, Дмитро Стойков
На відміну від визнаного та побаченого у світі «Майдану» Лозниці, «Все палає» не тримає дистанції з подіями Революції Гідності та прямує у той самий вир, фільмуючи пікові моменти біля стадіону Лобановського та на Інститутській. Вулкан громадянського невдоволення лише з певної відстані здається цілеспрямованим, а в самому жерлі він керується купою імпульсів різних людей, температура плавить стінки кратера невловимої єдиної мети, магма летить навсібіч. Одним словом – усе палає.
Режисери, вони ж оператори, самі весь час були в епіцентрі подій Майдану. Тому склали стрічку не з послідовності заголовків новин, а з власного досвіду пережитого. В «Усе палає» складно знайти порядок чи струнке бачення Революції Гідності, але передивитися її варто, аби згадати, за що та як боролися. Звісно, жодна революція не скасовує особистої еволюції, але сплеск енергії стількох людей може надихнути на довгому шляху, який розпочинає перемога.
