А от у Дейва Еггерса, автора однойменного роману, таких планів не було. «Голограма для короля» написана соковитими рваними реченнями у найкращих традиціях сучасної американської літератури і місцями дещо нагадує безжальний методичний стиль Кормака Маккарті. Але за вчителів, як очевидно з назви мого матеріалу, Еггерс має все ж інших письменників – Семюела Беккета і Франца Кафку. Власне, останній наче розповідає цю історію, тільки в дуже доброму гуморі та без вічного остраху патріархального батька за плечима. Його замінює куди грізніша тінь, дещо подібна до Лаканівського Великого Іншого – примара Американської Мрії, що вочевидь давно вже вмерла, але раз у раз повертається з того світу кровожерним вурдалаком.
Для Еггерса присутність кадавра настільки ж аксіоматична, наскільки для Кафки – перетворення Грегора Замзи на велетенського жука: замість питання, як же це сталося, підіймається куди актуальніше – що з цим робити. Американська Мрія своїм симулякром знекровлює середній клас так само, як Кафкіанський батько жбурляє у Грегора яблуко, що потім гниє всередині його хітинового тіла. Власне, Том Тиквер, завбачливо зважаючи на рамки хронометражу, репрезентує це на екрані куди лаконічніше, аніж Дейв Еггерс – у романі. Том Генкс у вступній сцені, яка увійшла і до трейлеру, демонструє, як священні корови капіталістичної родини обертаються на бузковий туман, а потім саркастично адресує небу безглузде «Як же так сталося?!»
Дещо подібне відбувалося в «Загубленому шосе» іншого поборника цінностей одноповерхової Америки, Девіда Лінча. Наприкінці фільму психосексуальна ілюзія глузливо питала невротичного Фреда Медісона, що у тій сцені ще ховався за сублімативною подобою Піта Дейтона: «Може, хочеш запитати мене «Чому?!» Цей епізод став першою ластівкою, що віщувала крах самообману Медісона, але Тиквер та Еггерс оповідають про людину, чий час на втішні побрехеньки вичерпаний ще до початку історії. От тільки Тиквер прагне підсолодити ліки, тому, принципово не змінивши фінал порівняно з оригінальним, все ж розставляє акценти по-іншому, даруючи надію і глядачеві, і герою Генкса.
Еггерс на таке не розмінюється – недарма його роман починається із цитати Беккета: «Не щодня ми буваємо потрібні». Отож і оповідь його завершується куди безжальніше, адже в очікуванні на Годо немає, та й не може бути нічого милосердного. Тим не менш, Тиквер, який чи не вперше вирішив пожаліти свою аудиторію, чудово передає подієву частину роману, але, на жаль, лишає за бортом густу атмосферу Кафкіанського «Замку», якому Еггерс робить цілий ряд вишуканих реверансів. Втім, у цвілій максимі «Книга – краща» нема нічого оригінального й корисного. Насправді, роман і фільм чудово працюють у парі: тих, хто спочатку читав, екранізація не надто розчарує, а місцями – навіть потішить легким нальотом сюрреалізму, а тих, хто почав з картини, остання легко мотивує до прочитання. Хоча все це не звучить, як дарунок долі, та все ж варто цінувати такий симбіоз, бо не кожного дня він трапляється.
