Перший мексиканець
Альфонсо Куарон на рівні з дель Торо та Іньярітту завжди вирізнявся у кіно від решти своїх побратимів. І це стосується не лише «Оскара», який режисер отримав першим з Латинської Америки. Справа полягає у тематиках, які він піднімає у своєму кіно: самотність, ізольованість, сексуальність та культурне надбання рідної Мексики. Останнє завжди відбивалося крізь характери його норовливих персонажів. І не обов’язково це мусили бути самі лише мексиканці. У «Гаррі Поттері та в’язні Азкабана» непокора виражалася у бунтівному юнацтві магів, а в «Останньому нащадку Землі» – крізь соціальне безсилля цілої планети перед новою хворобою. Унікальність Куарона полягала і в ще одній першості – йому вдалося у 1993 році прокрастися в Голлівуд завдяки запрошенню Сідні Поллака, аби взяти участь у зйомках серіалу для кабельного телебачення. Його колегам пощастило трохи менше, адже вони пробилися до голлівудських пагорбів лише у 2000-х.
Та увійти в історію – лише половина справи, а провокувати глядача на роздуми та емоції – вже дещо інше. Куарону доводиться буквально запускати свою аудиторію в космос чи відкидати на 50 років назад, аби вигадувати цікаві та небанальні сюжети. Куарон ще і режисер-емпат, у якого всі актори почуваються комфортно і мають змогу імпровізувати. Разом з тим, йому вдається залишити повний контроль не лише на знімальному майданчику, але і поза ним. Альфонсо часто виконує монтаж власних стрічок, що говорить про бережне ставлення до фільмографії. У Голлівуді таким займаються титани, такі як Стівен Содерберг або Роберт Родрігес. У «Ромі» Куарон пішов ще далі і став оператором, зайнявши місце зайнятого товариша Еммануеля Любецкі. Хтозна, можливо, таке рішення принесе йому ще одну першість – стати першим режисером, якого номінували за операторську роботу.
Рома
2018
Roma
режисер: Альфонсо Курон
країна: Мексика
жанр: драма
у головних ролях: Ялиця Апарисіо, Марина Де Тавіра, Дієго Кортина Отрі
Як рефлексія на життя, кіно буває раціональним (життєвим та продуманим до деталей) та ірраціональним (натхненним від мистецтва, а не зображенням реальності). Вкрай рідко ці два полюси перетинаються в одній точці, але якщо перетинаються, то яскраво вибухають у своєму висловлюванні. «Рома» – це теж свого роду вибух. Без іменитих акторів, знятий майже повністю іспанською, таке кіно важко просувати як бізнес-модель. Продюсери можуть сподіватися лише на контент та якість самої стрічки. Куаронівська рефлексія на життя у Мехіко 70-х років очима домогосподарки Клео цілком чітко відбиває стан суспільства того часу, навіть якщо ми там не були та не знаємо їхньої історії. У 1968 році це місто прийняло XIX Олімпіаду, а вже у 1970 тут відбувся Чемпіонат світу з футболу. Куарон залишає цю інформацію далеко поза кадром, хоча у повітрі відчувається передчуття революцій після великих подій у країні. У центрі оповіді Клео намагається асимілюватися зі своєю самотністю. Їй не допоможе ані підтримка родини, у якої вона працює, ані вагітність, що перелякає Клео до нестями. Рука допомоги взагалі немов відсутня у «Ромі», залишилися лише маленькі пальці дітей, які тримають Клео, аби не зірватися у прірву повного відчаю.
Сам режисер зізнається, що його кіно може мати кілька інтерпретувань і він вільний вислухати будь-які. Так, він назвав стрічку «Ромою», адже це назва району Мехіко, де відбувається більшість подій. Втім, якщо глядач знайде паралелі з мультикультурністю та мовною поліфонією столиці Італії, то стрічка не втратить від цього відкриття жодних переваг. І якщо говорити про переваги, то доступність «Роми» на Netflix, а не в кінотеатрі відкриває насправді більше плюсів, аніж мінусів. Стрічка Альфонсо Куарона на стрімінговому сервісі дозволяє зробити перегляд більш користувацьким. Ви можете налаштувати яскравість та звук так, аби це кіно стало більш комфортним. На великому екрані існує ймовірність перегрітої лампи у кінопроекторі, шумних сусідів поряд та решти недоліків глядацького перегляду. З Netflix «Рома» перетворюється на певний інтимний досвід, коли шукаєш навіть відповідний час для перегляду.
Іноді хочеться назвати фільм фрескою завдяки його мальовничості. Однак, це буде не зовсім справедливо. Фреска – це малюнок водяними фарбами по свіжій штукатурці. Альфонсо Куарон малює не на свіжому полотні. Його теми – не нові, його технології – це лише вдосконалена майстерність від попередніх проектів режисера. «Рома» радше скидається на мурал, в якому помітна терплячість автора до послідовного відтворення подій дитинства. На такому муралі яскраво проступають найрізноманітніші кольори. Нехай навіть цей мурал і чорно-білий.
Асоціативний ряд
Сучасний Харків
В архітектурному плані Харків схожий на Мехіко. Кремезні будівлі пострадянської доби по суті нічим не відрізняються від палаців Мехіко. А вже коли у фільмі Куарона з’являються протести на широких вулицях столиці Мексики, будь-які аргументи зайві. Харків завжди був своєрідною столицею молодіжної студентської культури. І тому з початком Революції Гідності містяни теж не пасли задніх, вимагаючи змін. Мовчазна непорушність будинків в обох містах викликає певну гіпнотичну спорідненість, яку важко пояснити словами, але можна зрозуміти, відвідавши одне з них.
Творчість Федеріко Фелліні
Чорно-біла картина Куарона неминуче підмигує в сторону фільмографії Федеріко Фелліні. Хоча італійський режисер радше зацікавлений у зображенні життя багатих та впливових, але витонченість, з якою автор веде бесіду із своїм глядачем, робить його кіно справді зрозумілим для всіх. Куарон став мало не першим режисером, який спромігся зробити чорне і біле на цифровій камері витонченими та промовистими кольорами. «Рома» з такою інноваційністю стає ближчою на емоційному рівні, відкидаючи зайві сентенції. Зрештою, у Фелліні є стрічка з такою ж назвою, хоча вона і має розважальний характер у порівнянні зі спокійним фільмом Куарона. Обидва зняли кінолистівки своїм рідним містам – такі різні і такі схожі водночас.
Сто років самотності
Габріеля Гарсія Маркеса
Кармічність прози Маркеса нерідко спадає на думку при перегляді «Роми». Книга колумбійського письменника неабияк споріднена з історією Клео, яка почувається самотньою навіть, коли у місті відбувається найбільше згуртування людей. Можливо, всьому виною універсальність історії про родину Буендіа. Та віднайти розгадку нескладно. Маркес писав цю книгу у самому Мехіко між 1965 та 1966 роками. Це якраз за чотири роки до подій у фільмі Куарона.
Лук'ян Галкін
Співзасновник Moviegram,
Виконавчий продюсер телеканалу «Культура»
ЯК ЦЕ ДИВИТИСЬ…
…на Венеційському кінофестивалі та на Netflix
Венеція послідовно закріплює за собою звання вікна в оскарівський сезон, яке раніше належало Торонто, фестивалю-сусідові по датах. Тим не менш, аншлаги і двогодинні черги на кшталт каннських тут досі рідкість, але на вечірній показ «Роми» немов зібрались усі гості та частина мешканців острова Лідо. Я ж цей сеанс свідомо проігнорував на користь іншого, що зараз не зберігся в пам’яті – на відміну від стрічки Альфонсо Куарона. Натомість влаштував собі концентровану сінефільську ін’єкцію та пішов наступного ранку у залу PalaBiennale на подвійний сеанс – «Фаворитки» Йоргоса Лантімоса та, власне, «Роми». Цілком передбачувано, що я побачив чи не найбільшу чергу, яку пам‘ятаю у Венеції. І так само передбачувано «Рома», після того, як її переглянули всі охочі, була оголошена головним претендентом на Золотого лева. Той випадок, коли переможець відомий завчасно – і все одно його нагорода видається спільним тріумфом усіх прихильників, бо не так вже й часто загальний улюбленець дістає лаври, вже згадані Канни – наочний приклад цих прикрих реалій. Лишається тільки уявляти, як тішився голова журі та переможець минулого року Гільєрмо Дель Торо, коли видавав статуетку своєму давньому приятелю Альфонсо Куарону без тіні непотизму – як об‘єктивно найкращому.
Варто зазначити, що поряд із фестивальними подіями головним героєм кінороку стала, безперечно, компанія Netflix, конфлікт з якою не пішов на користь каннському лайн-апу. Від Netflix Венеція отримала низку прем’єр, серед яких – потенційні фаворити прийдешнього «Оскару», зокрема «Балада Бастера Скраггза» братів Коен та, власне, «Рома» Альфонсо Куарона. На початку року красивим жестом Netflix подарували нам приречену на касовий провал «Анігіляцію» Алекса Гарленда, найкращу фантастичну стрічку 2018-го, яка у випадку з традиційною прокатною історією діставалася б нас значно довше і, ймовірно, за тиждень-два зникла б із кінотеатрів. Випадок «Роми» ще епічніший: одна з головних арт-стрічок року, повернення мексиканського майстра, картина, що за драматургійною точністю та досконалою естетикою дорівнюється до найвищих щаблів класичного кінематографа в один день стає доступною цілісінькому світові. Разом із вдалими ходами стрімінгових платформ, орієнтованих на вибагливого глядача, змінюється сама система комунікації кіно з аудиторією – і те, що це відбувається в довершених чорно-білих декораціях «Роми» Альфонсо Куарона, робить весь процес урочистішим.
