У 25 років Соррентіно усвідомив, що краще йому не йти дорогою економіки і бізнесу, які він вивчав до цього, адже у житті є більш значущі речі – любов, краса, релігія, ба навіть смерть. Бізнес-план з цього не зліпиш, а от кіно – зовсім інша річ. Тригером до режисури став один з фільмів Джузеппе Торнаторе: Соррентіно по перегляді здалося, що для того, аби знімати кіно, можна у всьому лишатися дилетантом і взагалі, це професія для ледацюг. Іншими словами – те, що йому потрібно. Втім, коли дивимось фільми Паоло, у це складно повірити, адже бездоганне поєднання музики і візуального ряду наводять на думку про завзятий перфекціонізм (Кубрик схвально хитає головою).

Хоча Соррентіно в першу чергу візіонер, сюжетів йому також не бракує. Він виділяє для себе дві основні теми, які відрефлексовує у більшості фільмів: відчуття тривоги і плинність часу. Тривога не виникає з порожнечі, а цілком пов’язана із часом, що не стоїть на місці, постійно наближаючи персонажів і глядачів до смерті. Здається, це транслюють навіть стрімкі пересування камери, яка часто знаходиться у русі до об’єкта чи від нього, майже не знаючи статики. У цьому режисерові допомагає постійний друг і колега на знiмальному майданчику, оператор Лука Бігацці, у тандемі з яким вони вже відзняли аж сім стрічок. У доборі акторів і знімальної групи Соррентіно можна вважати консерватором: окрім Бігацці, з ним неодноразово співпрацював Тоні Сервілло, виконавець головних ролей у чотирьох проектах.