Режисера нерідко порівнюють зі славетним Федеріко Фелліні. Наприклад, типаж головного героя «Великої краси» Джепа Гамбарделли явно посилається на персонажів, яких втілював Марчелло Мастроянні в стрічках Фелліні (поза очікуваннями, особливо згадується роль актора у «Вісім з половиною», а не у «Солодкому житті»). Крім того, обидві картини свого часу отримали премію «Оскар» за найкращий фільм іноземною мовою: «Вісім з половиною» – у 1964 році, а «Велика краса» – у 2014-му.
Соррентіно незмінно зараховують до плеяди режисерів, що відновлюють традиції італійського кіно 50-70-их. Серед цієї нової хвилі і Нанні Моретті, у чиєму фільмі «Кайман» спробував себе в акторському амплуа сам Соррентіно, і нестаріючий Джузеппе Торнаторе, і Маттео Гарроне. З останнім Паоло майже ровесник, і тоді коли римлянин Гарроне шукає біблійну Гоморру на околицях Неаполя, де панує мафія, неаполітанець Соррентіно відправляється за великою красою у «вічне місто». Обидва є улюбленцями Каннського фестивалю та мають в активі по дві нагороди, привезені з Лазурного Берега. Їхні фільми зустрілися і минулого року у номінації на «Золоту пальмову гілку»: «Казка казок» Гарроне та власне «Юність» Соррентіно. І хоч обидва лишилися без нагород, отримали численні позитивні відгуки кінокритиків та овації кіноглядачів.
Паоло Соррентіно зберігає вірність заповідям марксизму-ленінізму у фільмі Нанні Моретті «Кайман»
«Де б ти не був» з Шоном Пеном у ролі немолодого, інфантильного соліста рок-гурту
Тонні Сервілло в образі прем’єр-міністра Італії Джуліо Андреотті в фільмі «Дивовижний»
«Юність» – другий англомовний фільм італійця. Перший, «Де б ти не був» із Шоном Пенном у ролі немолодого інфантильного соліста рок-гурту, отримав Приз екуменічного (себто християнського) журі, однак був холодно сприйнятий критиками. «Де б ти не був» – це таке собі роуд-муві, в якому головний герой, схожий на вокаліста гурту «The Cure» Роберта Сміта, після смерті батька вирушає на пошуки нациста, який катував того в Освенцимі. «Де б ти не був» – це фільм-примирення: героя з навколишньою дійсністю та неминучим старінням, яке на нього чекає, і водночас – євреїв із кривавою та принизливою історичною долею, що спіткала їхній народ. Навіть помста старому нацисту, який доживає віку, скидається на ритуал, необхідний для того, щоб відпустити минуле, і втрачає будь-який інший зміст. Героїв «Де б ти не був» можна протиставити персонажам «Юності»: вони постійно в дорозі, чи то шукаючи щось, чи то тікаючи від чогось. Однак дещо об’єднує ці твори: кожен із фільмів нагадує роздум, який завершується прийнятим рішенням, а також новим етапом життєвого циклу.
В «Юності» події відбуваються у швейцарському готелі, наповненому відвідувачами з усього світу. За словами самого Соррентіно, він хотів зняти фільм, протилежний панорамній «Великій красі», обмеживши місце зйомки курортом Швейцарських Альп. Однак це не позбавляє картину простору: нам дають насолодитися гірськими краєвидами, поблукати лісом, ба навіть почути симфонію альпійських корів. Герої Соррентіно вже жили в швейцарському готелі, але не за власним бажанням, та й до культури і творення не мали особливого потягу. У «Наслідках любові», першому визнаному світом фільмі Соррентіно, бізнес-консультант Тітта ді Джироламо, якого грає Тоні Сервілло, фактично ув’язнений у готелі через необачне інвестування мафіозних грошей. Звісно, очікувати на оздоровчі процедури йому не доводиться, не кажучи вже про те, щоб повернутися до родини, яка не бачила його роками. Востаннє Соррентіно згадує мафію у фільмі «Дивовижний»: у зв’язках з нею підозрюють старожила італійського уряду Джуліо Андреотті. Того знову ж таки грає Сервілло, перевтілюючись у такого собі рок-ідола християнсько-демократичної партії. Актор чудово передав образ публічної і водночас загадкової людини, чиї думки та внутрішній світ протягом багатьох років є недоступними не тільки для електорату та поплічників, а й для власної дружини. Гра Сервілло та цікавий ракурс висвітлення політичної теми принесли «Дивовижному» Приз журі в Каннах. У тому ж 2008 році Тоні встигає зіграти роль у фільмі Гарроне «Гоморра» – екранізації викривальної книги Роберто Савіано про неаполітанську мафію «Каморра». До речі, остання винесла смертний вирок авторові, тому він досі переховується та охороняється італійською поліцією. А стрічка не лише стала гучною подією і отримала Великий приз Канського фестивалю, а ще й здійняла хвилю протестів проти свавілля мафії, і вже у 2009 році відбувся ряд арештів ватажків, а у 2013 році схопили Марко ді Лауро – боса «Каморри».
Мік Бойл згадує всі жіночі образи, які він відзняв за свою кар’єру. Авторка ілюстрації: Ольга Куровець
Персонажі Соррентіно зазвичай немолоді, однак цього разу їм далеко за п’ятдесят, і герой Гарві Кейтеля на ім’я Мік Бойл працює над сценарієм фільму-заповіту. Його ж товариш Фред Беллінджер, якого грає неперевершений Майкл Кейн, – відомий композитор і диригент, який чаював зі Стравінським у молоді роки. Він має більш скромні плани щодо своєї подальшої творчості: наполегливо відмовляє представникові королеви Великобританії у концерті, а також відшиває французів, які хочуть написати його біографію. За цих обставин видається іронією подібність між прізвищами героя Майкла Кейна та видатного американського письменника, нині вже шість років покійного – Джерома Селінджера. І зрештою, як принц Філіп та королева чекають на «Прості мелодії» у виконанні маестро, так і весь світ чекає на публікацію невиданих творів «ловця у житі».
Власне, і сама «Юність» нагадує композицію Беллінджера. Вона не тільки проста, а ще й красива, більше того – дуже особиста. Соррентіно зізнається у любові до футболу, натякає нам, що доріс до класичної музики, залишивши рок-н-рольну енергію головним героям, а поп-музику віддавши на поталу Міку Бойлу. Здається, режисер бачить себе у персонажі Гарві Кейтеля, співчуває йому, дозволяє інколи говорити банальності та бути занадто самонадіяним. Ми розуміємо, що Бойл — це самокритичний та іронічний погляд режисера на самого себе, на свої фобії та переживання. Тоді як Фред Беллінджер — лише його ідеал, відповідь на питання, як гідно прийняти старість і при цьому залишитися молодим, не ставши посміховиськом.
Швейцарський готель – місце непередбачуваних зустрічей: композитор Фред Беллінджер і Міс Всесвіт
«Коли ж режисерові не вистачає швейцарського курорту та його гірських околиць, то справа доходить до снів та видінь героїв»
«…то взагалі з’явиться Адольф Гітлер, певно, шкодуючи про те, що Швейцарія під час Другої Світової зберігала нейтралітет…»
Соррентіно не оминає вічний конфлікт батьків і дітей. Доньку Фреда Беллінджера грає Рейчел Вайс.
Авторка ілюстрацій: Марія Кінович
Соррентіно зізнається, що прагнув зняти глядацький фільм, та й персонажі «Юності» більш врівноважені й людяні, на противагу саркастичному Джепу Гамбарделлі з «Великої краси», який не викликає особливих симпатій до себе. Режисеру також вдається зберегти динамічність, незважаючи на статику локації. Не цурається Соррентіно і фірмової візуальної довершеності. Коли ж режисерові не вистачає швейцарського курорту та його гірських околиць, то справа доходить до снів і видінь героїв. Та й різнобарвна публіка не дасть занудьгувати: то Марадоні заманеться нагадати, що він шульга, то Міс Всесвіт продефілює оголеною в басейн, то взагалі з’явиться Адольф Гітлер, певно, шкодуючи про те, що Швейцарія під час Другої Світової зберігала нейтралітет. Курорт для героїв «Юності» – це метафора вимушеної зупинки, але не заради відпочинку, а задля відповіді на питання, що нависли над ними. Саме тут вони мають розібратися зі своїм минулим, щоб жити далі – або ж прописатися у символічному Чистилищі назавжди.
«Юність» – це чергова боротьба зі смертю. Соррентіно, хоч і співець особистісної кризи, йде далі своїх великих попередників, зображуючи не просто знуджених чоловіків, а ще й те, як бути після життєвого зламу. Режисер знаходить ліки від апатії. Поміж жаху та пристрасті, подібно до одного з героїв «Юності», він вкотре обирає пристрасть. Незважаючи на те, що майже у кожному фільмі Соррентіно глядачеві доводиться стикатися зі смертю, не алегоричною, а дійсною, кожна його картина є в першу чергу одою юності, незламності внутрішнього руху, безупинної енергійності. Його персонажі незмінно перевтілюються, а якщо ж внутрішня молодість неможлива, то гідно приймають смерть. У «Зайвій людині» смерть Тоні Піззапіа стає каталізатором змін у житті його тезки, так само, як і смерть батька Шаєнна змушує сина вирушити у подорож, що стає новою відправною точкою для рок-музиканта на пенсії у «Де б ти не був». Через цей критичний момент вимушені пройти і персонажі «Юності», що вкотре нагадує прописну істину: ніщо так не стимулює творчість, як згадка про невідворотну смертність.
І в своєму новому проекті, серіалі про таємне і явне життя Ватикану, Соррентіно одразу попереджає, що його Папа буде молодим. Можливо, Паоло вже вичерпав тему старіння, поборов страх смерті та знайшов свій рецепт вічної юності? В будь-якому разі складається враження, що досі Соррентіно має що сказати глядачеві.
[…] Цього року відомий англійський актор і Кавалер Британської імперії Майкл Кейн забрав із церемонії нагородження Європейської кіноакадемії дві статуетки: відзнаку за досягнення всього життя і приз найкращому виконавцю за роль у фільмі «Юність» Паоло Соррентіно. […]