15 найкращих фільмів 2018 року

Від «Примарної нитки» до «Суспірії»

Примарна нитка

Фірмовий саспенс Альфреда Гічкока і холодна препарація почуттів Стенлі Кубрика зустрілися у новій стрічці ПТА, щоб зробити прощання Деніела Дей-Льюїса з кіно справді видатним. Двобій успішного в суспільстві тирана й аб’юзера із жертвою, що виявилась здатною до ефектного удару у відповідь, перетворився на міцний союз – тоншої деконструкції сімейних цінностей годі й шукати, еге ж? Примарна нитка хворобливих стосунків міцно зв’язала Рейнолдса Вудкока, героя Дей-Льюїса, митця й соціопата, котрий змушував всіх до покірливості, але сам шукав лише гідного супротивника. Дія стрічки недарма відбувається у 50-ті: до гасла «Особисте – це політичне» лишаються довгі роки, і зачинені двері спальні (пригадайте, як акцентує на них Андерсон!) набувають обрисів сакрального кордону. Герой Дей-Льюїса жорстко розмежовує особисте та соціально-професійне, і якщо в останньому жодні супротивники йому не потрібні, та й неможливі, то в першому Рейнолдс свідомо шукає когось, хто зможе завдати йому поразки. Саме тому усвідомлення, що отруту метафоричну й цілком практичну Вудкок сприймає за ліки, стає приголомшливою емоційною кульмінацією. То чим же є примарна нитка, винесена Андерсоном у назву? Чим завгодно: кохання, свідомість, мистецтво й сама реальність – все пошите примарними нитками. І часом ті нитки виявляються значно міцнішими за справжні.

Phantom thread

прем'єра: 11 грудня 2017
де: Нью Йорк
режисер: Пол Томас Андерсон
у головних ролях: Деніел Дей‑Льюїс, Вікі Кріпс, Леслі Менвілл

Спадковість

2017-й був роком соціальних горорів. 2018-й став роком родинних. Поки Джон Красінські переховувався у лісах, рятуючись від монстрів, які реагують на шум у фільмі «Тихе місце», Арі Астер теж зняв кіно про сімейні цінності, які перевертають уявлення про страх з ніг на голову. Кіно про родину, що має темне відьмацьке минуле, перетворилося на чималий сюрприз для поціновувачів якісного горору. Дебютна стрічка не лякає скрімерами, скоріше дражнить тінями у темряві, а у фіналі розганяється до неймовірного одкровення, що, по правді, не відпускає мене і досі. Яким чином Арі Астеру вдалося поєднати надскладний сюжет у таку захопливу казку для дорослих з купою несподіваних твістів – ще та загадка. Втім, знайшлися і хейтери, які звинувачують його у претензійності. Це цілком зрозуміло, коли створюєш щось контроверсійне, незручне та врешті-решт культове.

Hereditary

прем'єра: 21 січня
де: Санденс
режисер: Арі Астер
у головних ролях: Міллі Шапіро, Тоні Коллетт, Алекс Вольфф

Анігіляція

Нескінченно сумна та нескінченно красива, «Анігіляція» лише прикидається фантастикою – насправді ж виявляється екзистенційною драмою, спорідненою зі «Сталкером» Андрія Тарковського. Тужлива історія поступово оголює ксенофобію як основу комунікації зі світом та обертає мало не на ніцшеанський афоризм про безодню: як ми вороже ставимося до всього чужого, чуже зрештою так само вороже поставиться до нас. Зона, яка постійно розширюється, трансформуючи у потворну красу саме життя всередині анексованої території – прозора метафора раку, яка кінець-кінцем скидається на замилування структурою пухлини у стилі Демієна Хьорста. Але в «Анігіляції» багато сенсових шарів: наприклад, кожну з героїнь гнітить і точить щось особисте – так само, як аномалія змінює уражених людей зсередини. Також стрічка Алекса Гарленда має потужний феміністичний мотив, який можна було розгледіти в «Ex Machina». Маскулінність тут безглуздо відважна та нескінченно ворожа, чоловіки ладні спалити себе живцем фосфорною гранатою або дозволити товаришам порпатися у своїх внутрощах, та це, однак не допоможе у порозумінні з невідомим. Жінки чутливіші й гнучкіші, здатні зрозуміти новий світ, яким би моторошним він не був, і навіть прийняти його в себе. Компанія Netflix зробила велику справу, випустивши цю приречену на провал у широкому світовому прокаті стрічку, і в цьому є щось символічне. Зрештою, чи не так само розповзається медійна корпорація світом традиційного кінопрокату, як аномалія – світом «Анігіляції»? Звісно, це вже поезія, але Netflix справді стали головним гравцем кінороку: в цьому переліку ви зустрінете ще не одну важливу стрічку 2018-го, випущену саме Netflix.

Annihilation

прем'єра: 13 лютого
де: Netflix
режисер: Алекс Гарленд
у головних ролях: Наталі Портман, Дженніфер Джейсон Лі, Тесса Томпсон, Оскар Айзек

Острів собак

З «Готелем «Гранд Будапешт» Вес Андерсон став вкладати у свої стрічки політичний контекст – і від такого додатку вони аж ніяк не стали гіршими. Коли з’явилася новина про те, що режисер «Фантастичного містера Лиса» знову повертається до мультфільмів, прихильники змогли видихнути з полегшенням, адже Андерсон не зраджує своїм стильовим прийомам: знову ідеальна симетрія, яскраві кадри та лялькова анімація. Втім, «Острів собак» виграє на фоні решти робіт режисера своїм соціальним меседжем, нечастим гостем його стрічок. Історія про собак, яких відправили у карантин на острові подалі від людських очей, перетворюється на гуманістичну оповідь про справжню дружбу. Багатошарова оповідь має присмак японської культури, що подається без стереотипів і зі всією щирою любов’ю до традицій. На Берлінале Вес Андерсон справедливо взяв Срібного ведмедя за режисуру, адже порушити теми міграції, перенаселення Землі, корупції, негуманного поводження з тваринами і виважено поєднати їх у милому мультфільмі – не кожному під силу. Режисер поступово відійшов від обов’язкової теми дисфункціональної родини та почав знімати складні історії, які тим не менш лишаються зрозумілими у всьому світі.

Isle of Dogs

прем'єра: 15 лютого
де: Берлінале
режисер: Вес Андерсон
у головних ролях: Білл Мюррей, Джефф Голдблюм, Браян Кренстон, Скарлетт Йоганссон

Сезон диявола

Якщо головна місія фестивалів – відкривати незвичне і неформатне кіно, то журі Берлінале, що лишило «Сезон диявола» без нагород, можна вважати саботажниками цієї місії або ж навіть злочинцями. Після перемоги «Жінки, яка пішла» у Венеції 2016-го філіппінський режисер вирішив не повертатися до екстремальних восьми- та дев‘ятигодинних тривалостей і зняв скромний за своїми стандартами фільм – усього лиш чотири години. Утім, видатними роботи Діаза робить зовсім не хронометраж, а досконала драматургія, що утримує гармонію оповіді чималий проміжок часу, а також формальні експерименти: у «Сезоні диявола» режисер творить мюзикл без мюзиклу, де герої співають про геноцид а капела, тобто без музичного супроводу. Воєнна диктатура про людське око загортає свої злочини у похмурі народні вірування, що на диво органічно співіснують з посіяним страхом. Хоча йдеться про масові репресії, насилля на екрані присутнє тільки в якості промовистих символів – наприклад, сцена зґвалтування і вбивства головної героїні подана у формі танцю під нескінченний спів а капела. Лейтмотив фільму, нестерпно довгий приспів «ла-ла-ла-ла», рве нерви на шмаття, особливо коли знаєш, що після цього приспіву вирішиться доля когось із героїв. На тлі решти епічних фресок Діаза, «Сезон диявола» можна вважати маленьким шедевром – маленьким, але вартим більшості фільмів 2018-го.

Season of the Devil

Ang Panahon ng Halimaw
прем'єра: 20 лютого
де: Берлінале
режисер: Лав Діаз

Донбас

«Якщо Міністерство закордонних справ України не може впоратися із тим, аби розповісти всьому світові про війну на Донбасі, це мають робити кінематографісти», – слова Сергія Лозниці на Одеському кінофестивалі можна вважати головними для національного кіно цього року, як і «Донбас» – головним українським фільмом 2018-го. Каннський приз за режисуру додатково підкреслює й без того очевидну майстерність стрічки: Лозниця концентрує всю відсторонену точність та холодну іронію, змальовуючи виважену картину гібридної війни, де збитки від ідеології не менш руйнівні за бойові дії. Взяті з YouTube епізоди життя «народних республік» створюють документальне підґрунтя фантасмагорії, що нерідко наводить на думку про спільне коріння з «Лагідною», гротескним і моторошним путівником «руським міром». Та цього разу подорожує не мовчазна героїня – в одіссею рушає сам глядач, для якого еклектичні новели наприкінці перетворюються на цілісний образ деконструкції людяності на всіх рівнях, від цинічних фейкових новин до повного нехтування самою ідеєю приватної власності та публічних катувань. Цінність «Донбасу» не тільки і не стільки в репрезентації подій російсько-української війни – зрештою, сам режисер каже, що війна його цікавить менше за процес розпаду суспільства. Лозниця збирає строкатий портрет російського вторгнення як наочну демонстрацію наслідків ідеологічної війни та пересторогу кожному, хто мислить: люди, чий проект майбутнього, за власними словами режисера, знаходиться у минулому, цілком можуть знищити сучасне. «Коли право на силовий контроль відбирає кожен – починається Донбас», – каже режисер і немов підводить спільний знаменник під фільмом, що стає надефективною пігулкою проти токсичних пропагандистських міфів.

Donbass

прем'єра: 9 травня
де: Канни
режисер: Сергій Лозниця
у головних ролях: Наталя Бузько, Георгій Делієв, Олеся Жураковська

Екстаз

По правді, якби від нової стрічки Гаспара Ное лишилась тільки перша година, цього б вистачило, аби «Екстаз» отримав беззаперечну перепустку в цей перелік найкращих. Ное вже звично грає з формою і менш очікувано експериментує з динамікою: спочатку – довгі та не надто інформативні інтерв’ю з танцівниками, далі – їхній значно промовистіший перформанс, не менш тривалий і такий, що заряджає енергією всю подальшу стрічку. На цих двох крайнощах і тримається історія про сангрію, в якій десь узялися психоактивні речовини, з маленьким симпатичним твістом наприкінці та без жодного співчуття до власних героїв. Саме неемпатійність «Екстазу» дивує найбільше: а де ж той Ное, що послідовно витискав з глядачів розпач і жаль «Незворотністю», «Входом у порожнечу» та «Любов’ю»? Ймовірно, час пригадати, що повнометражний дебют режисера, інцестуальна драма «Один проти усіх», також, м’яко кажучи, не був розчуленим. Утім, певний прошарок прихильників Ное точно проміняє всю його сентиментальність на фірмову провокацію – і от цього добра в «Екстазі» вистачає. Та виглядає вона чомусь старомодною: бед тріп, дитячі крики, оскаженілий натовп, контроверсійна сексуальність – камон, Гаспаре, ми все це вже бачили! Ймовірно, Ное цілком це усвідомлює, зрештою, недарма його фільм відбувається у 90-х. У сухому залишку «Екстаз» не вписується у жодні рамки, зате чудово тримається у власних, так-сяк накреслених протягом фільму – і це прекрасно. Зрештою, хіба не так затверджується зрілий почерк автора?

Climax

прем'єра: 13 травня
де: Канни
режисер: Гаспар Ное
у головних ролях: Софія Бутелла, Гизель Пальмер

Щасливий Лазар

Кінематограф Італії наразі має якісь дві крайнощі. З одного боку Паоло Соррентіно знімає кіно про великих світу цього, а з іншого – Аліче Рорвахер зводить притчі про життя простих людей. Хоча хто вони, ці прості люди? «Щасливий Лазар» діє як заспокійливе від буденної метушні, аби поговорити про вічне: добро, прощення та сміливість. Здається, що Рорвахер вже втретє знімає кіно про одне і те ж, але вона несподівано знаходить нові форми та сенси. За історією блаженного хлопчика, який безвідмовно допомагає своїм побратимам, ховається й повість про свободу в епоху капіталізму, і посилання на Франциска Ассізького. Останнього у свій час спершу висміювали послідовники, а потім почали цікавитися його блаженним підходом до життя. Аліче повторює цю історію, нашаровуючи кілька біблійних метафор на «Щасливого Лазара». Та перш за все полюбити її третю стрічку можна хоча б за ефемерне відчуття часу, який непомітно змінюється протягом фільму. Рорвахер використовує цю магічну якість кіно, аби зробити історію масштабною. Водночас, «Щасливий Лазар» здається маленькою казкою про людей з великим серцем. Мартін Скорсезе настільки захопився цим фільмом, що виступив виконавчим продюсером вже після його створення, аби просувати його на «Оскар» від Італії. Разом з тим стрічка вийшла на американському Netflix. Це хороший знак, адже італійське кіно стає доступнішим для світу, а стрічка Аліче отримує свою заслужену увагу.

Lazzaro felice

прем'єра: 13 травня
де: Канни
режисер: Аліче Рорвахер
у головних ролях: Альба Рорвахер, Адріано Тардіоло, Ніколетта Браскі

Дім, який побудував Джек

У контексті своєї фільмографії Ларс фон Трієр – як та Джо з «Німфоманки»: набираючи обертів і вправності у численних гріхах, врешті-решт дістався вбивства… вірніше, масових вбивств, що межують з гекатомбами. Так, насилля – частий гість у стрічках несамовитого данця, і фізичним Трієр зовсім не гребує, хоча значно охочіше вдається до психологічного. Оповідаючи історію професійного маніяка, який вважає мистецтвом найогидніші витвори своєї уяви, режисер веде неприхований діалог із самим собою. Особливо показова в цьому сенсі фраза, яку Джекові кидає дошкулений співбесідником Вердж: «Браво, Джек, ви розумний і небезпечний – як і всі злочинці». Та правда у тому, що злочинців рівня Трієра у сучасному кіно практично немає – хтось втомився, хтось навпаки, вкрай здичавів, хтось просто лишився режисером кількох (у кращому випадку) фільмів. Все це не про Ларса: втому він демонструє вельми помірну, таку, що годиться класикові, з очікуваннями та розчаруваннями аудиторії працює із бездоганною майстерністю, а кожна його нова стрічка, як зайвий раз доводить «Дім, який побудував Джек», приречена ставати великою подією. Численні самоцитування Трієра ніби присвячені особисто прихильникам, що залюбки вкотре дивитимуться кожен стресовий уривок його доробку, на хейтерів режисер традиційно не зважає – їм і без цитат буде де розгулятися. Запаморочливе враження від одіссеї винахідливим тортурами автор закріплює, наприкінці за лічені хвилини розвернувши оповідь та стилістику десь у протилежний бік, з ремінісценціями Дантового Пекла та досконалим омажем «Човну Данте» Делакруа. Чи Ларс знущається, змішуючи разом відрізану лапку каченяти, провокативні згадки Гітлера, криваві жарти, що змусять позаздрити будь-який слешер, і спорідненість з класичним мистецтвом? Авжеж, знущається. І саме заради цього ми дивимось його фільми.

The House That Jack Built

прем'єра: 14 травня
де: Канни
режисер: Ларс фон Трієр
у головних ролях: Метт Діллон, Ума Турман, Бруно Ганц

Спалення

«Спалення» – це кіно-перевертень, яке трансформується поступово, по мірі його перегляду. Спершу це історія про письменника-невдаху без написаної книги, закоханого у вродливу однокласницю. Згодом стрічка збурює емпатію відчуттям розчарування, коли ця однокласниця повертається до головного героя з Африки під руку з новим бойфрендом. Та насамперед, «Спалення» – це заплутаний психологічний трилер, в якому пасивний протагоніст стикається із чарівним злодієм і мусить виграти співчуття глядачів. І Лі Чхан-Дон дарує йому таку можливість. Екранізуючи невелике оповідання Харукі Муракамі «Спалити сарай», режисер значно розширює зміст першоджерела. Він переносить події з Японії в Корею, залишаючи тільки основний сюжет та джазовий настрій оповідання. Це кіно на повну користується своєю універсальністю та космополітичністю, та разом з тим воно позбавлене відповідей на питання про людську сутність, яка так хвилює головного героя. Протягом всієї стрічки він намагається дізнатися, що слугує мотивом не лише дій його противника, але й власних вчинків – кохання, травми минулого чи проста цікавість? Лі Чхан-Дон змусить всерйоз задуматися над поведінкою своїх героїв. Ще й після перегляду фільм залишить відчуття сну, який тривав надто довго, аби відпустити його просто так.

Beoning

прем'єра: 16 травня
де: Канни
режисер: Лі Чхан-Дон
у головних ролях: Чон Джон-со, Ю А-ін, Стівен Юн

Рома

Як вже зазначалося вище, на початку року Netflix красивим жестом подарували нам приречену на касовий провал «Анігіляцію» Алекса Гарленда, найкращу фантастичну стрічку 2018-го, але випадок «Роми» ще епічніший. Володар Золотого лева Венеційського кінофестивалю, одна з головних арт-стрічок року, повернення мексиканського майстра, картина, що за драматургійною точністю та досконалою естетикою дорівнюється до найвищих щаблів класичного кінематографа, в один день стає доступною цілісінькому світові. Разом із вдалими ходами стрімінгових платформ, орієнтованих на вибагливого глядача, змінюється сама система комунікації кіно з аудиторією – і це відбувається в довершених чорно-білих декораціях «Роми», що робить весь процес ще урочистішим. Фільм Куарона нагадує шедеври великих майстрів 60-х візуальною і внутрішньою красою, а також парадоксальним поєднанням ваги тематичного пласта та легкості оповіді, що нівелює потенційну втому від чималого хронометражу. Іншими словами, «Рома» заходить на одному диханні, а потім квітне у пам‘яті жорстоким придушенням студентської демонстрації, що особливо відгукується в глядачах з України, безжальною у своїй чесності сцени у пологовому будинку та безліччю деталей, що роблять екранний світ незвично справжнім. Лишається тільки уявляти, як тішився голова журі та венеційський тріумфатор минулого року Гільєрмо Дель Торо, коли видавав Золотого лева своєму давньому приятелю Альфонсо Куарону без тіні непотизму – як об‘єктивно найкращому.

Roma

прем'єра: 30 серпня
де: Венеція
режисер: Альфонсо Курон
у головних ролях: Ялиця Апарисіо, Марина Де Тавіра, Дієго Кортина Отрі

Фаворитка

Костюмна драма, guilty pleasure багатьох режисерів, не обійшла й Лантімоса, який змінив розлогі метафори на конкретний історичний період і зняв наймайстерніший зі своїх фільмів. Умовний замкнений простір «Ікла» та «Лобстера» перетворився на королівський палац, умовне «тут і зараз» змінилось початком XVIII століття, але фірмова ексцентрика Лантімоса залишилася незмінною та розквітла буйним цвітом. На кілька щаблів стрічку підносить вправність акторського складу – видатні ролі Олівії Колман, Рейчел Вайз та незрівнянної Емми Стоун ладні змусити забути навіть про принади режисури «Фаворитки». Утім, головують тут шари сенсів: The Hollywood Reporter назвав стрічку «постфеміністською гранатою», влучно підсумувавши подив від концентрації актуальних тем, здавалося б, далекого від сьогодення кіно. Владна королева-лесбійка, її підступні коханки, нетолерантні жарти, чоловіки у величезній кількості косметики, закинуті геть на задвірок сценарію, слово «cunt», проблематиці використання якого згаданий The Hollywood Reporter присвятив не один абзац – не фільм, а добірка трігерів, еге ж? Але за витонченими варіаціями на тему ідей та ідеологій ховається потужна історія, без якої все це добро просто не працює. «Фаворитка» являє собою унікальну комбінацію сторітеллінгу, близького найкращим традиціям літератури, з великим хистом втіленого засобами екранної виразності – якщо це не найкраще, що взагалі можна сказати про фільм, тоді навіть не знаю. Лишається додати, що ті, хто зненавидів «Убивство священного оленя», можуть зітхнути з полегшенням: десять номінацій на «Оскар» явно вплинуть на вектор Лантімоса, і, що важливо, цей вплив припадає на пік його режисерської форми.

The Favourite

прем'єра: 30 серпня
де: Венеція
режисер: Йоргос Лантімос
у головних ролях: Емма Стоун, Олівія Колман, Рейчел Вайс

Суспірія

Пригадую ті часи, коли обурені прихильники Даріо Ардженто не могли вгамуватися від слів Луки Гуаданьїно, що нова «Суспірія» буде у блідих тонах з кардинально іншим саундтреком від Тома Йорка. Виявилося, що перед глядачами постав принципово інший фільм, який то тут, то там віддає шану класиці, але не цурається оригінальності. Кіно про провину та сором, про танці та біль, про меланхолію та збудження. Тільда Свінтон грає три ролі, серед яких і чоловіча – доктор Джозеф Клемперер. Дакота Джонсон повністю реабілітується після низки невдалих ролей. Лука Гуаданьїно знову робить фрукт об’єктом обговорень – цього разу лише згадка про розрізану грушу змусить пустити сльозу. Та найголовніше, що вищезгадані особистості водночас лякають і заворожують своєю присутністю на екрані й поза ним. «Суспірія» – це не горор, не фільм жахів і точно не слешер. «Суспірія» – це драма про любов, яку проносять через концтабори, через материнські знущання і власне через кіноплівку. Хочеться, щоб таке кіно нам не снилося, але залишалося з нами назавжди.

Suspiria

прем'єра: 1 вересня
де: Венеція
режисер: Лука Гуаданьїно
у головних ролях: Дакота Джонсон, Тільда Свінтон, Хлоя Морец, Міа Гот

Захід

Прихильники «Сина Саула», дебюту Немеша, що отримав каннське Гран-прі у 2015-му, могли виявитись вкрай збентежені «Заходом». З одного боку, все на місці: потужний сімейний мотив, історичні декорації, атмосфера моторошного напруження та герой (цього разу – героїня), до якого прикута камера. З іншого – де цілісність висловлювання, виваженість оповіді та зрозумілий сюжет? Якщо дивитися фільми Немеша у довільному порядку, не знаючи хронології виходу, легко повірити, що дебютом був нерівний «Захід», а не точний і потужний «Син Саула». Чи означає це, що Немеша спіткало прокляття другого фільму? Та ні, яке там – «Захід» не став екзистенційною притчею про насильство і даремну надію, але власних чеснот він не позбавлений. Дія стрічки відбувається у 1913 році та зображує Будапешт, розділений на два світи жорстокими угрупованнями радикалів-підпільників та зогнилими австрійськими аристократами і їхніми улесливими прибічниками. Через цю призму ми бачимо панораму Європи напередодні Першої світової, ураженої соціальною нерівністю, індустріальною революцією, незграбно зрослими містами та тривожною атмосферою безглуздої гарячкової рішучості. Чи був це замах на лаври «Білої стрічки» Міхаель Ганеке або Немеш сам вирішив на власний манер пошукати зло у буденності? Хтозна, але незручний «Захід» лишає довгий напружений присмак по перегляді та не дає викинути себе десь геть із пам’яті.

Napszállta

прем'єра: 2 вересня
де: Венеція
режисер: Ласло Немеш
у головних ролях: Джулі Якаб, Джудіт Бардос, Евелін Добос

Брати Сістерс

2018 рік був несподівано щедрим на хороші вестерни, але найкращим з них виявився той, який і не вестерн зовсім, хоча має всі жанрові атрибути. Англомовний дебют Жака Одіара міг би виявитися поразкою, як це часто буває з франкомовними режисерами у Голлівуді. Втім, «Брати Сістерс» працюють як цілісний організм, у якому Джон Сі Райлі кумедно вчиться користуватися зубною щіткою, Хоакін Фенікс страшенно пиячить, а Джейк Джилленгол переживає кризу середнього віку у ролі детектива. На відміну від вестернів Джона Форда та Клінта Іствуда, Жак Одіар знімає фільм не про маскулінну силу, а про чоловічу слабкість: слабкість до дорогоцінних металів, слабкість до своїх комплексів та, зрештою, про бажання повернутися до батьківського дому, хоча батька вже давно там нема. Неймовірний акторський склад жартує про злиденне життя на Дикому Заході краще за будь-яку комедію, хоча «Братів Сістерс» комедією охрестити важко. Перед нами унікальний фільм, де вічний актор другого плану Райлі грає свою найкращу роль, відкидаючи на задній план своїх колег. Це рішення цілком виправдане сюжетно – і, можливо, дасть актору більше класних ролей у майбутньому.

The Sisters Brothers

прем'єра: 2 вересня
де: Венеція
режисер: Жак Одіар
у головних ролях: Хоакін Фенікс, Джон Сі Райлі, Джейк Джилленгол

Бонус:

Чорне дзеркало. Бузогриз

Варто було не випускати перелік раніше 28 грудня, аби включити в нього довгоочікуваний проект Netflix, що виправдав усі сподівання і навіть породив нові – стосовно наступних інтерактивних релізів платформи. Новий епізод «Чорного дзеркала» оповідає про розробника відеоігор, що у 80-х губиться у власному творінні, ментальному розладі та безлічі дивних інцидентів – а контролюєте все це ви, обираючи варіанти відповідей і дії головного героя. Так, «Бузогриз» не вигадує нічого нового – одна-єдина глава відеогри «Detroit: Become Human» дасть величезну фору епізоду «Чорного дзеркала» у варіативності подій, а інді-гра «The Stanley Parable» продемонструє знищення четвертої стіни справді високого штибу. Власне, це навіть не перший інтерактивний фільм – у 2016-му вже виходила «Пізня зміна», що, втім, все ж балансувала на межі з відеогрою, а в 2017-му Стівен Содерберг представив умовно-інтерактивний серіал «Мозаїка». Також це зовсім не перший фільм, що експлуатує причинно-наслідковий зв’язок – пригадайте будь-що, від простеньких варіацій на тему «Ефекту метелика», до класичного «Це дивовижне життя» Френка Капри та витонченого «Курити\Не курити» Алена Рене.

Чому ж тоді «Бузогриз» – справді важлива подія? Бо десь у паралельному світі ігрової індустрії розцвів і став культовим жанр «симулятора ходіння», де головним стає не відстріл супротивників і не переділ геополітики справжнього або вигаданого світу, а декорації, атмосфера, характери та, звісно, історія. Тобто інтерактивне кіно успішно існує на чужій території, поки прихильники традиційної кінотеатральної форми перегляду нічого про нього не знають і втрачають захопливі й часом драматичні оповіді на кшталт «Heavy Rain», «Beyond: Two Souls» (до слова, тут головні ролі зіграли Еллен Пейдж і Віллем Дефо), «The Beginner’s Guide», про який ми вже писали величенький матеріал, «Firewatch» та чималої решти. Netflix же виводить історії, якими керує глядач, на новий рівень аудиторії – уявляєте, скільки людей дізналися про інтерактивність разом із «Бузогризом»? Кілька років тому видатні режисери-автори наново відкрили для себе серіали, що обернулося на десятигодинну медитацію красою у «Молодому Папі», та експериментували з 3D, що подарувало нам «Піну» Віма Вендерса і «Любов» Гаспара Ное. Лишається тільки гадати, хто з них перший візьметься за інтерактивність, котра має всі шанси вирости у тренд. Інтерактивне кіно від Лінча або Трієра – сама ідея вражає, еге ж?

Black Mirror: Bandersnatch

прем'єра: 28 грудня
де: Netflix
режисер: Девід Слейд
у головних ролях: Вілл Поултер, Фінн Вайтгед, Аліса Лоу

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: