Перші дві серії шоу «Ідол» від Сема Левінсона («Ейфорія») й Абеля Тесфає (поп-співак The Weeknd) запрем’єрили у Каннах. Після показу в урочистій залі Люмʼєр, Левінсон тримав мікрофон у руках і не міг вимовити і слова, тоді як критики(-ні), що потрапили на премʼєру, вже писали розгромні треди у Twitter.
Розповідаємо, чим саме серіал викликав гучний сміх на найдраматичніших моментах, і чому існування таких проєктів на стримінгах та фестивалях – це спроба повернути нас до дискредитованих суспільних норм.
Процес виробництва
«Ідол» почав свою піар-компанію з сумнівних новин. Минулого року, коли більшу частину матеріалу вже було знято, проєкт залишила режисерка Емі Сайметц («Дівчина за викликом»). Вона пояснила своє рішення тим, що творці шоу захотіли змінити його візію, а саме – прибрати феміністську оптику, яка лежала в основі ідеї серіалу.
На місце Емі прийшов Сем Левінсон, переписав сценарій разом із Тесфає, приділивши більше часу його персонажу Тедросу, та перезняв серіал. У резонансному репортажі Rolling Stone стверджувалося, що шоу перетворилося з історії «про жінку, яка шукала себе та свою сексуальність» в історію «про чоловіка, який жорстоко поводиться з жінкою, і їй це подобається». Та й самі учасники зйомок анонімно зізнавалися, що вийшло щось дуже огидне. І я не можу з ними не погодитись. Отже, що не так з серіалом «Ідол»?
Арка героїні Джоселін
Джоселін – поп-співачка, кар’єра якої несеться у прірву. Її хіти – слабкі, танці – вимучені та заскладні для героїні, і конкурентки вже дихають у спину. Рік тому її мати померла від раку – це є основною травмою персонажки (Левінсон, до речі, вже використовував таку лінію в «Ейфорії»), яка, втім, не пояснює її надмірну сексуалізованість.
На початку серіалу Джоселін влаштовують фотосесію на столі в червоному халаті, який ледве закриває її оголене тіло. В якийсь момент вона вирішує зняти його і позувати голою. Інтимний координатор зйомки намагається зупинити пряме порушення домовленостей, на яке Джоселін обурливо каже щось на кшталт: «Моє тіло – моя справа», – після чого агента замикають у ванній на ключ.
Шоуранери «Ідолу» вигадали собі дуже зручне прикриття, але воно навряд чи когось введе в оману. Представлений агент – це глядач, якому автори вирішили перекрити будь-яку можливість суперечити, пояснюючи об’єктивацію нібито особистим вибором героїні (до речі, сама Лілі Роуз Депп підтримує цю думку), або, якщо забажаєте, свободою авторського висловлювання у Голлівуді. Проте, особистого вибору у героїні немає, оскільки вона травмована дівчина, яка ризикує втратити професію. Єдина можливість утриматися – це рекламувати своєю сексуальністю, пригнічуючи неприйняття самої себе. На додаток, у цьому ж сіквенсі, її агент(-к)и, які відповідають у серіалі за експозицію, дивлячись на Джоселін відзначають – у неї ментальні проблеми, які потрібно використати для промо, бо це сексуально.
Так всього за одну сцену «Ідол» може перенести глядач(-ок)ів на декілька десятиліть тому, ніби всі ці роки не існувало дискурсів про етику, фемінізм та проблематику жіночої репрезентації на екрані. Перед нами знову героїня з ідеальною зовнішністю, якої складно досягти та трактування нудотної і романтизованої історії, що багаті теж плачуть. А ще – закохуються.
Набридла історія й ідентифікація, що не працює
Сценарний майстер Блейк Снайдер, автор відомої книги «Врятуйте кицьку», писав, що базовий, але дієвий спосіб написати якісний сценарій – це побудувати фігуру невдахи з яким/якою глядач(-ка) зможе себе ідентифікувати. Наша героїня – справжня невдаха, яка хоч і викликає краплину жалості, але ця жалість швидше дратує. Все, що відбувається на екрані, немає нічого спільного з реальністю, а Джоселін не викликає симпатії. Серіал оманливо пропонує історію визволення дівчини від токсичних продюсер(-ок)ів, але при цьому творці шоу дивляться на героїню зі знущанням, і не дають проблискам співчуття з’явитися навіть поруч з близькими чи у рідкісні моменти на самоті.
Якщо говорити мовою кінематографічної теорії, то моменти початкової ідентифікації зазвичай здійснюються, коли камера концентрується на героїні, фільмуючи її емоції та реакцію на оточення, що тисне на неї. Наближення до фігури Джоселін стається виключно тоді, коли вона нескінченно палить тонкі сигарети відвертаючи погляд від усіх. Курить вона завжди, навіть у сауні. Родзинка – її прямі порівняння з Бріджит Бардо, що висловлюють агент(-к)и. Вони доволі смішні, оскільки французька нова хвиля давно спливла, і тепер навіть сльоза з-під кужелів диму не наблизить нас до особистості головної персонажки.
Така важлива для пілотного епізоду ідентифікація з героїнею має полягати в загальному задумі критичного посилу. Після потенційного моменту глядацького прийняття та симпатії, серіал мав би натякати на розпад, щоб залишити аудиторію у прірві висновків. Іншими словами зробити те, що дає серіалу стати глибшим. «Ідол» навіть і не збирається це робити.
Пара Джоселін та Тедроса і перенавантаження секс-сценами
Після зім’ятої експозиції Джоселін вирушає до клубу, де в натовпі зустрічає свого ідола – Тедроса (The Weeknd). Це власник клубу, який теж займається музичним продюсуванням. Він моментально підхоплює героїню в танці під попсові тональності, і вже за декілька хвилин пара займається сексом. З чого, власне, і починаються незліченні відверті сцени.
Немає нічого страшного у тому, щоб показувати оголені тіла на екрані, але робити це потрібно усвідомлено. Фільмування Джоселін створює враження, що вона ось-ось сяде нам на обличчя прямо з екрану. Навіть коли героїня зранку встає з ліжка, камера навмисно переміщається з далекого плану до великого, щоб показати нам її оголеність. У двох перших серіях взагалі є лише декілька коротких сцен, де вона сидить в одязі, який хоча б наполовину закриває її тіло. Ймовірно, таке обсесивне бажання роздягнутися мало переконати нас у психічній нестабільності Джоселін. Але хіба це неможливо зробити через якісну експозицію героїні шляхом грамотного сценарного розвитку?
Перенасичення секс-сценами в серіалі складно описати сповна, бо простіше посилатися на спеціалізовані для цього сайти, щоб порівняти цей обсяг. Зазвичай, така кількість секс-сцен робиться або щоб показати фізичну близькість з максимально неприємного боку, або ж закохати нас у пару, яка буде болісно розходитися (як, наприклад, у фільмі «Кохання» Гаспара Ное). «Ідол» не робить нічого з вищезгаданого. Ба більше, хоче, щоб ми збуджувалися, підсовуючи великим планом радикальні акти, наприклад, удушення, що можуть для когось стати тригером.
Стримінг Мах ще в першому тизері заявив червоними літерами, що «Ідол» – це the sleaziest love story (найбрудніша історія кохання). Однак з цим є велика проблема, бо запропоновані секс-сцени містять суто нестандартні і навіть насильницькі практики, які можна прочитати або як збочену секс-фантазію для вузької аудиторії, або натяк на те, що такий секс відображає психічні захворювання Джоселін і Тедроса. І в обох випадках це не нормально.
Цікава сцена, коли Джоселін вдома дивиться зі своєю агенткою «Основний інстинкт», який вважається еталоном еротичного трилеру. Очевидно, автори дуже хотіли б піднестися до рівня героїв/героїнь Пола Верховена, або хоча б виправдати свою вульгарність через прийнятий за класику фільм. Однак в «Основного інстинкту» є виправдання хоча б тому, що він був зроблений в абсолютно іншу епоху, задовго до боротьби з сексизмом і розквіту культури скасування.
Низькопробний продакшен та обмежена кіномова
Одна серія «Ідола» коштувала студії 9 млн доларів. Це, звичайно ж, менше за «Ейфорію» (12 млн) або найдорожчий проєкт Max «Дім дракона» (20 млн), але навіть такий бюджет у цьому серіалі роздивитися складно. Тут немає затратних ефектів, вражаючих локацій, масовок тощо. Події перших двох серій проходять переважно у розкішній віллі героїні (а в реальності – особистому будинку співака), з якої вона майже не виходить. Єдине виключення – декілька сцен у клубі Тедроса. Згодом ситуація не дуже зміниться: все та ж вілла, все та ж невелика кількість локацій поза нею. Така дієгетична обмеженість лише зменшує світ серіалу, роблячи його ще більш пластмасовим та віддаленим від реальності. Герої «Ідола», як і сам серіал, замкнені у розкішній віллі, за парканом якої відбуваються оргії, приниження та різні граничні події.
Не менш дивує вибір засобів кіномови, які, здавалося б, мали кристалізувати естетику багатства та сучасності – але і тут вийшло зовсім навпаки. «Ідол» знятий у нецікавих, однотонних кольорах, що віддають неприємним відтінком важкого люксу, що межує з несмаком. Так само тут немає новаторських кінематографічних рішень або монтажних знахідок. Попри свою претензію на актуальність, режисер шоу, Сем Левінсон, опускається до кіномови музичних кліпів нульових, де головний кіноприйом, що заїздили на еротичних моментах – це уповільнення (slow motion).
Для порівняння: у другому сезоні «Ейфорії», коли головна героїня Ру стрибає в черговий наркотичний марафон, вона вирушає в інший вимір до свого померлого батька, щоб поплакати у нього на плечі. Такі сюрреалістичні вставки працюють і нагадують про те, що романтизація обумовлена серйозною травмою, основний акцент якої ставиться на чолі сценарію та акцентів кіномови.
Висновки
Нескладно помітити важкого бажання творців шоу викликати сильну реакцію: шокувати, збудити, налякати, або навіть розширити межі дозволеного на телебаченні. Але провокатору не вистачає сміливості поставити жирну крапку на огидності світу, який він презентує. Тому залишається тільки обсесивно показувати те, що має конотативний звʼязок з «бунтом»: алкоголь, наркотики, оголеність, та істерики. Вірити їм вже не хочеться, а реагувати – тим паче.
