Падіння Берлінської стіни припало на вісім років Томаса Штубера. Тоді він насправді мало розумів, що відбувається. Цьогоріч об’єднання двох німецьких республік святкуватиме своє тридцятиріччя, але у німецькому кінематографі й досі повільно та обережно осмислюють цю тему. Штубер підійшов до падіння стіни здалеку, знявши мелодраму серед стін трохи інших – гіпермаркетівських. «Між рядами» – це кіно про людей, які дивилися на головну німецьку подію вісімдесятих зі сльозами на очах, але потім перестали відчувати будь-що і повернулися до своєї буденності. Однак, режисер не шукає смутку в такій буденності. Навпаки, його персонажі вмикають по п’ятницях Баха, аби хоч якось розважитися посеред заповнених поличок. Вони п’ють на перервах каву з автомата і дивляться на пляжні фотошпалери. Оце й всі розваги. Але Томасу Штуберу і цього достатньо, аби причарувати своєї простецькою романтикою.
Головний герой Крістіан стає «свіжим м’ясом» для працівників супермаркету. Щоправда, трохи ліниві колеги приймають його за свого досить швидко. Вчать правильно розставляти товар по поличках, керувати навантажувачем. Як тільки закінчується зміна, всі працівники розходяться по своїм автівкам, і самотній Крістіан їде на нічному автобусі до своєї затишної оселі. День за днем ця рутина продовжується, поки Крістіан не помічає Маріон – працівницю відділу солодощів, яку він пригощає кавою з автомата і, несподівано для себе, закохується. За цим сюжетом безумовно ховається універсальність, яку можуть гідно оцінити по всьому світу. Але саме німецькомовне середовище робить історію більш самобутньою.
За словами Томаса Штубера, він відправив акторів до справжнього гіпермаркету, де їм цілий тиждень не давали спуску працівники закладу. Таким чином актори отримали бажаний досвід, а режисер – відчуття справжності в кадрі. Ось Крістіан складає екзамен на керування навантажувачем, ось він наче по-справжньому напивається в затхлому барі з гравцями у більярд. Впевнені, що навіть та сама кава з автомата смакує, як іржава вода з найгіршими сортами робусти. Тобто з автентичністю проблем взагалі немає. Найбільше питань викликає лише хронометраж стрічки, що змушує час від часу нудитися від беземоційних головних героїв.
Якщо Акі Каурісмякі здобрював свої історії сатиричністю, а Рой Андерссон візуальною статичністю, для Штубера не існує певної об’єднувальної ланки. На початку фільму навантажувачі «танцюють» під вальс «На прекрасному блакитному Дунаї» Йоганна Штрауса. Але навіть не думайте, що впізнали алегорію на «2001: Космічну Одіссею». До таких думок прийшли і глядачі на Берлінале у 2018 році, однак режисер хотів лише позбавитися порівнянь із соцреалістими фільмами Кена Лоуча та братів Дарденн. Таким чином він лише віддаляв своє кіно від звинувачень у прихильності до ліваків та будь-якої політичної сили. Це йому теж вдалося, але становище постНДРівського простору зчитали далеко не всі. І внаслідок цього кіно користується помірною популярністю. Цей фільм хороший перед усім завдяки своєму мовчанню.
Попри довгий хронометраж, Томасу Штуберу вдалося спіймати водночас відчай і радість від незмінності подій. Так, він не оспівує буденність, як це робить Джим Джармуш у «Патерсоні», але його мета інша – пояснити складне без слів. За його мовчазною інтонацією зрозуміло, що маленьких амбіцій не існує, бувають лише великі мрії. Це може звучати банально, але тому режисер і бере до рук камеру, щоб знімати. Зображення може показати щось більше, ніж ті самі слова, якими доводиться описувати цей фільм. Звісно, «Між рядами» менший за масштабами від кількох фільмів про існування у просторі, де людей не розділяє стіна. «Життя інших» та «Гуд бай, Леніне» говорять про тогочасне напрочуд більше і дієвіше, але їм доводиться говорити голосно. «Між рядами» можна лише почути навіть пошепки.
